2.07.1897 р. До матері
| Ялта |
Люба мамочко!
Листа твого отримали ми тільки сьогодні, бо нам його принесли тільки сьогодні, а в Ялті він був отриманий ще позавчора, та ми не одразу догадались дати записку поштальйонові, щоб отримав нам листа, от і день лишній минув. Мого листа звідси ти мусила досі отримати. Сього пишу теж в Колодяжне, думаю ще там застати тебе, і в Гадяч тепер же пишу «открытку», бо «закрытой» не стало, а зараз не можна їх купити, хіба завтра. Тут щодня ходить комісіонер до Ялти, та він іде рано, а вертається увечері; сьогодні я його проспала.
Боюсь, що знов недовольна моїми листами, та коли ж, далебі, я не вмію писати ліпше при всіх стараннях. До того ж моя лінь ще досі не зовсім минула, і листа написати – для мене чимала робота. От тільки два остатні дні я вже «прожилася», не хочу спати вдень і лежу меншу половину дня, і то більше на березі, край моря, ніж у себе в хаті. Тепер тут зовсім не гаряче (справді), повітря олімпійське, перше дощі перепадали щодня, але остатніх три дні небо чисте і море синє.
Жити тут не так скучно, як в Євпаторії, може, того, що я тепер не сама, що людей тут більше, місце краще і фортепіано єсть. Ну, та все-таки веселість не велика буде потім. Тепер у мене ще всі почуття і думки під сурдиною грають, ледве прокидаються. Жалко мені, що Ліда і Рада без мене приїдуть, се починає мене гризти. Треба, щоб вони сюди приїхали, бо мені не слід би рано втікати звідси, – я чую, як весь мій організм на іншу гаму строїться під впливом сього повітря і моря, все більш і більш мною опановує idée fixe, що коли б я років три прожила в доброму кліматі, то була б як люди чи хоч коло людей… Впрочем, се знов «мысли далекие»…
«Убраннє» моє я трошки вже описувала, додам тепер, що тут зовсім нема пороху, якось аж чудно, зато чимало павуків, мокриць якихсь гігантських (наша служанка зве їх «мокрушами» і, на потіху нам, каже: «Не бойтесь, их здесь много»), сколопендр, москітів і т. п. Спочатку вони нас лякали, і ми навіть на ніч вуха ватою від них затикали, але тепер відносимось до них філософськи, і все гаразд обходиться. Видно, справедливо казав той філософ: «Ти, сину, нікого не зачіпай, то й тебе ніхто не займатиме»…
Сама я тут живу, наче якась «животная травоядная», встаю у 8-й г. рано, чотири рази на день їм – не лічачи вишень, що споживаються в протягу цілого дня, – в полудні купаюсь (в морі, і все 18°), варю «турско кофе», читаю Нансена, лежу під деревами, над морем, в хаті, де попаде; трошки гуляю межи виноградом (там гарні дороги) і лягаю спати між 10 і 11 г., тітка часом лягає ще раніше і вкривається – horribile dictu – теплим одіялом. Нога моя ніяких тривожних признаків не обнаружує, на неї, як завжди, море має добрий вплив, тільки ходжу я все-таки дуже мало.
Ну, тут кінчаю, щось не пишеться. Лілю прошу вибачити, що й на сей раз не пишу, далебі, не розумію, що се за настрій у мене. Всіх міцно цілую.
Твоя Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 371 – 372.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 191 – 192.
Подається за автографом (ф. 2, № 164).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 393 – 394. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Нансен Фритьоф (1861 – 1930) – визначний норвезький мандрівник, дослідник Північного полюса, автор книги «Удвох біля 86 градуса», яка в той час з’явилася друком у Росії.