30.01 – 3.02.1900 р. До О. Ю. Кобилянської

З Новим роком, з новим щастям! Запізнений привіт, але ж від того він не менше щирий.

Скажіть, дорога товаришко, що Ви думаєте про мене, чекаючи так довго мого відчиту і – листа? Коли думаєте щось неприємне для мене, – напр[иклад]: «Ну та й дурисвітка ота Леся!», – то залишіть такі думки, бо я на них не заслужила. Я була від самого того відчиту мого (від 9 грудня) в нескінченній «тарапаті». Спочатку мусила готувати до друку давніший відчит свій (про Аду Негрі і д’Аннунціо) для збірника тутешнього Літерат[урного] товариства, далі складати один приватний відчит на тему з української літератури, далі засіла до листів і тільки що зібралась переписувати відчит про буковинське «тризілля» (Kleeblatt), як тут нахопилася справжня халепа: Оксана і Дора захорували на скарлатину (отже, було не до писання). Лежали вони цілі свята і встали тільки 12 – 24-го с[ього] м[ісяця].

Я і Ліля дуже пильно мусили глядіти їх, бо ся страшна хороба погана своїми наслідками, коли не доглянути всього як слід. Бідна Ліля зовсім погано провела свої різдвяні вакації, бо навіть нікуди в гості не можна було піти через страх занести кому в хату заразу. Оце вона вже поїхала знов до Петербурга та верне додому вже аж літом. Однак я побачу її скоріше, бо заміряюся тижнів через три їхати на північ до брата і до Лілі одбігти, а ще по дорозі маю одвідати того свого приятеля, що має сухоти. Можливо, що тьотя Саша буде зі мною їхати до Риги, де мешкає старша тітка, якій теж маю «зложити візиту». Таким способом, сподіваюсь, подоріж буде приємна дуже. Се не вадить після прикростів, які я терпіла остатніми часами. Перелечу такі простори, що кожна Mitteleuropeische Seele вжахнулась би на одну думку про них! Але що мені тепер простори, відколи вже не ношу «кайданів»? Я дарма що біла, а маю циганську натуру і вештатись по світі мені мило. Північної Росії я ще не бачила, варто подивитись, побачу й той «жіночий університет» – цікаво.

А на літо, аби дав мені бог заробити гроші за недавно послані до рос[ійських] журналів праці (між іншим і за Вас, liebe Morgenseele), то вибираємось удвох з Лілею до Вас, на зелену Буковину. Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної».

Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»! Я не вмію розказати Вам, яке чудове враження справила вона на мене. Які типи, які пейзажі! В нашій літературі нема пейзажиста над Вас, і я не знаю, як готова цінити Вас за се, бо дуже люблю пейзаж в літературі, і завжди мені його бракувало в нашому письменстві. Щодо самого характеру Параски, то, даруйте, я не сподівалась від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і самий тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: «Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!» Вас мусили добре лаяти Ваші dobrze wychowani краяни, бо вони не звикли, щоб жінка – хоч і писателька – могла на «щось такого» одважитись. Не думайте однак, що і я бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Такий реалізм я признаю, бо він не виключає поривів ins Blau. Скажіть, чи д. П[авли]к читав «Некультурну»? Се мене дуже інтересує. Ліля так само, як і я, в нестямі од «Некультурної».

«Valse mélancolique», і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць, як, врешті, побачите і з мого відчиту. Щодо сього відчиту, то, певне, Ви сподівалися від нього чогось більшого, ніж тепер побачите. Я подаю його Вам скороченим трошки (in extenso) і виключаю цитати, бо вони, запевне, звісні буковинським читачам, а тим способом мій відчит тратить свою головну покрасу. Боюся, що взагалі він буде мало цікавий для буковинців (порадьтесь там з редакцією, може, не варт і друкувать), бо, як бачите, він зложений для людей, що нічогісінько не знають про австро-руську літературу, і через те повен банальностів. Моя мета була презентувати письменників, а не критикувати їх, бо хіба ж я критик (борони мене боже!)?

22.01 – 3.02. От і пождав мій лист ще кілька днів, а все через той відчит! Ненавиджу переписувати, а се прийшлось аж двічі переписати ту саму річ. Я сей відчит розширила трохи, написала по-російськи, переклала цитати і послала через Лілю до «Вестника Европы», може, видрукує, бо він тепер дуже чесно обстає за нашу справу проти усяких сіпак aus ordentlichen und unordentlichen Professoren. В тій версії я трохи розширила біографічну частину, зробила детальнішу оцінку творів, а в початку підійшла до справи з тоншого кінця, ніж тут, бо то має бути «розправа», а се просто «реферат». Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?

Цитати, що я умістила до свого відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам. А я ж то вже не рада, ні! (Так, здається, по-вашому кажуть?)

Тепер – о справах приватних. Фотографії берлінської тепер, на жаль, не маю і ніяк не можу зібратись написати до Берліна, аби замовити ще. Як матиму, то конче Вам пришлю. А Ви на мене не чекайте та присилайте свою.

Людя Вас дуже щиро вітає і часто згадує, але що не відписала Вам хутко і багато часу минуло, то тепер їй сором озиватись до Вас (воно так часами буває!), от вона і далі мовчить, хоч я і кажу їй, що се «отвратительно» так робити! З усіх київських знайомих я тільки і бачу, що Старицьких та Черняхівських, бо вони не бояться нашої «прокаженної» хати – однаково ж п. Черняхівський одвідував наших слабих яко лікар, – а решта всі бояться, отже, ми тепер наче «отлучении от церкви», тільки не можемо витримати, аби часом десь до театру або до концерту не піти, бо таки ж годі витримати, коли такі боги музики приїздять, як, напр[иклад], піаніст Рейзенауер, котрого я перед тижнем чула. Чи Ви його чули коли? Як ні, то можете жалувати. Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Requiem»), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, є в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer нічого не порадить. Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis[enauer] справжня сила!

Чи хто Вам пише такі листи, як я? Певне, ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама не раз сміється, що я пишу їх, певне, з високості неба чи зо дна моря, але не з сього світу. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму. Бачила я недавно Ібсенову «Нору» тут на сцені, і – страх подумати! – вона мені не сподобалась. Ся Нора таке наївне звірятко, що я надивуватись не можу, як могла вона вкінці обернутись у Frau Ibsen. Але ж таки обернулась, при божій та авторовій помочі, бо остатню сцену була такою проповідницею, що аж злість на неї брала – es klang ganz zu erbaulich und es roch nach Öl.

A що треба, те забула! «Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати, бо її хтось у Лис[енка] украв, а я грати вмію, та нот записати не тямлю, напишу своїй кузині в Софію, може, вона пришле, бо в неї є.

А тепер – бувайте здорові! Як бачите, і мої листи мають кінець. Напишіть мені хутко, то ще отримаю. Пишіть, що думаєте, так найцікавіше, тому не ставлю жадних запитань. Щире стискання!

Ваша Леся К.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 159 – 162.

Вперше скорочено надруковано у вид.: Хрестоматія критичних матеріалів, т. 3, с. 104 – 105. Повністю вперше опубліковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 90 – 94.

Подається за автографом (ф. 14, № 874).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 507 – 510. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

чекаючи так довго мого відчиту – Йдеться про доповідь «Малорусские писатели на Буковине».

про буковинське тризілля – тобто про трьох письменників – Ю. Федьковича, О. Кобилянську і В. Стефаника. Оскільки В. Стефаник перші новели надрукував у чернівецькій газеті «Праця» (1897) і 1899 р. видав першу збірку новел «Синя книжечка» у Чернівцях, Леся Українка зарахувала його до буковинських письменників.

їхати на північ до брата – тобто в Дерпт (Тарту) до Михайла Косача.

одвідати того свого приятеля – С. К. Мержинського, який жив у Мінську.

вже не ношу «кайданів» – тобто ортопедичного апарату, зробленого для хворої ноги у берлінській клініці.

побачу й той «жіночий університет» – Вищі жіночі медичні курси в Петербурзі, де навчалася Ольга Косач.

Я подаю його Вам скороченим – Доповідь «Малорусские писатели на Буковине» в українському перекладі скорочено надрукована в чернівецькій газеті «Буковина» (1900, 17 (27), 16 (29) квітня і 19 квітня (2 травня) під заголовком «Писателі-русини на Буковині».

послала через Лілю до «Вестника Европы» – Стаття «Малорусские писатели на Буковине» надрукована не в цьому виданні, а в журналі «Жизнь» (1900, № 9).

Фотографії берлінської не маю – в нашій колекції фотографій її теж нема.

Рейзенауер Альфред (1860 – 1907) – німецький піаніст, учень угорського композитора Ференца Ліста (1811 – 1886); 1900 р. дав два концерти в Києві (16 і 19 січня ст. ст.).

Моцарт Вольфганг-Амадей (1756 – 1791) – австрійський композитор.

Бачила я недавно Ібсенову «Нору» – тобто драму «Лялькова хатка, або Нора» (1879).

«Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати – Йдеться про «Бретонську легенду» Сесіля Шамінада.