20 – 24.09.1901 р. До сестри Ольги

Лілея моя лілейная!

Ти, певне, зараз скажеш «ет!», отримавши сього листа і побачивши, що се я вже додому вертаю, а досі тобі нічого не написала з поводу твого проекту подорожі до Італії. Але діло в тім, що твого заказного листа я отримала тільки в день виїзду з Чернівець, бо Жаб’є справді «остатня пошта в Європі», як жартує папа, і там з реком[ендованими] листами велика морока: на них перше «повістку» приносять, як на посилки! Отже, й мені принесли повістку перед самісіньким виїздом з Буркута, коли вже мені коні готові стояли, я «довірила отримати» одній пані з Жабйого, а вона отримати забула, я їй нагадала з Черн[івець], а вона отримала і переслала мені аж тоді, коли я вже й речі впакувала, щоб їхати з Чернівець.

Про Італію вже трудно було починать думати, бо поки б та вся переписка та «обсуждения» велись, то мені не було б де за границею той час пересидіти, бо Ольга рівночасно зо мною виїхала з Черн[івець], тільки в інший бік – до Відня – на цілий місяць; в горах вже холодно, навіть сніг почав було перепадати на високих полонинах, а хоч, може, тепер і знов потепліло трошки, то все одно вже «сезон» скінчений, кургауз в Буркуті закритий і всі чисто гості роз’їхались (я і п. Квітка були остатні, що виїхали); монялась я в дорозі на поворіт «елико возможно» в одного попа-радикала в Довгім Полі над Черемошем (ще в горах, але багато нижче від Буркута), сиділа в гостях 10 днів, а далі вже ж ніяково було б сидіти, бо плати він з мене не брав, вважаючи мене за певну форму посереднього патріотичного податку (ти не повіриш, як мене всерйоз брали на Буковині – три вечори в мою честь дали – страх сказати, чистий сміх!).

Ще сиділа у Вижниці три дні, розтрясшись трохи через гірську дорогу; та вже довше там сидіти не могла, бо хтіла бачити ще Ольгу до її від’їзду, та й таки час було рушати на Україну. Мало що була не попала до Львова, з заїздами до Станіславова та до Коломиї, але потім роздумала, бо в Станісл[авів] потім вже не треба було (листи мої замінили мене), в Коломиї була б тільки втома (хотіли мене нап’ясти, щоб я тримала відчит, але се для мене, ти знаєш, риск втомитись мало не до млості), та й не хочеться мені ще на естраду, я тепер ще маю horror publici.

У Львові не було виразного інтересу, бо львівські люди ще блукають по горах та долинах і дуже помалу починають злазитись; я рискувала б сидіти в отелі з тиждень, поки б дочекалась тих людей, в яких я маю виразний інтерес (яких, напр[иклад], треба інтенсивно вилаяти, на що я дала повноміччя Фр[анкові]), ну, а сидіти в отелі і дорого, і скучно, і для здоров’я користі жадної; сидіти ж у Львові та списуватись з тіткою etc. вже зовсім не варт було. Без виразного діла сидіти у Львові, то все одно що в Києві, – тільки нерви томити та розбивати, бо там багато такого, що про нього можна б сказати: tout comme chez nous!

Нарешті, щодо Італії скажу так: я тепер дуже поправилась, може, навіть радикально (страх перед втомою – се вже педантизм «на всякий случай», щоб не попсувати так ще недавно наладженої справи), катару лікар уже в мене не признав, кашлю, пропасниці та інших симптомів уже місяць як нема, поважчала я на два кіло, поправилась так, що й простим оком видко; сі гори, то була геніальна ідея чернівецького лікаря. Чого ж, властиве, їхати до Італії? Якщо се буде справді потрібно для здоров’я, то я, звісно, можу вибратись і з Києва за папині гроші, лишній день їзди не так багато значить, а паспорт все одно ще тільки на місяць годився б, а там мусила б знову платить. Тепер ся подорож, говорячи об’єктивно, непотрібна, ну а для приємності я таки волю за свої власні гроші їздити, хоч ти мене лай, хоч не лай, тільки ж я тепер власних грошей не маю.

11.IX 1901. Київ

От уже четвертий день як приїхала, та все ніяк не можу докінчити тобі листа, – що не сяду, то все щось або хтось мені переб’є. Взагалі настрій якийсь розтріпаний, бо все мушу то розказувати, то показувати всякі речі (часом вже не знаю, в котрий раз). Дещо є й прикрого: от, напр[иклад], те, що не можу нічим матеріально помогти п. Крив[инюкові], так мене вкупі з «Жизнью» посадили, що аж! А тепер мені гроші аж надто здалися б. Ще треба спробувать поткнутись в «Мир божий» або в «В[естник] Евр[опы]» (більше нема куди, властиво), поки ще за мене не до решти забули в рос[ійській] журналістиці. Маю три українські теми для статей, то дещо можу написати. Тепер я не хочу тебе клопотати, а як скінчиш іспити, то попрошу тебе навести мені деякі справки в Петерб[урзі], чи не знайдеться якось моя послана в лиху путь стаття про нову драму Гауптмана; я ледве відправила її з Кимполунга на адресу редакції «Жизни», а хутко після того отримала звістку, що та редакція вже не існує, а куди і до кого досталась рукопись, невідомо. То я проситиму згодом відшукати когось із співробітників «Жизни» та й допитатись, що сталося з усіма позосталими рукописями. Тільки тепер не прошу, бо тобі зайвий захід.

Ну, п. Крив[инюк] наганяє, щоб дописувала, бо має йти на вокзал відправляти листа. Він все ще не зважив, куди, власне, їде, хоч, у всякім разі, хоче їхати сього тижня на Львів, а там побачить, чи у Львові зостанеться, чи в Прагу поїде. Відповіді з Праги про жінок-студенток ще нема, але, може, не сьогодні-завтра прийде. Се все він просить мене написати, бо тепер сам за клопотом всяким ніяк до листа взятись не може.

Прикро, що твої з ним справи так невиразно стоять. Я буду тут агітувати за твоє переселення за кордон, вже, крім всього іншого, через те, що тобі таки вадить петерб[урзький] клімат, як то вже установлено й через лікаря. Щодо коштів, то не думай, аби їх було треба більше за кордоном, ніж в Петерб[урзі]; ну, та се зайво доказувати перед тобою, а треба доказати іншим, про се й постараюсь. Взагалі, «якось-то буде», але в найліпшому значенні сеї премудрої сентенції. Мами й Оксани ще нема тут, сидять в Зел[еному] Гаю, та се, може, й добре для Оксани, бо при такій погоді, як тепер, таки варто на селі сидіти. Тільки якби вони там не шарпали [одна] одну, та се вже…

Я тим часом ще врівноважена, не розвіялась ще гірська енергія, хоч фізично я було трошечки розкисла, десь в вагоні захопила раптовий і просто несвітський нежить (Труш радив носити простирадло замість хустки!), так що голова і очі боліли і вся була як збита, але сьогодні вже ніщо не болить і нежить очевидячки минає. Та то взагалі пусте! Постараюсь «не виходити з берегів», не збиватися з придбаних за кордоном гігієнічних звичок і «тримати високо знам’я своє», та, може, затримаю якось людську подобу на собі довший час. Я вже трохи навчилась писати вдень, а не ввечері, і сподіваюсь від того багато.

П[ан] Квітка кланяється тобі і просить сказати, що він тобі на лист і на гроші відповідав (се я напевне знаю), та, певне, його лист пропав, і се йому дуже прикро. Бідний він, мало поправився в горах, але ще якось би було, коли б не втрапив одразу в прикрі обставини; його матері скасували гімназичну квартиру (спочатку наполовину, а потім і зовсім прийдеться ліквідувати діло), і се дуже відбивається і на матеріальному, і на моральному стані всеї родини. Певне, зле Квітці буде сеї зими, коли б ще й зовсім не розхорувався, а він, бідний, і так надломлений дуже. Я йому дуже вдячна за те, як він помагав мені в горах і ходити і взагалі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена.

Ну, кінчаю.

Ось тобі едельвейс з Рунгу (з Кимполунзьких гір), причепи на темний оксамит і зроби з того який вжиток естетичний.

Хутко пишу тобі знов, а тепер міцно цілую Лілею свою.

Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 278 – 282.

Вперше частина листа, датована 11 вересня ст. ст,, скорочено надрукована в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 249 – 250. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 374 – 377.

Подається за автографом (ф. 2, № 317).

в одного попа-радикала – у І. Попеля.

три вечори в мою честь дали – У Чернівцях 4 травня (за н. ст.) відбувся вечір студентського товариства «Союз», 22-го – вечір у Народному домі; 25 серпня у Вижниці – концерт на честь поетеси, організований Анною Москвою (див. газ. «Діло», 6 травня 1901 p.; «Буковина», 26 травня 1901 p., 23 серпня 1901 p.).

списуватись з тіткою – з Оленою Антонівною, яка теж виїздила до Сан-Ремо і мала намір по дорозі зустрітись з Лесею Українкою.

так мене вкупі з «Жизнью» посадили – закриття царським урядом журналу «Жизнь» позбавило Лесю Українку постійного заробітку.

«Мир божий» – російський щомісячний літературний та науково-популярний журнал ліберального напряму. Виходив у Петербурзі в 1892 – 1906 рр. Друкуватись у ньому поетесі не довелось: редакція відхилила її статтю про польську демократичну письменницю М. Конопніцьку (1842 – 1910), яка нібито не відповідала напрямові журналу.

його матері – К. Квітка виховувався в сім’ї Карпових. Коли вчився в університеті, Карпов вийшов на пенсію, а його дружина відкрила пансіон для гімназистів. Заборона тримати цей пансіон була тяжким ударом для всієї сім’ї, оскільки подружжя Карпових допомагало ще й рідній матері Квітки.