27.01.1903 р. До матері

Люба мамочко!

Спасибі тобі за бандерольку з статтею Людиною і моїми книжечками. Подякуй від мене Людю за авторський дарунок, та я й сама їй картку напишу. Стаття робить враження трохи поспішної роботи, а може, то цензурні пропуски винні, що деякі уступи з’являються дуже зненацька (хоч би і самий остатній). Зрештою, мені не випадає критикувати її.

Чому ж ти, мамочко, не зробила тих поправок і пропусків у збірничку, що я тебе просила після твоєї критики? Чи не можна було? Тепер мені се дуже прикро, і я вже не знаю, як тому порадити. Чудно якось писати на саму себе «опровержение», а, певне, прийдеться. Як ти радиш? Може, обійти просто; сказати, що в передмові «случайно пропущены слова»: після «від сільських дітей» – мало ще бути «і від моєї родини». Можна се надрукувати на смужечці і вклеїти ті смужечки в примірники. Як думаєш? А як з помітками під «Воскресенієм» і «Мишами» і т. д. зробити, то не знаю, хіба, може, ти надрукуй свою поправку, наприклад, в «Киевской старине?» Як врадиш, так і зроби. Тільки мені вже прикро, щоб так зоставалось. Ото тільки як же з «Обществом Волыни» буде, коли і не волинські матеріали об’являться? У всякім разі, смужечку варто б зробити.

Ну, мамочко, оце ж я, як бачиш, таки одгризнулась на Єфремова – не стерпіло серце, та таки й не випадало терпіти. Багато видержки мене коштувало, щоб не впасти в сарказм і не почати й собі язвить, та я постаралась того не робити. Я хочу, щоб моя відповідь одбивала своїм спокійним, навіть «рицарським» тоном від тої дикої бурсаччини. Якби я не була зачеплена там особисто, то я б так дуже не церемонилась, але тепер не хочу бути тим «Юпітером, що сердиться». Через те я, між іншим, пожертвували порівнянням статті Єфремова з «Вавилонским столпотворением», хоч се напрошувалось само собою, і з ямою, повною «жупелу», куди звалені всі, хто тільки носив «декадентську» прическу або «модні барви», а заодно вже й той, хто на їх дивився. Не сказала і того, що в статті Єфремова панує «смешение языков» (Михайловського, З. Венгерової, М. Нордау і Гілярова), що невідомо, чому він піддався одним авторитетам, навіть таким, як третьосортний філософ Нордау і рівного ж розбору критик Венгерова, а не згадав навіть Толстого (хоч то було б навіть на руку для лайки!). Залишила і те, що неможливо ж критикувати «непереводимых» символістів по перекладах та по уривках супротивних оцінок, що треба знати мову «непереводимых», коли вже братись про них трактувати. І що галичани не можуть залежати від французів, бо не знають їх так само, як і Єфремов. Може, ти це все утилізуєш в своїй відповіді? Я ще й через те не чіпала сього, що справді не можу писати тепер основного розбору тії вавілонщини, довго се дуже, боюся втоми і жалую часу на довгу і безплатну російську роботу.

Я не знаю, чи прийме «Киевская старина» мою замітку, бо хоч ні один журнал за «письма в редакцию» не відповідає, та «Киевская старина» не раз уже показувала надмір галантереї до своїх співробітників, не даючи проти них нікому голосу у себе. Все-таки я прошу тебе подати мою замітку таки до «Киевской старины» перше, бо я б хотіла, щоб мене та сама публіка почула і щоб не було докору, ніби я гордую «своєю хатою». Замітка ся в друку займе, може, 10 стор., не більше; так, може б, ти її сама в редакції прочитала, і нехай зараз скажуть, чи приймуть, чи ні, коли ж ні, то пошли її y «Мир божий» (Петербург, Разъезжая, 7), краще давши раніш кому переписати (і один примірник зостав у себе, на всякий случай) і, звісно, змінивши ймення редакції в першій стрічці. Коли ж і «Мир божий» не прийме, то я знайду інше пристанище, а так справи не лишу. Так і скажи «Киевской старине», що надруковано все одно буде, а їй з того слави не буде, що заткне рота «другій стороні». Тільки, прошу тебе дуже, не загай сії замітки, мені важно, щоб вона була якнайшвидше надрукована.

Тепер напишу тобі уваги свої про хаотичну статтю, як ти хотіла. Стаття настільки нескладна, що кому я давала її читати, не міг з нею справитись, а врешті сказав: «Ну, если ваша малор[оссийская] литература такова, так не лучше ли ее и вовсе бросить!» От яку рекламу вона робить всій нашій літературі. Чи знайшов би Єфремов такі наслідки своєї роботи «полезными» чи «вредными»? Я буду свої уваги писати теж в хаотичному порядку, так, як я їх на полях писала, – приводити в систему було б довго.

Отже, «Символизм, или декадентство» не можна казати, бо то не все одно. Ібсен і Б’єрнстьєрн, наприклад, символісти, але не декаденти, а, наприклад, Мопассан і Чехов по настрою і філософії декаденти, але не символісти. Символізм і декадентство іменно «в последнее время» вже вийшли з моди, принаймні у Франції тепер в моді «простота добродетели», Метерлінк навіть змінив цілком свою manière d’écrire, а чільніші поети-декаденти (Verlaine, Rimbaud) повмирали, з нових Régnier кинувся в класицизм, Verhaeren в демократичний ідеалізм, а решта не знає, на яку ступить.

Замість «Вавілонської магії» тепер пишуть наслідування «Саламбо» (наприклад, «Les vierges de Syracuses», автора забула, або «Aphrodite» Pierre Louys’a). Декадентство пішло не з «кабачка» і «гідропатів», що б там не говорили російські критики слідом за Taillade (очевидно, він зо злості на своїх товаришів се сплів), а слідом за ними і Єфремов; воно пішло з Бодлера, з його «Fleurs du mal» і «Petits poèmes en prose» (хоч Бодлер і сміявся потім з своїх учеників, але то нічого не значить), з реакції натуралізму, з загальної втоми часів Панами і всякого національного сорому Франції, коли одні кинулись в rosserie, другі в філософію регресу (див. Villiers de l’Isle-Adam, «La décadence des races latines» і «Thaïs» Pierre Louys’a), треті у мрії. Форма символістична прийшла з півночі, з Норвегії.

«Декадентські» моди в одежі і т. і., властиво, трохи змінені моди директорії, з наслідуванням (грубим) помпейських, а часом єгипетських барв, отже, нового в них мало. Декадентами називали себе люди не для «презрения к критике», а всерйоз, власне, через «теорию регресса», бо справді були і переконані декаденти: вони вважали (як і любий Єфремову М. Нордау!), що світ неминуче йде на «вырождение» і що мудрий той, хто не змагається з неминучим, а утилізує його хоч для поезії.

Верлен був дуже щирий поет і таки справжній поет, хоч вдача його, а через те й поезія, була протеївська по змінливості і значно психопатична, – але що може зробити поет, окрім того, що бути щирим? Верлен не був квієтистом, його, як і Бодлера, захоплювали і моральні, і соціальні питання, тільки він довго ні на чому спинитись не міг. Так само і Rimbaud. Бійка (з уголовщиною) Верлена і Рембо належить цілком до психіатрії, а не до літературної критики, бо в критиці такі епізоди приймають характер «сплетни», і Єфремову сором тим займатись.

Символізм і декадентство де в чому случайно зійшлись. Зрештою, в чистому виді символізм – логічна неможливість, і на ньому ні один небожевільний письмовець не втримався. «Нет предела человеческой глупости», але що з того? Quand on est bête c’est pour toujours, ce і на даній статті видко, та хто ж з того винен? «Специальные сочинения» по французькій літературі слід би перш усього шукати у самих таки французів, так усі люди беруться до діла, коли добросовісно.

Хто сказав Єфремову, що натуралізм був індиферентним «к вопросам общественно-политической жизни?» A «Germinal», «Assommoir», «Débâcle», «Paris», «Rome» etc? Мораль у натуралістів була – мораль позитивізму. Золя кається «в отрицании идеала», а не в індиферентизмі і не в безпринципності (можна мати принципи, т[ак] зв[ані] «правила», і не мати ідеалу), – принцип же був: шукати фактичної правди і на ній все будувати. Смішно, що Єфремов так бере всерйоз Тальяда! Коли у нас нема причин для чужоземних напрямів, то чого ж «копья ломать?» Нема причин, не буде й наслідків! Побавляться люди та й покинуть, як всяку моду. «Флаг литературных вопросов» вимагає обережності, власне, найбільше при наших умовах, інакше виходить «в мутной воде рыбу ловить».

Єфремов бере на себе роль «судии во Израиле» – «укрепляя, ниспровергая», – куди ж пак! Паскудна приказка: «Не выносить сор из избы!» А куди ж його виносити? «В избу», чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата «забезднится». Хто Єфремову сказав, що літературні школи – то «вопросы домашнего свойства», а не інтернаціональні? «Отрицается от Галичини и всех дел ея», а тут же «продернул» і буковинку, і галичан, – користуючись, певне, тим, що нема «правильных сношений и умственного обмена». Коли «не может быть и речи о выработке правильными путями критики», так про що ж і толкувати? Занадто він впевняється на «случайность».

Де він бачив «планомерность в чередовании направлений» – хіба люди ставили собі планом: оце у нас романтизм, а потім буде натуралізм, а потім новоромантизм і т. п.? Es kam ja von selbst! Реалізм і романтизм єднаються в лиці одного автора на тисячі прикладів у всіх літературах, і се зовсім законне єднання. Навіть Золя винуватять в романтизмі, так що вже! А В. Гюго хіба не реаліст в половині своїх «Misérables», наприклад? Що за «тихий и отдаленный уголок», звідки така маниловщина? «Не без польского и немецкого, по всей вероятности, влияния», – якби не був невігласом в польській і німецькій літературах, то знав би, що молоді галичани цілком з головою від них залежать. Кобринська і Кобилянська «выступили на литературное поприще» далеко не «в последние годы» і навіть не в «последнее десятилетие». Про «Живі струни» я вже зробила примітку. Як не було натуралізму – а Нечуй, а Франко? Сумбур його доказів і нападів на мене я, сподіваюсь, уже доказала.

На дальші глави примітки пришлю згодом, а то лист і так довгий. Треба ж і про що інше. Писала мені Кобилянська, що її болить, чому, власне, з України так вдарено на неї. Вона Україну любить і сподівалася звідти ліпшого слова. Пише, що мала від Миші листа, що глибоко її зрушив; дякує «сестрам-українкам» за привіт, тільки не знає, до кого особисто з подякою вдатись; каже, що матиме собі за велику честь, коли ти обізвешся про неї в літературі; пише, що німці соціал-демократи дуже прихильні до неї, не у гнів будь добродію Єфремову! Так-то!

Що ж там мій збірник в цензурі? Чи не пора присилати «Італьянську поему?» Я б хотіла, щоб мій «Ответ» вийшов раніше збірника, бо такі сплетні Єфремова йому (збірнику) кепська реклама. Je veux qu’on sache a quoi s’en tenir.

Проклятий «Мир божий» мовчить, і я не знаю, чи думає він друкувати замовлену від нього ж самого мою статтю про Конопніцьку. Попрошу Лілю довідатись.

Єфремов і С° просили у мене вірші до збірника в пам’ять Котляревського (прийшла коза до воза! Бояться, що їх критики з’їдять, коли вони «декадентку зловредную» пропустять!), я їм вірші послала, нехай знають моє лицарство. Зрештою, при українських умовах нема можливості бути пуританкою в виборі фірм. Єфремов, – як то кажуть, «знает кошка, чье мясо съела», – запрошуючи, пише: «Сподіваюсь, що не відмовите, бо се ж не моя особиста справа, а загальноукраїнська», ото ж і є, що в загальноукраїнській справі вони без нас, «антиобщественных», обійтись не можуть! Не дав біг свині ріг! Так і нашим «Катонам та Ціцеронам» біг не дав такого «пустяка», як літературна здатність.

Чи ти не чула, що думає «Киевская старина» робити з нарисом Кобилянської «За готар»? Кобилянська не думає його одбирати (теж з «лицарства»), але я думаю, що «Киевская старина» повинна б сама щось певного зважити і не загнічувати рукописі людині, що живе з літературної праці, бо се ж просто етично не випадає так робити господарям «своєї хати», – дійсно, від таких господарів не то в Німеччину, а й в Туреччину підеш! Се питання не від Кобилянської йде, вона нічого не питає, а від мене, – як друг Кобилянської, я вважаю себе вправі боронити її інтересів. Редакція ще при мені обіцяла «в найближчому № помістити» – скільки вже тих «найближчих» було з того часу? Я не розумію такого відношення і до людей, і до власних слів. Мають повне право не прийняти, але з якої ж речі водити, як цуцика, людину, поважану навіть і в «чужих хатах»? Коли ти не пришлеш мені їх відповіді, то я сама напишу в редакцію.

Ну, годі вже того! Як там у нас? Чи Оксана ще «по тім боці», чи вже виїхала? Що робиться у нас дома і в Києві взагалі? У нас минулого тижня був сильний холод (+3° R щорано, а вночі, здається, і приморозки були!). Я по двічі на день у грубці палила. Люди слабували на інфлуенцу. Наші господарі теж були хворі. Я трошки поскрипіла, але мало, і тепер цілком здорова і благополучна. Не можу сказати, щоб полеміка була добра на нерви, та що ж робити, – від того і в печі не замажешся. Зрештою, як одгризлася, то і нерви поправились. Тепер у нас знов райська погода, а з нею все на світі ліпшим здається.

Хотіла б я знати, чи отримались мої квітки вам і Раді? Ліля писала, що не отримала. А от петербурзькі Косачі отримали квітки від Наташі звідси ще давним-давно, на святий вечір. Як твоя робота про колядки? Як буде надрукована, то, дуже прошу, пришли мені. Ну, бувай здорова, мамочко моя, цілую тебе, і папу, і Микуньку з Дроздиком, як їх діла?

Твоя Леся

Може, схочеш роздивитись «новітні напрямки» у французькій літературі, то варто прочитати, окрім Huysmans, Villiers de L’Isle-Adam i Pierre Louys, ще Maeterlinck, «Le trésor des humbles», «Le livre de la mort et de la pitié»», «La sagesse», «Le silence», звернути увагу на Rosny (надто роман «La Charpente») і на Ed. Rod (наприклад, роман «Au milieu du chemin»). До «магів» належить Sar Péladan (ром[ани] «Androgynes», «Bilitis», «Gynandres» etc.).

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 29 – 35.

Вперше надруковано в наукових записках Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР «Радянське літературознавство», № 9, 1948, с. 134 – 139.

Подається за автографом (ф. 2, № 208).

З статтею Людиною – Йдеться про статтю Л. М. Старицької-Черняхівської «Новинки украинской литературы» («Русская мысль», 1902, № 10), в якій розглядається творчість Лесі Українки та А. Кримського.

І моїми книжечками – Мовиться про книжку поезій «Відгуки», Чернівці, 1902, та фольклорний збірник «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Луччини і Звягельщини на Волині», укладений Лесею Українкою і К. В. Квіткою (К., 1903).

Я, як бачиш, таки одгризнулась на Єфремова – Одночасно з листом Леся Українка надіслала матері для передачі в редакцію «Киевской старины» свою відповідь на згадувану статтю С. Єфремова. Детальніше – у статті «Світла й тіні нової краси».

Михайловський Микола Костянтинович (1842 – 1904) – російський соціолог, публіцист і літературний критик, ідеолог ліберального народництва, редактор журналу «Отечественные записки» (1877 – 1884). Леся Українка має на увазі його книжку «Літературні спогади і сучасна смута», т. 2, Спб., 1901.

Венгерова Зінаїда Опанасівна (1867 – 1941) – російський літературний критик, історик літератури, перекладач, її праці стосуються переважно західноєвропейської літератури XIX – XX ст.

Нордау Макс (1849 – 1923) – німецький письменник, публіцист і критик. У книжці «Виродження» доводив, що західноєвропейська література і мистецтво на межі XIX – XX століть є наслідком духовного виродження і занепаду.

Гіляров Олексій Микитович (1856 – 1938) – філософ, професор Київського університету, згодом академік АН УРСР.

Ібсен Генрік (1828 – 1906) – видатний норвезький драматург. Створив зразки драматургії критичного реалізму.

Бйорнсон Бйорнстьєрне Мартиніус (1832 – 1910) – видатний норвезький письменник, борець за національне визволення Норвегії. Автор реалістичних повістей та соціальних драм.

Метерлінк Моріс (1862 – 1949) – бельгійський письменник. Найпопулярніший його твір – драма «Синій птах» (1908).

Верлен Поль (1844 – 1896), Рембо Жан-Артюр (1854 – 1891) – відомі французькі поети, представники символізму.

Реньє Анрі (1864 – 1936) – французький письменник.

Верхарн Еміль (1855 – 1916) – видатний бельгійський поет, писав французькою мовою.

Замість «Вавілонської магії» – Йдеться про творчість французького письменника-символіста, художнього критика Жозефена Пеладана (справжнє ім’я – Пеладан Жозеф-Еме; 1859 – 1918). Претендуючи на роль духовного вождя, свої трактати з естетики, ессе він підписував «Cap Пеладан» («Cap» – від давньовавілонського «володар», «владика»).

«Саламбо» – роман відомого французького письменника Г. Флобера (1821 – 1880).

«Сіракузькі діви» – роман французького письменника Жана Бертеруа.

Луїс П’єр (1870 – 1925) – французький письменник.

Тальяд Лоран (1854 – 1919) – французький поет, критик.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет, попередник декадентів. Особливу популярність здобули його книжки «Квіти зла» (1857), «Маленькі поеми в прозі» (1869).

Часів Панами – Йдеться про історичну аферу французьких концесіонерів під час будівництва судноплавного каналу через Панамський перешийок (1885 – 1903). Участь у шахрайстві французьких міністрів, за висловом Лесі Українки, наклала на країну тавро «національного сорому», ганьби.

Вілье де Ліль-Адан (1838 – 1889) – французький письменник. Книжки «Виродження латинської раси» серед його творів не виявлено. Мабуть, Леся Українка має на увазі цикл романів Сара Пеладана «Занепад латинського світу».

«Таїс» – роман видатного французького письменника Анатоля Франса (1844 – 1924). Леся Українка помилялася, вважаючи його твором П. Луїса.

Протеївська – за ім’ям Протея, морського бога у стародавніх греків, що мав здатність до перевтілення.

Квієтист (від лат. – спокійний, безтурботний) – послідовник квієтизму, релігійно-етичного вчення, що виникло в XVII ст. у католицизмі; полягає в цілковитому покладанні на «волю божу», байдужості до добра і зла. Переносно – пасивність, непротивлення.

Бійка (з уголовщиною) Верлена і Рембо – йдеться про конфлікт, що мав місце між поетами-друзями: під час сварки Верлен стріляв і поранив Рембо в руку. Винуватця було засуджено на два роки ув’язнення.

Що за «тихий и отдаленный уголок» – вислів з поеми M. В. Гоголя «Мертві душі».

Кобринська Наталія Іванівна (1855 – 1920) – українська письменниця і громадська діячка.

«Живі струни» – збірник пісень, виданий Б. Грінченком у Чернігові 1895 р. в серії видань для народу за № 15.

Миша – Михайло Петрович Косач; в листі до О. Кобилянської (грудень 1902 р.) обіцяв відгукнутись у пресі на статтю С. Єфремова. «Я, – зазначав він, – оце пишу протест проти таких спроб критики, думаю послати до «Руської мислі», сподіваюсь, що там надрукують. Певне, і Леся в «Мире божому» теж не дасть спуску» («Літературна газета», 1952, 20 березня).

Що ж там мій збірник в цензурі? – Мається на увазі збірка Лесі Українки «На крилах пісень», видана в Києві 1904 р.

«Італьянська поема» – вірш «Бранець», написаний Лесею Українкою 1902 – 1903 рр. в Сан-Ремо.

я їм вірші послала – йдеться про вірші «На Земмерінгу» (надрукований у збірнику) та «Дим» (заборонений цензурою).

Катонам та Ціцеронам – тут (іронічно): стражам громадського добра.

Катон Марк Порцій (Катон Старший; 234 – 149 до н. е.) – державний діяч і письменник Стародавнього Риму.

Ціцерон Марк Тулій (106 – 43 до н. е.) – давньоримський політичний діяч, оратор, філософ, письменник.

З нарисом Кобилянської «За готар» – Цю новелу надруковано в журналі «Киевская старина», 1903, кн. 1, с. 137 – 151.

Петербурзькі Косачі – родина брата в других П. А. Косача Миколи Олексійовича Косача.

Наташа – Садовська Наталія Іллівна. Докладніших відомостей немає.

Як твоя робота про колядки? – Стаття Олени Пчілки «Украинские колядки» надрукована в журналі «Киевская старина», 1903, кн. 1, 4, 5, 6.

Гюїсманс Жорж-Шарль (1848 – 1907) – французький письменник-декадент, наприкінці свого життя став містиком і войовничим католиком.

Роні – літературний псевдонім французьких буржуазних письменників братів Жозефа Анрі Бекса (1856 – 1960) та Серафена Жюстена Франсуа Бекса (1859 – 1948), що до 1909 р. писали разом.

Род Едуард (1857 – 1910) – швейцарський буржуазний письменник, критик, що писав французькою мовою.

«Білітіс» – власне «Пісні Білітіс» – поезії в прозі П’єра Луїса, що їх Леся Українка помилково приписала Вільє де Ліль-Адану (Сару Пеладану).