18.10.1912 р. До сестри Ольги

Любая Лілеєнько!

Дуже дякую тобі за 200 p., і мені сором, що я досі тебе не сповістила навіть про одержання їх, але мала деякі спішні листи, а сили до писання їх було дуже небагато, бо, як я вже писала мамі, минулого тижня було в мене знов загострення з тими дурними нирками.

Виражалось воно так: зранку t° нормальна (часом 36,5 всього), а від полудня починала здійматись і години до 7 вечора досягала maximum від 37,6 до 38, потім спускалась трохи, до півночі стояла 37,5, а вночі мені по сто раз робилось то гаряче, то холодно до дрижаків, що я вже не знала, чим і вкриватись. При тому брали мене раз у раз спазми десь глибоко «всередині», що збільшувались, як тільки я трохи довше посижу рівно або нахилившись уперед, так що я могла тільки сидіти, дуже одкинувшись, або лежати (притому шлунок зовсім не був розстроєним), та й то не завжди помагало і треба було пити беладону. Найгірше мені догарав цистіт, що не лишав мене і одної години в спокою, а часом і щопівгодини зривав (се, правда, і тепер продовжається).

Від 1/Х мені чогось стало краще, хоч се дуже парадоксально, бо якраз від 1-го зопсувалась погода і стали йти досить холодні дощі, а весь попередній місяць погода була ідеальна, не гірша, ніж у Єгипті буває восени, і якраз весь той місяць мені було погано, аж я нічогісінько робити не могла. Що ж се має значити?

Майже рівночасно з твоїми 200 р. я одержала 50 р. з тих, що обіцяні були тільки в січні, і се було для мене зовсім несподівано, інакше я не турбувала б тебе так нагально своїм проханням або, у всякім разі, зменшила б його розміри. Пише мені мама, що після 5 октября має мені послати «гонорар» (200 р.) за одну ще не надруковану і навіть не послану мою річ (я її торік вам у Києві читала), але позаяк я не знаю, чи справді ту річ можна буде надрукувати, то й не знаю, чи можу на гонорар рахувати, не кажучи вже про те, що і гонорарів таких я ніколи ні за що, ні від кого (в тім числі й від мами) не одержувала, хіба що се, може, тільки для стилю так називається, щоб не назвати як-небудь інакше.

Дора мені теж писала, що пришле «свою частину» (хоча вона мені нічого не винна, а просто робить дарунок) на твої руки. Коли в додаток ще й Микось та Оксана дадуть те, що збирались, то вже «єгипетський фонд» буде готовий, і я вже не вважаю себе вправі користати ще й з тих орендних грошей, що має тобі внести Микось, а зможу вернути тобі всі або частину сих 200 p., що ти тепер прислала, якщо Оксана не схоче зарахувати їх за свою пайку. Зрештою, мені вигодніше було б віддати їх у січні або тоді, як виясняться мої діла з Єгиптом, а тепер мені поки що таки важно, що я поплачу найважніші довги і хоч 3 – 4 місяці (незалежно від Єгипту) можу не думати про ті вічні грошові клопоти.

Наші справи тутешні не поправляються. Переїзд у донські сторони «розійшовся, як заячий жир», бо теє місце в Таганрогу, на яке важив Кльоня, вже віддане іншому, а про самого Кльоню постановлено тільки «иметь в виду», се майже те саме, що «сделаю все, что от меня зависит»… Ет! Якби не оці наші прокляті туберкульози, що з’їдають нам і гроші, і силу, то я б уже давно визволила Кльоню з сеї неволі, а так мушу тільки пасивно дивитись, як він губить силу і калічить душу хто зна для чийого добра… Ну, та про се нема толку говорити.

Журналів від тебе я не одержувала, та, певне, тобі ніколи було їх вислати. «Історію» Ефремова я вже маю – з написом від Михайла, я дякувала Михайлові через маму за книжку і за напис, та не знаю, чи мама йому те переказала, бо, може, він і не був уже тоді в Києві. Тепер у мене прохання до тебе і до нього: якщо були які рецензії де на «Лісову пісню» або, може, будуть на «Камінного господаря», то, будьте добрі, зберіть їх для мене. Про «Камінного господаря» я питала думки у мами і Люді, посилаючи його, але вони обидві ніяк не обізвались на питання. Може, ся річ вийшла дуже невдалою і вони промовчали, не хотячи «огорчати» мене, але ж краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ та ще з такою відповідальною темою! Се ж неслава не стільки для мене, а для нашої літератури взагалі, – скажуть: «Ну вже розігнались хохли з Дон Жуаном, за 300 літ уперше, та й то недотепно…»

Я сама ніколи не маю певної думки про своє писання: поки пишу, то мені здається, що варто писати (інакше кидаю), а як скінчу, то ніколи не знаю, чи варто його друкувати. Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d’oeuvre. Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу», а ся «книжкова драма», мовляв Євшан, – здається, досить непомітно пройшла… «Камінний господар» мені здавався першою справжньою драмою з-під мого пера, об’єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери, – тим часом Кльоня каже, що ся драма «нижча свого автора», хоча все-таки радив її друкувати, а мама і Людя мовчать… Чи так і всі мовчатимуть? Але ж не щодня у нас люди пишуть на такі світові теми, то, чей же, варто хоч вилаяти, я ж не просила компліментів.

Будь здорова, моя рожевая, лілейная, поцілуй Михалів, Оксан і маму. Як же там маються тії Оксани? Цілую тебе міцно-міцно.

Твоя Леся

P. S. Як завжди, мало не забула про важні речі. Мама думає, що через Дарданелли тепер страшно їхати. Воно страшнувато не тим, що міна зірве, – се навіть веселіше, ніж бути таки з’їденою нарешті бацилами, – а тим, що можна, так як Високович, застряти в якій-небудь азіатській дірі і тим способом прискорити перемогу тим же бацилам. Ну, та з Дарданеллами мусить хутко вияснитись чи сяк, чи так, а поки що, здається, пароходи ще ходять (з Єгипту відповіді ще нема, але ще й рано). В об’їзд на Трієст чи на Бріндізі їхати дорожче і більше вагонної тряски, може, і невиносимої тепер для мене, а головно – трудно мені тепер прийшлось би в австрійських вагонах, зовсім не приспособлених для хворих циститом; з сього погляду мене клопоче і переїзд з Каїра до Гелуана, при устройстві якого люди зовсім забули, що то ж їздити мають головно ниркові хворі. Той переїзд іще й позаторік давався мені взнаки, а тепер я голову собі сушу, як мені його перебути. […]

Ще раз будь здорова.

Л.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 412 – 415.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 352 – 353.

Подається за автографом (ф. 2, № 424) з незначними скороченнями. Фрагмент «Виражалось воно так… і тепер продовжається)» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 334 – 335.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 858. Тут подано тільки фрагмент листа. Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема.

Чи справді ту річ можна буде надрукувати – Леся Українка вагалася з опублікуванням драматичної поеми «Бояриня».

«Єгипетський фонд» буде готовий – Маються на увазі гроші для поїздки Лесі Українки на лікування в Єгипет.

З написом від Михайла – На подарованій Лесі Українці книжці С. Єфремова «Історія українського письменства» М. В. Кривинюк надписав: «Дорогій Лесі Косач-Квітці. Од М. Кривинюка. 11/VIII 1912».

Рецензії де на «Лісову пісню» або, може, будуть на «Камінного господаря» – Оскільки ці драми є вершинними в творчості Лесі Українки, поетеса, природно, з особливою цікавістю стежила за відгуками на них преси. Літературно-критичні огляди та рецензії з аналізом цих творів опублікували:

«Русская мысль», 1913, № 2, с. 16 – 19 («Украинская литература в 1912 г.»);

«Рада», 1913, № 7, 9 января (21 січня) («Дон Жуан» в українській літературі»);

«Літературно-науковий вісник», 1913, кн. 1, с. 170 – 183 («Українська література в 1912 році»);

«Наш літературний баланс за 1912 рік. (Літературні замітки)», с. 163 – 170.

Ся «книжкова драма», мовляв Євшан – У статті «Здобутки української літератури за 1911 р.» («Літературно-науковий вісник», 1912, кн. 1) М. Євшан з позицій «штуки для штуки» критикував драматичну поему «Руфін і Прісцілла».

Тії Оксани – Маються на увазі сестра Лесі Українки О. П. Косач-Шимановська та її донька (також Оксана).

Високович – особа не встановлена.

Трієст – місто на північному сході Італії, порт на Адріатичному морі.

Бріндізі – місто на півдні Італії.