16.02.1913 р. До сестри Ольги

Любая Лілеєнька!

Вчора я одержала 100 р., що ти мені послала від Оксаночки, і я хотіла тоді ж написати, але так розм’якла, пройшовшись на пошту (що значить одвичка ходити!), що всю другу половину дня куняла, в полусні дала урок (сей урок сього місяця скінчиться, і не свари мене за нього) своєму не дуже-то моторному ученикові і в 9-й годині бухнула спати. Се, зрештою, не тільки від походу на пошту я була така сонна, а таки й тому, що попередніх ночі дві поганенько спала, – се часом буває зо мною, – а сьогодні от виспалась і вже маю енергію до листів. Правда, я могла б тобі одкритку послати, але мені хочеться дати як слід «реляцію», а сього в одкритці не зробиш.

Хочеться ж написати докладно через те, що нарешті я стала гаразд поправлятись, а то все якось чучверіла, аж сором було за себе. Хоча зима сього року тут навіть для Єгипту навдивовижу гарна, але все-таки різдвяний сезон і тут було дався мені не дуже добре: чогось я почала було спускати вагу і схудла навіть проти того, з чим приїхала (а й то було всього 48,7 kilo), майже на 2 kilo (важила 46,9 kilo). Само по собі мені се було б дарма, але я почувала, що й сила мого організму зменшується в тій же прогресії (чи регресії скоріше): я вже дійшла до того, що не могла чесатися стоячи, задихалась, коли зіходила п’ять щаблів униз (не тільки вгору), а ввечері після укривання, що вимагає деяких рухів руками й ногами, на мене нападало таке серцебієння і задишка, що я чверть години не могла бувало прийти до нормального стану; ні з того ні з сього хотілося спати з ранку до вечора, а їсти я майже не могла, бо часом і хотіла, а чомусь не могла проглинути, так наче мені щось перев’язувало горло, а до того ж мені якось вадило все, що я їла чи пила, навіть чай і вода ставали десь під ложечкою і давили до болю.

Нарешті мені се обридло, і я покликала лікаря. Він сказав, що мій упадок залежить від катарального стану шлунка і від інтоксикації з причини гнойності мочі, дав мені Vichy і якийсь Helmitol, наказав ще раз покинути всяку дієту і їсти все, що подобається, не намагаючись, однак, запихатись силоміць, коли часом «не лізе». Тії ліки прийшлися мені добре, бо як я їх 10 день всього поприймала, то вже і шлунок перестав мучити, і гнойність менша стала (а то й на око було видно, що вона таки велика), і «червоні точки та обрізки» зовсім зникли, чого вже дуже давно не бувало (я їх перше щовечора бачила), вага моя збільшилась на 1½ kilo, серцебієння і задишка перестали так обридати, навіть білок поменшав (тепер 1,25%, а перше було 1,5%), хоч я тепер їм усяке м’ясо і взагалі дієти не держу, тільки м’ясних супів не їм (сього лікар усе-таки не радить).

Зовсім було б нічого, якби не тая поліурія, а то все-таки 2000 – 2150 gr. на добу се «трошки занадто», головно, що не дає вночі по-людськи спати, а що 2 години, часом і щогодини зриває з ліжка (через те я, може, така сонливая-дрімливая стала).

А катаральний стан шлунка розвився був у мене, напевне, від риб’ячого жиру, що труїв мені життя цілий декабрь, нехай мене завісять, коли я ще хоч раз у своєму житті дамся на підмову і візьму в рот тую капость! Я навіть не вірю, що той жир може взагалі бути корисним, бо яким же способом він може бути свіжим, поки його привезуть та поки він в аптеці діждеться своєї черги?

Коли від поганого масла та від перетопленого волового й баранячого жиру бувають катари, чому ж від невідомо як фабрикованого трескового жиру не може їх бути? Я розвожуся про се так довго тому, що, може, тобі в твоїй практиці приходиться часом думати про той жир, то чи не послужить тобі мій досвід «in anima vili» якимсь матеріалом. Уважай, що се я вже четвертий раз у житті пробую той жир і все з однаковим результатом: втрата апетиту і біль під ложечкою, без жодної видимої поправки організму.

Вчора, по бажанню лікаря, зроблено мені ще одну провірку – бактеріоскопічний аналіз – і не знайдено baccillum Koch’i. Сього теж давно вже не бувало, навпаки, торік було «кучами в каждом поле зрения». Я розумію, що і тепер се, може, ще не значить, що тих баціл уже зовсім у мене нема (навіть напевне вони ще є, коли катаральний стан нирок держиться), але все ж приємніше, що хоч не «кучами» виділяються, бо прикро почувати себе «неблагополучною в заразном отношении», а мені ніхто не міг вибити з голови сеї думки, поки аналіз показував то «группы», то «кучи». Той Helmitol, що я і тепер п’ю та й ще довго питиму, за порадою лікаря, має бути (каже лікар) un fort de’sinfectant, до того ж якось специфічно впливаючий на туберк[ульоз] нирок.

Лікар називав мені якось тутешнього пашу, свого пацієнта, що після 4 місяців приймання Helmitol’я підгоївся настілько, що як поїхав у Берлін, де йому було раніше встановлено діагноз туб[еркульозу] нирок, то там уже тепер майже і слідів того туб[еркульозу] не знайдено. Звісно, се міг бути і випадок, але що се перший конкретний випадок вигоєння сеї хороби, про який я чую, то мені воно якось заімпонувало і я вже накупила на місяць з лишнім Helmitol’ю (дві баночки по 1 р[убль] 20 кожна), одважую собі тричі на день по ½ gr., розколочую з водою Vichy Ce’lestins і п’ю. На моє щастя, воно на смак не противне – кисле, та й годі – і з тією водою похоже на звичайну содову воду, що навіть мені подобається.

Підгоївшись і воспрянувши духом, я зробила маленьку роботку: написала і послала до збірника на честь Франка дві невеликі речі, що вкупі з третьою, написаною дуже давно, становлять наче якусь цілість. Я не можу докоряти собі за таке «нарушения режиму», бо не прийняти участі в сьому збірнику здавалось мені просто морально неможливим, а якби я тепер нічого не написала, то не мала б нічого відповідного, щоб туди послати, а воно вже час.

Писав мені Кльоня, що, може, поїде до тебе. Я не знаю, де він тепер – якщо у тебе, то спитай його, що я маю робити далі в тім разі, якби Колесса прислав мені валки, – куди саме і коли пересилати їх? Се я питаю на всякий случай, бо більше шансів за те, що Колесса мені їх не пришле.

Бувай здорова, любая. Спасибі Оксаночці за гроші. Тепер я вже до виїзду забезпечена. Трохи згодом зважу, доки саме пробуду тут, то напишу тобі. Міцно цілую тебе, Михаля, Оксаночок.

Твоя Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 434 – 435.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 644 – 645.

Подається скорочено за автографом (ф. 2, № 431). Фрагмент «Зовсім було б нічого… що навіть мені подобається» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 364 – 365.

Дві невеликі речі, що вкупі з третьою, написаною уже давно, становлять наче якусь цілість – Йдеться про твори «Орфеєве чудо», «Про велета» (лютий 1913 р.) та «Що дасть нам силу?» (1903), які складають триптих, надрукований у збірнику «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменської праці, 1874 – 1914», Львів, 1916, с. 37 – 54.