1

Леся Українка

Темниця без вікон, без дверей. Лицар-в’язень лежить у кутку на соломі і спить, на нього падає від низької стелі ледве примітний промінець світла, що пробивається крізь малу щілинку в кватирці, зробленій для спускання їжі. Здалека, десь зверху, чутно якийсь приглушений простором чи товщею стін голос, що співає пісню.

Голос

Ой, де мій коханий юнак-оборонець? Ой, де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець!

Чи вмер він, чи так зажурився?

Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись?

На мить ми зострілись, навік розлучились!

І я не насмію про нього людей запитатись…

Голос затихає, і в ту хвилину лицар прокидається.

В’язень-лицар

Знов голос той, чи знов та сонна мрія?

Моя потіха і мої тортури!

Де, звідки голос той мені лунає?

Чого він прагне? І чого він просить?

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в сій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою,

додолу впасти з розпачу і туги

і землю гризти, як голодна миш,

або застигнути з німого жалю,

холодним стати, наче гад темничний,

сліпим, байдужим до всього на світі…

От що я можу, більш нічого, справді,

хоч би весь світ… та де ж той світ? чи є він?

Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..

Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно,

щоб тишу розбивали! Хоч би кат

прийшов сюди мене на муки брати,

нехай би ся темниця освітилась

вогнем тортур і ожила від крику!

О страднику, великий Прометею,

тобі я заздрю! Бо в твоїй темниці

було склепіння – весь намет небесний,

а стіни – гори, діл – широке море.

Гучна, простора, осяйна в’язниця!

Твій кат – орел, твій деспот – громовержець.

На кожний крик твій озивалась слава

потрійною луною… Ні, Зевес

не був тираном низьким, він почесно

карав своїх сперечників великих,

а може, руки ті, до громів звиклі,

не вміли ганьби кидати й неслави

на голови повинних ворогів.

О, наш король, пігмей сліпорожденний,

безсилець боязкий, уміє зручно

неславою і ганьбою боротись.

Знав, проклятий, як покарать мене!

В той день, як він мене сюди закинув,

в той самий день він підписав декрет,

що він касує і тортури, й страту

в своїй державі – ниций лицемір!

Нехай би на тортурах тіло рвало,

я був би радий, – може, лютий біль

примусив би забути про темницю

і видобув би крик такий з грудей,

що мури затремтіли б і розпались!..

Ох, як би я охоче йшов на страту!

Юрба шуміла б, наче океан,

і розступалася б передо мною,

даючи путь величності страждання,

і в тую мить, як голова моя,

здійнята високо рукою ката,

промовила б до всіх багряним словом,

тиран мій зблід би, він почув би вирок,

народний вирок: ганьба кроволивцям!

Але тепер спокій панує в краю,

як і в темниці. Людська кров мовчить

і не волає до небес про помсту,

а тихо ржавіє у млявих жилах…

Чутно тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка світла зникає, настає повна тьма.

Ой, що се? Світло згасло! Ніч настала?

Чого ж так раптом? Певне, їжу спустять.

(Жде.)

Ні, не спускають… Що то шелестить

і стукає… Ой, лихо! Закладають

останній просвіток! Живцем ховають!

(Кричить.)

Не хочу! змилуйтесь! Ой, краще вбийте,

одразу вбийте! Мертвого ховайте,

ви, нелюди! Ой, пробі!

Раптом смужка світла знов з’являється, ширша, ніж перше, і якийсь приглушений голос шепоче раптово.

Голос

Цитьте, цитьте!

Мовчіть, на бога! Пропаде рятунок!

В’язень

(тихше)

Рятунок?.. Щастя! Зоре! Ти прийшла,

ти зглянулась на муки? Ти згадала

мене, бездольного?..

Голос

Благаю, цитьте!

Все пропаде, і ми обоє згинем.

Ні пари з уст!

Мовчання. Через який час вгорі в стелі неначе ляда відхиляється, і сніп світла падає звідти в темницю. Осліплений незвичним світлом, в’язень закриває очі руками, тим часом з гори спускається шнурова драбина, і по ній злазить додолу в темницю жінка і закриває за собою ляду. У жінки коло пояса потайний ліхтар, в’язка ключів і невеличкий клунок. Ставши на діл, жінка закриває ліхтар, так що знов настає темрява.

В’язень

Знов темрява? Я сам?

Жінка

Ні, зараз засвічу, я прислухаюсь…

В’язень

Дозволь мені хоч глянути на тебе!

Дозволь мені поцілувать набожно

край одіжі твоєї!

Жінка

Ні, мій пане,

служебці сяя честь не личить.

В’язень

Як?

Ти не принцеса?

Жінка

Ні, я помивачка.

Я тут служу на кухні. Се ж над вами

моя комірчина.

В’язень

А хто ж се так співав,

мені здавалось, просто надо мною?

Служебка

То, прошу пана, я…

В’язень

Ти? неможливо!

Де ж ти могла пісень таких навчитись?

Служебка

Я чую, як принцеса їх співає.

В’язень

Принцеса? Де ж вона?

Служебка

Пробачте, пане,

тепер балакати немає часу,

як лізти, то вже лізти, бо дедалі

за мною оглядяться.

В’язень

Як-то лізти?

Куди ?

Служебка

Та, прошу пана, по драбині.

В’язень

А далі що?

Служебка

Та вже там буде видко,

аби з темниці вибратись.

В’язень

То правда!

Аби з темниці вибратись – а там

хоч і на смерть! Одважна рятівнице,

прости мені, що я так мало шани

і дяки склав тобі. Служниця ти,

але душа твоя шляхетна.

Служебка

Швидше, пане…

(Виймає з клунка якесь шмаття.)

От шмаття перебратись вам за старця,

все ж буде ліпше, ніж тюремне рам’я,

та й, може, хто побачить – не пізнає,

подумає, що старець. Але краще,

якби ніхто ніде вас не побачив.

В’язень

(одягаючись, спинився)

Ніхто ніде? Хіба я йду на той світ?

Служебка

Ой пане, поспішіться!

В’язень

Добре, добре!

(Одягається.)

Куди ж я йду?.. Однаково! Хоч в пекло,

аби з темниці геть. Веди ж! На волю!

Служниця лізе вгору і присвічує ліхтарем в’язневі, що лізе слідом за нею. Перед тим, як одхилити ляду, вона закриває ліхтар, прислухається, далі одхиляє трошки ляду, придивляється в шпарку і раптом вискакує, зовсім одчинивши ляду в свою комірку. В’язень поспішає за нею. Драбина падає додолу. Ляда безгучно зачиняється.