Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Драматичні твори / Осіння казка / 4

Осіння казка

4

Леся Українка

X

Варіанти тексту

Чималий хлів з скількома загородками для всякого товару, до нього прибудовані стайні й обори. Чутно ржання, рев, мекання і т. ін. На передньому плані дві закути для свиней, між ними вузький прохід, де складено зілля і всяку годівлю та начиння для годівлі товару. В хліві досить темно, тільки де-не-де крізь малі просвітки прорізується сонячне проміння знадвору, а через те сутінь по кутках здається зовсім чорною, так що в ній ледве видко, як ворушаться безрогі.

Служебка

(увіходить малою хвірткою з сусідньої загородки в прохід межи закутами)

Ну, де ти тут? Виходь! Принесла страву!

Лицар-в’язень

(виходить з темного кутка і стає під промінь)

Ох, не до страви вже! Пусти на волю.

Служебка

Який швидкий! На волю! Ти-но краще

не дуже-то на проміння вилазь,

бо ввійде хто, побачить, – лихо буде.

Лицар

Та доки вже ховатись по кутках?

І доки ти мене гнітити будеш?

Служебка

Та випущу, як прийде слушний час.

Адже тепер я вже не помивачка,

а дозорчиня над всіма хлівами,

а трохи згодом ключницею буду,

а там, дивись, окоманшею стану,

а звідти й до палацу недалеко,

в няньки, либонь, до царенят дістанусь.

Не вік старому королеві жити,

умре ж він коли-небудь, а тоді

мій вихованець королевич, певне,

тебе помилує, щоб няньці догодить.

Лицар

Та що се ти мені байки плетеш,

на глум здіймаєш чи смієшся в вічі?

Нема ніде нікого, а вона

якогось дуба смаленого править

та обіцяє груші на вербі!

Служебка

Не любо, то не слухай. От журба!

Піду собі. Однак не маю часу.

(Запишавшись, повертається, щоб іти.)

Лицар

(хапає її за руку)

Ні, стій! Ти мусиш відповісти зараз,

навіщо ти мене сюди замкнула?

Служебка

Куди ж би мала я тебе подіти?

Адже ж тебе старе й мале пізнає,

як тільки вздрить. Бунтівника такого

хто б не пізнав? Ось тільки вийди,

зараз назад в підземну яму попадешся.

Лицар

Ох, там не гірше!

Служебка

Ба! Як жаль – вернись.

Лицар

Смієшся ти? Смієшся? Як ти смієш

насміхатись над лицарем?!

Служебка

Цілую руці, пане,

і падаю до ніжок, красна дяка,

що ясний пан дозволили мені,

служебці подлій, витягнути пана

з гнилої ями за шляхетні вушка,

та ще і тепер волять з своєї ласки

приймати з рук від репаної хлопки

мужицьку страву. Кланяюсь низенько!

(Глумливо кланяється.)

Лицар

Мовчи! Не смійсь і не бреши! Гордую

тобою я не тим, що хлопка ти,

а тим, що на послугах розгубила

сумління й честь. Куди тепер поділись

твої облесливі, маснії речі?

Поки мене сюди не заманила,

була ти добра, хоч клади до рани,

а як замкнула от у сей свининець,

то стала як перекупка лайлива.

Служебка

Не доки ж панькатись мені з тобою!

І се тобі не в лад, і те не в лад.

«Заманила в сей свининець», а куди ж,

по-твоєму, тебе подіти мала?

Лицар

Та хоч би в стайню.

Служебка

Бач, що гиря хоче!

Лицар

Чи то для мене завелика честь?

Служебка

Честь чи не честь – тобі до стайні зась,

у стайні видно, і щодня виводять

поїти коней, сам король приходить

не раз до коней.

Лицар

Ну, до овечок

чи до рогатого товару, все чистіше.

Служебка

Який чистюк! Та відчепись, причепо!

З темниці витягла, та ще якоїсь волі

від мене хочеш. Кольки чи хвороби,

стогноти хочеш чи якого лиха?

Джуми, холери?..

Лицар

Та стули ж ти губу!

Кажи мені по-людськи, що тобі

від мене треба? Нащо рятувала

мене з темниці, щоб держати тут?

Служебка

Цур дурня й масла грудка!

Лицар

Ні, кажи,

хіба тобі не все одно, де буду

я мучитись: в темниці чи у хліві?

Служебка

Та вже ж не все одно!

Лицар

Чому?

Служебка

Ото!

(Хизується.)

Немов не розуміє.

Лицар

Слово честі,

не розумію.

Служебка

(підходить і бере його за рукав)

Ти ж таки подумай,

то був би там, а се ж ти тут, зо мною,

хоч крадькома, та все ж поженихатись

нам можна хоч хвилинку.

Лицар

Нам – з тобою?

Служебка

Чого ж тобі так дивно? Я давно

накинула на тебе оком. Тямиш

той день, як на заручини король

усе лицарство скликав?

Лицар

Ох, той день!..

Служебка

Ну, я тоді в палатах помагала

послугачам та й вгледіла тебе.

Ти все щось говорив там за простолюд,

обстоював, щоб дати волю всім.

Ще я собі подумала в ту пору:

«Ото але! Король пастушку свата,

а лицар розпинається за хлопів, –

чому б мені, служебці-помивачці,

не стати панею?» Та вже скажи,

як прийде час, що будеш ти на волі

і над маєтками своїми запануєш,

невже ти не подякуєш мені?

Невже забудеш?

Лицар

Ох, забути трудно…

Скажу тобі по правді, не забуду

і все віддам, аби зійшла з очей.

Служебка

Зійшла з очей? Така від тебе дяка?!

Бодай би не зійшов ти з сього місця!

Лицар

Клени, клени, бери собі заплату

за ту твою послугу осоружну.

Мені темниця очі засліпила,

мені неволя розум потьмарила,

що я тобі піддався на підмову,

що я забув те мудре, віще слово,

як чарівник-віщун колись казав:

«Хто визволиться сам, той буде вільний,

хто визволить кого, в неволю візьме».

Речення се мені здавалось темним,

тепер я глузд його аж надто тямлю.

Хто визволить, той вимагає дяки,

а для людей нема миліше дару,

як воленька чужа. Дитину рідну

кохають батько-мати і за теє

бажають послуху – неволі, значить;

спізнаються по волі молодята

і вже присяги прагнуть – знов неволі…

Служебка

А ти ж би як хотів? Звести з ума

та й кинути? Ти мудрий, «без присяги»,

це кожний захотів би!

Лицар

Що ти знаєш?

От я і без присяги, й без любові,

а зв’язаний з тобою…

Служебка

Любий мій!

(Хоче його обняти.)

Лицар

(відступає)

Ой, не спішись мене в хомут гнуздати!

Доволі з тебе, що твоє тавро

носитиму на лобі до загину,

бо я того до віку не забуду,

що я не визволяв себе з темниці

і не загинув там, а як баран

дав вивести себе, невідь куди і нащо.

Неслава! Ганьба! Сором!

Аж надто!

Голос

(знадвору)

Хто там є?

Служебка

(до лицаря тихо)

Мовчи!

(Голосно.)

Се я

прийшла дать їсти свиням.

(Тихо до лицаря.)

Лізь туди,

в закуту, не ворушся, а як часом

хто стане приглядатись, то ти хрокни,

подумають – безрога.

Лицар

Ти здуріла?

Служебка пхає його в закуту, він падає туди через низьку загору, в ту хвилину хвіртка з загородки відчиняється, входить пастух.

Пастух

Чого ти тут з безрогами воюєш?

Служебка

Коли ж урагові такі прокляті, –

як вирвуться, не заженеш ніяк.

Пастух

Та хочеться ж і їм на погулянку.

Оце сьогодні випущу все бидло,

нехай провіється. Пустити й вас, свинчата?

Служебка

Куди пустити? Хто ж їх випускає?

Пождав би [ти] вже краще до весни.

Пастух

А чим же не весна тепер? Поглянь,

як сонце світить над безлистим гаєм,

от-от неначе вискочать бруньки,

я навіть на прогалині фіалку

одну знайшов і «гусячі лапки».

Ще трохи, то й скляна гора розтане.

Служебка

Скляна гора розтане? Схаменись!

Вона ж не з льоду, з чистого кришталю.

Пастух

А хто її вгадає, люди кажуть,

що якби добре сонечко пригріло,

то все б таки, хоч трошечки підтала,

там, кажуть, є й крижини, й кришталини,

де глибше – лід, а зверху – там кришталь.

Вона ж таки будована, не справжня,

і будівничі величезні гроші

побрали на будівлю. Хто ж повірить,

щоб так таки ні крихотки й не вкрали.

Сама ж таки подумай, що дешевше:

лід чи кришталь?

Служебка

Та відомо, що лід!

Пастух

Ото ж то й є! Ну, як просвітить сонце

крізь той кришталь, прогріє глибоченько,

як попливуть там потайні потоки

та як посуне той кришталь, мов крига,

завалить нам усі хліви і стайні,

обори та свининці. То-то буде!

Служебка

І що там буде? Ніби зроду сонце

на неї не світило?

Пастух

Та не так!

Вона збудована вже в возовицю,

в холодні ночі та в студені роси,

а там пішли дощі, пороша, вітер.

Яке то сонце? А тепер, гляди,

коли б на гарній кришталевій брилці

не з’їхала з гори у діл принцеса.

В’язень-лицар

Принцеса!

Пастух

Що се?

Служебка

То луна!

Пастух

Луна?

Луна в свининці? Дивно… дуже дивно.

(Тихше.)

Ти чула? їх вже кілька сот розбилось

об мармуровий поміст, ослизнувшись

на кришталевій кручі, все лицарство

було хоробре, цвіт країни… шкода!

Там, де лицарський бік, найгірша круча.

Тут, на «свинарськім», не така, та звісно,

лицарство брудами гордує… Шкода…

А звідси б легше вилізти на шпиль

аж до принцеси, до її в’язниці.

Лицар

В’язниця!

Пастух

Знов луна?.. Е, ні, небого,

Се щось непевне… Я таки чував

Щось стороною.

(Дивиться служебці в очі.)

Служебка

Брехні, повір!

Служебка

Яка весна? чи світ навспак поверне?

Пастух

Побачимо. Та вже, сказати правду,

погода там погодою, а то

звеліли ще й для того вигнать бидло,

щоб скрізь почистити.

Служебка

Тут чисто й так.

Пастух

Не знаю, люд навколо нарікає,

що від хлівів розходиться зараза,

що дихати не можна, що вода

затхнулася в криницях і джерелах,

бо всі вони почерез хлів течуть.

До короля щодень приходять скарги

(ти знаєш, люди стали непокірні),

а вкупі з тим і чутки, що в хлівах

по темних закутках не трудно заховатись

тим лицарям, що не бояться бруду.

Ну, от король і наказав почистить

хоч так, про людське око, та помацать

по всіх кутках гарненько.

Служебка

Я не дам

годованих свиней вигонить звідси,

так вся годівля марне пропаде,

покинуть їсти, як почують волю.

Не дам нізащо.

Пастух

Так тебе й спитають!

Свининець твій однаково не встоїть:

король тут хоче збудувать шпиталь,

щоб всіх людей загодити, а разом

шпиталь той буде й за тюрму служити.

Тюрма для божевільних! Добра штучка!

Се вигадав один учений лікар

і написав про те грубезну книгу,

а наш король йому дав надгороду

і вже тепер новий наказ готує,

кого вважати треба божевільним,

хто має право на «шпиталь довічний».

Отож як вижену твоїх свинчат,

то вже не вернуться назад, а просто

на другий фільварок переведу їх.

Я вже казав підпаскам відмикати

обори й стайні. Чуєш рев і галас?

Чутно рев бидла і ржання коней, випущених на волю.

Ну, відступись, я відчиню й сей хлів.

(іде до воріт і хоче відчинити замок, служебка кидається за ним, хапає за руки і не дає відмикати, борикається.)

Служебка

Не дам, не дам!

Пастух

Та відчепись, бідо!

Штовхає непомалу і відпихає далеко від себе. Відчиняє ворота. Світло вривається раптом у хлів, скрізь робиться видно, тільки в найдальших закутках зостається сутінь. Пастух одчиняє хвірточки обох закут в прохід, що веде до воріт. Декотрі свині кидаються прожогом в ворота, інші збиваються купами по кутках, крутяться на місці, мов замотиличені, в проході. Пастух виганяє їх і розганяє, щоб не товпились, потім іде по кутках і виганяє звідти лінивих, що залягли по сажах. Лицар-в’язень, побачивши, що пастух наближається до нього, ховається в темний куток, але пастух торкає його палицею, лицар видає невиразний гук, щось середнє між людським криком і звірячим, потім зривається і раптом біжить до брами. Служниця заступає йому дорогу, він відпихає її і біжить далі.

Пастух

Ой, що се? Хто се? Стій!

Служебка

(люто)

Держи! Лови!

(Кидається в ворота слідом за лицарем.)

Будівничий

(увіходить)

Ну, що ламати? Звідки починати?

Гей, хлопці!

Юрба робітників і помічників будівничого увіходить.

Пастух

Та пожди! Ось тут халепа.

Тут вирвався якийсь бурлака-волоцюга…

Будівничий

(коло воріт)

Се чи не той, що там на гору лізе?

Пастух

Він, він! Той самий!

Будівничий

А що за баба

там репетує? Гляньте, хлопці, гляньте!

Робітники товпляться коло воріт і сміються.

Служебка

(гукає; приходить юрба підпасків. До підпасків)

Хлоп’ята, слухайте, полізьте вгору,

зловіте он того, що лізе.

Будівничий

Схаменись!

Того ж не ловлять, хто на гору лізе.

Адже у вас такий закон і звичай:

лежачих бить, таких, що вже ввірвались,

а поки лізуть вгору, хай там лізуть.

Ламайте, хлопці, стіну, щоб видніше.

Робітники ломами й сокирами ламають стіну, вона незабаром падає. Одкривається вид на скляну гору. Видко, як лицар дереться вгору, чіпляючись за кришталеві виступи гори. Незабаром на даху кришталевого замку показується принцеса.

Принцеса

Як далеко, як широко

видно білий світ!

Лицар

(на середині гори)

Що се так бринить високо?

Се її привіт!

Принцеса

(завважає його)

Не губи життя даремне,

повертай назад!

Лицар

Що життя мені тюремне?

Я йому не рад.

Принцеса

Але ж тут, пожалься, боже,

знову жде тюрма!

Лицар

Умовляння не поможе, –

вороття нема.

Принцеса

Та поглянь, он сонце гоже,

згинула зима,

хутко згине все вороже…

В цю хвилину налітає порив холодного вітру, лицар прищулюється в западині гори.

Згину я сама!

(В розпачі сплескує руками. З високості чутно ячання лебедів і крик диких гусей, що летять у вирій довгими ключами. Принцеса здіймає до них руки.)

Гуси, гуси, лебедята,

візьміте нас на крилята,

понесіте світ за очі,

на полудня, геть з півночі!

Гуси й лебеді відповідають жалібним криком; здіймається більший вітер, насував біла хмара, сонце ховається і починається метелиця. Птиці зникають в білому хаосі.

Лицар

Ой лихо! дубнуть, мліють руки!..

(Пускає руки й скочується з гори в діл.)

Принцеса

Я вдруге не стерплю розлуки!

До тебе йду на волю й на біду!

(Кидається з даху і теж скочується в діл.)

Вся юрба

(в долині будівничі робітники, пастух, служебка і підпаски, що досі напружено ждали кінця сцени)

Ох!..

Служебка

Що, розбились?

1-й робітник

Принцеса мертва.

Служебка

Слава тобі, боже!

А він? живий?

Будівничий

(що стоїть близько біля тих, що впали)

Вони обоє дишуть.

Пастух

(до підпасків)

Несіть їх до шпиталю!

Підпаски хочуть взята лицаря і принцесу, будівничий киває рукою своїм, ті оточують його і впалих.

Будівничий

Ні, стривайте.

Я знаю добре всі ті переходи:

тюрма, шпиталь, а потім знов тюрма,

і так довіку. Хлопці, не даваймо!

Доволі з нас тих тюрем і шпиталів!

Махає рукою і, здвигнувши плечима, йде собі геть. Пастух, служебка з підпасками наступають, будівничий і робітники одбиваються; спершу борються голими руками, потім ідуть в діло палиці, кілки й каміння.

Лицар

(слабким голосом)

Не бийтесь марне… Ми однак помрем…

1-й робітник

То ми тепер не так за вас б’ємось,

як за самих себе.

2-й робітник

Еге ж, обридло

хліви, шпиталі й тюрми будувати.

3-й робітник

А потім руйнувати…

4-й робітник

Щоб ізнову

те саме будувати.

5-й робітник

І на кого?

Нарешті ж на самих себе!

Лицар

Даремна,

даремна боротьба…

Будівничий

Хоч би хотіли,

нема вже вороття. Ти сам те бачиш.

Підпаски подолані відступають і здалека кидають грудками та паліччям, не дуже влучно.

Служебка

Я побіжу до короля на скаргу!

(іде; з нею йде частина підпасків.)

1-й робітник

З богом, Парасю!

Будівничий

(до робітника-підлітка)

Ну, а ти біжи

та ще кликни товаришів на поміч:

нехай там розішлють гонців по краю,

щоб знали всі, яка сутужна справа.

Бігай!

(Хлопець іде, але зараз повертається наляканий).

Хлопець

Ой, пане майстре! Способу немає

пройти через хліви. Там дозорчиня

казала підпаскам все бидло завернути.

Біжить назад вся гурма без ладу –

поламані ж тепер всі загородки –

то й суне так, котре куди попало.

Попереду кнури та бугаї,

та жеребці, та барани з цапами,

я ледве втік… стоптали б…

розірвали б… Ой, пане майстре!

Чутно несвіцький рев, тріщання останніх загородок, гуркання підпасків.

Ой, біжать, біжать!

(Хлопець кидається на гору і стає на виступ.)

Хлопець іде. Стіна, що відділяє свининець від решти хлівів, тріщить. Бидло сперлося перед вузькою хвірткою, що веде з обори в свининець, і от-от має прорватись в неї.

Будівничий

Панове-браття, треба щось робити.

Адже як весь товар сюди [по]суне,

то стопче вмить і нас, і їх.

(Показує на лицаря і принцесу.)

Принцеса

(слабким голосом)

На бога,

не дайте згинути в сьому болоті!

Така ганебна смерть…

(Силкується встати.)

Ой, поможіть!

Лицар

(теж хоче встати)

Ой, поможіть!

1-й робітник

Ну, вже самі вставайте,

нам не до помочі. Видима смерть страшна.

Лицар і принцеса, помагаючи одне одному, підводяться. В сю хвилину юрба ремісників пориває їх за собою, і раптова людська течія виносить їх на перший виступ гори. Тим часом бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план. Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослизнувся, деручись, той попадає на роги і під ноги бидлові і конає, стоптаний в болоті. Рев бидла, лемент і стогін стоптаних, крик і вигукування тих, що на горі, зливаються в дикий гомін. Підніжжя кришталевої гори заляпано болотом і кров’ю.

Будівничий

(до майстрів, що гуртами ліпляться по уступах гори)

Панове-браття, треба щось почати.

1-й майстер

Що ж, лізьмо вгору.

2-й майстер

Ну, а далі що?

1-й майстер

Там буде видно.

Принцеса

Там неволя, браття,

я знаю те.

1-й майстер

Неволя одинокій,

а вкупі буде воля.

3-й майстер

Ні, не так,

без помочі загинемо всі й вкупі.

Нам треба по товаришів послати.

4-й майстер

Кого? Чи не тебе?

3-й майстер

Хоч би й мене!

Скілька голосів

(гукають)

Куди ти? Божевільний! Стій! Вернись!

3-ій майстер не слухає, спускається додолу і в ту ж мить попадає на роги бугаєві, той підкидає його високо вгору, другий бугай ловить знов на роги. Змучений, зранений майстер умирає, помітуваний помежи бидлом. Товариші, сковані жахом, мовчки дивляться на його муки, – ніхто не важиться йти боронити; дехто пробув кинути ножем або сокирою в гурму бидла, але то тільки гірше дратує люту ранену скотину і не дає ніякої помочі. Довге мовчання серед людей і несамовитий рев серед бидла. Нарешті рев трошки втихає.

Молодий хлопець

(на горі, вище від інших)

Товариші! Нам треба всім податись

отак горою аж на бік лицарський,

бо сі хліви й обори там кінчаться,

там чисто і безлюдно.

Будівничий

Слизько й стрімко.

Молодий хлопець

Там можна вмить спуститись.

Будівничий

І розбитись.

Ні, хлопче, годі. Досить вже тих проб.

Спитай її,

(вказує на принцесу)

чи мало їх було?

І що з них вийшло?

Принцеса

(закриває лице. Болісно)

Ох, не згадуй краще!

Будівничий

Моя порада ось яка: рубаймо

в горі щаблі, щоб нам стояти твердо

і щоб іти все вгору вище й вище,

аж поки станемо там на шпилі,

де кришталевий замок. За твердиню

нехай він стане нам, якщо король

знов схоче нас примусить будувати

неволі й бруду соромні оселі.

Те, ще колись неволі слугувало,

нехай послужить визволенню. Браття,

орли недарма гнізда в’ють на горах.

На гору доступитись нелегко,

за те з гори зручніше боронитись.

1-ий майстер

Еге ж, нехай-но вороги обступлять,

ми їх засиплем кришталевим градом!

Чудові променисті кулі їм освітять

дорогу на той світ!

Будівничий

Моя порада ось яка: рубаймо

в горі щаблі, щоб нам стояти твердо

і щоб дістатися на гору. Браття,

орли недарма гнізда в’ють на горах.

На гору доступитися нелегко,

зате з гори зручніше боронитись.

2-й майстер

Гей, до роботи!

3-й майстер

Гей, до діла, браття!

Лицар

(з найнижчого уступа скелі)

Святий цей запал, а проте даремний.

Що з того буде? Ну, на гору злізем –

аж потім прийде влада, може, й військо,

і нас примусить злізти знов у діл.

1-й майстер

Так і послухаєм!

Лицар

Кажу: примусять.

Коли не силою, то голодом запевне.

1-й майстер

Є нас в харчі.

Лицар

Надовго ж їх нам стане?

1-й майстер

На пару день, поки прибуде поміч.

Лицар

Де ж візьметься та поміч?

1-й майстер

Бійся бога!

Та що ж се ми за сироти нещасні?

Чей єсть у нас товариші вірненькі,

чей озовуться на братерський поклик,

чей не дадуть нам пропадати марне!

Лицар

Хто зна, чи посланець до них дістався…

і хто тоді про нас подасть їм звістку?

Будівничий

Хто звістку дасть? Пищалі семип’ядні:

гук боротьби й червоні короговки.

Товариші! в кого жупан червоний,

чи хустка, чи сяка-така платина,

до палиці чіпляй, то буде прапор.

На кожному щаблі, що ми проб’єм,

застромлюймо червону короговку,

то будуть наші корогви красіти,

то буде наше товариство знати,

де наша воля кров’ю зашарілась

і де потрібна їх братерська поміч.

Майстри виймають сокири з-за поясів і починають рубати сходи на гору. Дехто дере свою червону одежу і роздає товаришам на прапорці.

Принцеса

Візьміть моє червоне покривало,

не день, не два його я шовком шила,

а золотом рубила у неволі,

співаючи невільницькі пісні,

чекаючи пресвітлої години.

Тепера час – пора покрасуватись

мережанці.

Будівничий

Як на вершечку станем,

застромимо твій дар.

Молодий хлопець

(рубаючи)

Як на вершечку станем,

застромимо наш цеховий значок,

на диво людям, а собі на славу!

1-й майстер

Овва! таж ми його не маєм тута!

Молодий хлопець

Недовго й вишити новий.

Принцеса

А хто ж тут

з вас вишивати вміє?

Молодий хлопець

Хоч би й ви,

ясновельможна панно!

1-й майстер

Бач, як гречно

пастушку величаєш!

Принцеса

Годі, люди,

і шана, й посміх не до речі справді

принцесі-босоніжці. Вся вельможність

лишилась там

(показує в діл),

і вже вона не ясна,

забруднена, затоптана, забита.

Колись вгорі вона ясніла пишно,

та не на радість ні собі, ні людям.

Збудовано для неї цілу гору,

але за те я прийняла покуту,

страшну покуту. Хто не був високо,

той зроду не збагне, як страшно впасти,

і хто не звик до чистоти кришталю,

не тямить, як то тяжко забруднитись.

Не так мене діймає біль, як бруд…

Молодий хлопець

(до першого майстра)

Що хочеш говори, а жаль мені

принцесу-босоніжку.

1-й майстер

Звісно, – краля,

то ти й розкис.

Молодий хлопець

Ні, знаєш, тут не те,

а справді, в неї доля надзвичайна…

(Задумується.)

1-й майстер

От чорт надав задрипанку-принцесу,

замість роботи хлопці тільки слинять!

Молодий хлопець стрепенувся і почав завзято рубати гору.

Молодий хлопець

Я ще й тебе в роботі переважу!

Та не прогнівайся, що не для тебе

й не для таких, як ти, проб’ю дорогу.

1-й майстер

А то для кого? Чи не для принцеси?

Молодий хлопець

А хоч би й так?

1-й майстер

Нащо вона здалася?

Молодий хлопець

Щоб вишила нам цеховий значок.

(До принцеси.)

Чи згода?

Принцеса

Вже ж, молодче, згода щира.

У мене там, у замковій світлиці,

мережанок багато срібно-злотих,

і прядива, й серпанків – хоч на вибір,

хоч з голови мальованку майстерну

вам вишию на цеховий значок.

Недарма ж я сиділа там на вишці –

майстерниця зробилася з пастушки.

Але тепер, коли я вам потрібна,

то поможіть мені зійти на гору,

бо ще сама я не зберусь на силі,

видимих ран багато й невидимих

набралась я, як падала з гори.

Молодий хлопець спускається і подає принцесі руку.

Лицар

Ти йдеш? Ти кидаєш мене?

Молодий хлопець

Лицарю,

ніхто ж вам не боронить з нами йти.

Лицар

Розбитий я.

Принцеса

І я розбита, любий,

але нова вступає в душу сила,

одвага в серці будиться, як гляну

на се нове життя, нову роботу.

Як ожила ся мертва, ся холодна

моя гора-в’язниця! Глянь! поглянь!

Як мак, цвітуть червоні короговки!

Веселки тріскають із-під сокир!

Як весело!

Лицар

Недовго веселитись,

либонь, заплакати прийдеться хутко.

Молодий хлопець

Тоді й заплачемо, коли прийдеться.

а поки що не гаймося, ходім!

Лицар

Я не піду і вам іти не раджу.

Подумайте, в яку ви путь ідете?

Ви ж не могли товару подолати,

а що ж то буде, як надійде військо?

Адже король того не подарує,

що ви йому всю гору покопали,

покинули замовлену роботу,

до іншої взялися самовільно.

Молодий хлопець

На це вже дасть відповідь будівничий

і товариство.

Лицар

Але я чував,

що ся гора й сама розтати може,

бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.

Принцеса

Коли ж вона розтане?

Лицар

Та весною.

Принцеса

Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!

Молодий хлопець

Ми швидше дорубаємось до льоду,

коли він є, ніж ти весни діждешся.

Як дорубаємось, тоді й побачим,

що нам робити – чи рубати далі,

чи ждать весни.

Лицар

Тоді вже буде пізно.

Одкритий лід і восени розтане,

гора впаде і всіх завалить нас.

Молодий хлопець

А що ж, по-твоєму, чинити маєм?

Іти туди, безрогам на поталу?

Лицар

Ні, сісти тут, на першому уступі –

адже безпечно, бидло не дістане –

і ждати. Не довіку ж буде нелад.

Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть,

щоб дати лад, полагодити стійла

і все позаганяти.

Молодий хлопець

Знов назад!

Знов буде бруд, і погань, і зараза!

Лицар

Воно ж провітрилося трохи за сей час,

а може, згодом ці хліви зруйнують.

Адже й хотіли… Може, я се винен,

що діло до кінця не довели.

Спочатку я, а потім ви, панове,

все діло зіпсували.

1-й майстер

Отакої!

Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,

я жалую, що не віддав тебе тій бабищі.

Якраз була б з вас пара!

Принцеса

(тремтячим голосом до лицаря)

Та що ж се ти? Чого ж тепер ти хочеш?

Невже тобі неволя не обридла?

Лицар

Обридла, тим-то я її боюся

і втрете вже на неї не наважусь

знов сміливим та необачним вчинком.

Я думаю, що й наш король не звір,

що й він калік не зважиться карати.

І ти, і я – розбиті ми обоє.

Навіщо ми йому? Він нас простить.

Принцеса

А їх, майстрів?

Лицар

Їх? Може, й їх простить…

(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з благанням в вічі.)

А зрештою… що нам до них за діло?..

Ми втомлені…

Молодий хлопець

Так пропадай же сам!

І нам тепер нема до тебе діла,

недобитку мізерний! Радий будь,

що в нас, майстрів, лежачого не б’ють,

а то б я перший…

(Плює й одвертається. До принцеси.)

Що ж? Ходім на гору!

Принцеса

Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче,

як тяжко так з коханим розставатись.

(До лицаря.)

Мій лицарю, мій друже, що з тобою?

Невже душа твоя зламалась, вмерло серце?

Де речі запальні, де та одвага,

що ними ти очарував мене?

Гриміло слово, мов поток весняний,

мов божий грім з небес…

Лицар

(сумно)

Було колись!..

Принцеса

Світила думка, наче блискавиця,

немов зоря досвітня, у темниці

горіла гордо так…

Лицар

Було колись!

Принцеса

Одвага в серці жевріла, мов пломінь,

їй не страшні були ні гори-кручі,

ні урвиська-яри…

Лицар

Було колись…

Не вернеться… Я втомлений – навіки.

Молодий хлопець

Ти втомлений? З якої ж то роботи?

Лицар

Ох, без роботи томляться ще гірше.

Не знаєш, хлопче, як неволя томить!

Принцеса

Я знаю, друже, але й те я знаю,

що крила знов на волі виростають

у соколів приборканих.

Лицар

Шкода!

Або не сокіл я, або спалила

мені неволя крила, тільки чую,

душею чую – їм не відрости.

Принцеса

Але ж недавно ще вони махнули

так широко!

Лицар

То був порив остатній,

він показав, що крил моїх – нема,

що то була якась мана, облуда,

немов я чув їх в себе за плечима.

І… слухай… я признаюсь…

не одвага мене на гору несла…

розпач, люба. Мені здавалось –

вороття немає, хоч добре тямив,

що нема й рятунку.

Принцеса

Ні, ні, неправда, ти на себе клеплеш.

Тоді ти так не думав, а тепер

тебе чорнить зрадлива пам’ять…

Лицар

Може…

Однаково… Та вір мені, тепер

я втомлений навік. Той порив

порвав мені востатнє ржаву душу,

її неволя ржею так посіла,

а що порвало – героїзм чи розпач, –

сама ти зваж.

Принцеса мовчить, і сльози виступають у неї на очах.

Молодий хлопець

(тихо, але зважливо)

Ходім!

Принцеса

(до лицаря, з благанням)

Ходімо, любий!

Лицар

Ні, не піду.

Принцеса

(з риданням)

Прощай!

(Повертається йти; хлопець бере її за руку.)

Лицар

(з раптовою безсилою злобою)

А, ти, зрадлива!

Ти, безсоромна! Женихів міняєш,

мов рукавички! Був король, був лицар, –

раніше, певне, був пастух чи конюх, –

тепера хто? Той хлопець кучерявий?

Віншую, пане майстре! не надовго!

Молодий хлопець

(здіймаючи уламки кришталю)

Бігме, не втерплю, голову розкрою!

Принцеса

(утримує його за руку)

Стривай, лежачого не б’ють. Лицарю,

я дякую тобі за стидкі речі, –

тепер мені тебе не трудно кинуть.

Ти, певне, знов здоровим, дужим станеш,

але для мене ти вже вмер. Я друга

сьогодні поховала, може, завтра

зустріну ворога. Бувай здоров.

(До хлопця.)

Ходім! Пора! Ти марне час прогаяв,

дивись, товариші вперед пішли.

Молодий хлопець

Я нажену.

(Рубає.)

Гей, пане будівничий!

Скажіть, ми хутко станем на горі?

Будівничий

Який швидкий! Ні, молодче, не хутко,

се діло довге, як осіння казка.

Принцеса

Зате скінчиться справжньою весною!

Лицар

(понуро, сидячи нерухомо на низькому уступі)

Ще після осені зима належить.

Будівничий

Але ж й зимі на світі є кінець.

Кінець, може, колись буде.

Тифліс, 25.01.1905 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6801

Модифіковано : 10.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.