У пущі

3

Леся Українка

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10

Шкільна кімната в Род-Айленді; вона ж служить і за помешкання Річардові. Більша частина кімнати зайнята шкільними лавами, кафедрою, дошкою тощо; менша частина, властиво, чверть кімнати, відділена від першої завісою і ванькиром, заставлена речами Річарда і знаряддям до скульптури: в однім кутку шафа, в другім – невеличка нескінчена статуя жінки, тут же стоїть і кістяк для навчання анатомії та для скульпторських студій. Річард сидить на кафедрі, перед ним ученик читає з книжки; інші ученики – підлітки й дорослі – сидять по лавах.

Ученик

(читає)

E disse lei: nessun maggior dolore

che ricordarsi del tempo felice

nella miseria!

Річард

Перекладіть!

Ученик

(перекладає)

«І мовила вона: немає більше болю,

як пригадать собі часи щасливі

при злиднях…» Може, краще «при недолі»?

Річард

Однаково.

Ученик

Які чудні слова!

Мені здається, що утішний спогад

усе утішним буде.

Річард

Дай вам боже,

щоб ви своєї думки не змінили.

Ученик

Читати далі, чи зробить аналіз?

Річард

Ні, на сьогодні досить.

Ученики збирають книжки і, вклоняючись, розходяться. Один ученик зостається і підходить до Річарда.

Річард

Що вам, Чарлі?

Чарлі

Я таткові давав фігурку вашу,

та він говорить, що такий товар

йому в крамниці нінащо держати,

бо тут купців не знайдеться на нього.

Так от я вам приніс її назад.

(Сягає рукою до торбинки.)

Річард

(спиняє рукою його рух)

Візьміть собі, як хочете, на спомин.

Чарлі

Коли дозволите, я подарую

малій сестрі, вона просила ляльку.

Річард

Sancta simplicitas!

Чарлі

Що ви сказали,

пане учителю?

Річард

Нічого, так.

(Задумується.)

Чарлі

(пождавши)

То як, дозволите подарувати?

Річард

Про мене…

Чарлі

Дякую.

(Вклоняється на відході.)

Річард

Ідіть здорові.

Чарлі виходить. Річард сам.

Невже нема такої сили в світі,

нема снаги, щоб до краси і хисту

людей тутешніх якось привернути?

Коли я вмів живим робити камінь,

чому не вмію серце оживити

оцих людей? Серця в них не камінні.

Вони так щиро билися за волю,

за правду й за святеє боже слово.

І тут живуть не за єдиним хлібом.

Я бачив сам, як на очах суворих

прозорі сльози, мов роса, тремтіли

в той час, коли орган величним співом

і стіни, й людські душі потрясав.

І жаль було, і заздро, що музика

над стінами і над людьми панує,

а мій коханий хист, моя скульптура

в погорді, мов розвінчана цариця…

Ні, я не хочу вірити, щоб справді

моя цариця владу вже втеряла.

Се винен я, моя безсила мрія.

Нездатен розум, незугарні руки

знайти чогось такого, щоб могло

всіх зрушити, неначе грім органу.

Та що ж воно і в чім його шукати?

(Розсуває завісу, іде до статуї і розкриває її.)

Чого бракує творові моєму?

Хто може се мені тепер сказати?

Хто може дати раду? Люди йдуть,

минають мовчки, мов глухонімії,

немов їх очі з темною водою,

що дивляться й не бачать! Чи не краще

було тоді, як руки фанатичні

мої утвори в порох розбивали?

Бо се ж таки було якимсь признанням,

що хист мій справді може мати силу,

для них лиху, ворожу, нечестиву,

а все ж велику! Проти мене люто

боролися, і я тоді боровся…

Тепер я був би й ворогові радий,

але його немає…

(До статуї.)

Обізвися

хоч ти до мене, глино нежива!

Чого тобі, чого мені бракує,

щоб нам живими бути межи людьми?..

(Робить поправки.)

Чи так не стане лінія чистіше?..

Сей, може, рух здавався б їм цікавим?

Сей погляд?.. Ні, спустить його додолу.

Поганий вираз… Лицемірний… Так?..

Ні, се нагадує богинь античних…

А се – мадонн… А се – оту розбиту…

(Кидає роботу.)

Якби я знав, чого тим людям треба,

я б, може, вдав, але тепер… Ні, певне,

щоб до душі душею промовляти,

то треба, щоб ті душі поріднились.

А що ж їх поріднить? О боже духа!

Дай іншу душу творові моєму

або мою від мене одбери!

Тихенький стук у двері. Річард спочатку не вважає. Стук повторюється.

Прошу!

Увіходить пані Бруклі, швачка, і несе якийсь загорток. Мовчки вітаються.

Се ви?

Бруклі

Принесла вам роботу.

(Виймає і розгортає довгу скульпторську блузу.)

Річард

А, вже готова? Дякую. Так от вам.

(Виймає гроші.)

Тут і за все, що ви для мене шили.

Бруклі

(пригортає руки до грудей, не беручи грошей)

Ні, пане вчителю, тоді не брала

та не візьму й тепер.

Річард

Отак! Чому ж се?

Бруклі

Я вам вдячна так за мого Томаса,

мій хлопець вас найбільше поважає

за всіх учителів.

Річард

Я дуже радий,

якщо ученикам не зле зо мною.

А плату ви прийміть, бо коли ні,

то я не можу взять од вас роботи.

(Загортає блузу і подає пані Бруклі, тая кладе загорток на стілець.)

Бруклі

Ні, пане вчителю, коли вже так,

то я б вас попросила… Тільки де там!

Се ще дорожче вийде… але що ж,

я б, може, відробила при нагоді…

Річард

А що ж би я зробити міг для вас?

З охотою зроблю й без відробітку.

Бpуклі

Чи не дали б мені оцю фігуру?..

(Показує на статую.)

Вона ж, либонь, дарма стоїть у вас?

Мені б здалась…

Річард

А вам вона навіщо?

Бруклі

Бо тії пані завжди химерують,

усе їм не потрапиш, – хто ж їм винен,

як не хотять стояти?

Річард

Ну, так що?

Пробачте, я щось вас не розумію.

В нас мова йшла про статую…

Бруклі

Отож,

бо я б на неї сукні приміряла,

щоб дам не мучити…

Річард

Що?! Як?!

(Німіє, запалений гнівом.)

Бруклі

(злякано)

Простіть.

Я… я не знала… я не хотіла…

Річард

(помалу схаменувшись)

Добре,

нічого вже… Лишіть мене, я хворий…

А гроші ви таки візьміть. Прощайте.

Бруклі, збентежена, бере гроші, вклоняється, присідаючи, і виходить, зоставивши двері непричинені. Ледве вона вийшла, увіходять троє колоністів: Джонс, О’Патрік і Мак Гарді.

Всі три

Добривечір!

Річард

(одвернувся до статуї, щоб сховати свою ще не зовсім ущухлу стурбованість)

Добривечір, панове!

Джонс

Працюєте?

Річард

Та… так…

О’Патрік

(дивлячись на статую)

А що се буде?

Се вам замовила якась громада?

Річард

Ніхто не замовляв.

Джонс

Але ж ви, певне,

збираєтесь продати вашу працю

кудись далеко в церкву католицьку?

Річард

Не думаю, щоб хто її купив.

Мак Гарді

А нащо ж се ви робите її?

Річард

Сказати правду, сам не знаю нащо.

Мак Гарді

Так, для розривки, значить.

О’Патрік

Що ж се буде?

Якась свята?

Річард

Як вам сказать? Се – мрія.

О’Патрік

Ну, добре, мрія, але що ж воно,

до чого ніби?

Річард

Трудно розказати,

до чого, власне, нам потрібна мрія,

і що вона таке, та, певне, в світі

ніхто живий без мрії не прожив.

Мак Гарді

Та вже ж, поки людина молода,

то все їй там якісь верзуться мрії.

О’Патрік

Звичайно, молодощі!..

Річард

Але ж мрія

не тільки молодим життя красить.

Мак Гарді

Та інше, справді, хоч і сивоусе,

а бавиться, як молодик.

Річард

Ні, мрія

не завжди бавить. Часом то за мрію

річки криваві люди проливають.

Мак Гарді

Хай бог хранить такого божевілля!

Річард

Хай бог хранить, хоч нас не сохранив.

Адже і в нашій Англії веселій

чимало крові пролилось за мрії.

О’Патрік

Хіба ж таки єпископальна церква,

і десятина, й молитовник – мрії?

Мак Гарді

А «прав петиція»? А «пункти»?

Річард

Мрії!

Мак Гарді

Та бійтесь бога! Що ви, пане майстре?

О’Патрік

Се й ми по мрії аж за море гнались?

Річард

Так, мрія нас вела за океан,

до неї ми крізь пущі пробивались,

для неї ми терпіли тяжкі злидні.

О’Патрік

Та що ж воно було за навождення,

по-вашому?

Річард

Свята, велична мрія,

що ніби люди можуть вільні бути…

Мовчання.

Джонс

(відставши давно від розмови, досі з нудьги проходжувався по хаті, тепер, скориставши з перерви, звертається до Річарда)

А я до вас за ділом, пане майстре.

Оце я, бачите, грунтець купив

та й глинище на ньому, а не знаю,

чи путня глина. Ось дивіться, грудка,

ви знаєтесь на тому.

Річард

(роздивляється глину)

Для скульптури

вона нездатна.

Джонс

Ні, я, власне, теє…

Мовляв би, на горшки чи не здалась би.

Ми, пане майстре, хтіли заложити

всі три гончарську спілку. Ми б хотіли

начиння вже не просте продавати,

а делікатне. Люди багатіють,

хвалити бога, – може б, нам сей торг

пішов гаразд. Оце ж я маю глину, він

(показує на О’Патріка)

хату дасть, а сей добродій –

(показує на Мак Гарді)

гроші.

А вас просив би я зразки ліпити, –

ви чоловік тямущий і бувалий,

набачили усякого начиння

по тих Італіях… там лепський крам!

Так я гадав: як має майстер Річард

знічев’я тут собі ляльки робити…

Річард

(схопився з місця, за шапку)

Простіть, панове… час мені до школи…

Чи пак до церкви… я піду… прощайте!

(Виходить раптово.)

Джонс

Чи він здурів?

О’Патрік

Образивсь.

Мак Гарді

Я ж казав вам,

що він дивак. Не варт було й вдаватись.

Джонс

Чого ж се він образивсь?

О’Патрік

За ляльки.

Джонс

Так то йому образа? Отакої!

Як трошки там людина пожартує…

Мак Гарді

А він такий, що не приймає жартів.

О’Патрік

(дивлячись у вікно)

Дивіться лиш, он майстер коло брами

зустрівся з органістом і магістром…

Щось розмовляють.

Мак Гарді

(дивлячись у вікно)

О, либонь, сюди

всі троє подались.

Джонс

Ходімо звідси,

мені тепер ніяково з тим майстром.

О’Патрік

Та й справді, що ходім. То люди вчені,

ми не судні з такими розмовляти.

Джонс

Та, може, хто й судний, се ви даремно,

а тільки часу гаяти не варт.

Всі троє виходять. Входять: магістер і Річард попереду, провадячи загарливо далі розмову, почату ще надворі. Органіст іде слідом за ними; він спочатку до розмови не вступає, а тільки прислухається або ходить, роздивляючись по хаті. Річард, увійшовши, засунув завісу, що відділяє ванькир від хати.

Магістер

…Ви, майстре Річарде, дивіться ширше,

Ваш кругозір тісний.

Річард

Магістре, ні,

ми просто різно дивимось: я – вгору,

а ви – навколо себе.

Магістер

Хай же й так –

хоч се навряд – зробімо паралель:

вам дорогий ваш хист – не сперечаюсь,

чи вартий він того, річ не про се –

вам дорогий ваш хист, мені – наука.

Річард

Запевне.

Магістер

Так. Non dubitandum est.

Ідімо далі: ви в своєму хисті

щаблів найвищих досягли колись…

Річард

(з жалем)

Колись!..

Магістер

(робить рух рукою, ніби вгамовує Річарда)

При диспуті спокій потрібен –

conditio sine qua non.

Річард

Провадьте.

Магістер

Відомо вам, шановний мій колего,

що Universitas мене магістром

іменувала…

Річард

Ще й honoris causa.

Магістер

Nunc prosequor : тепер я вчу лічби,

а ви вчите вокабул італьянських

та анатомії, хоч я – учений,

а ви – артист.

Річард

Дуже зле для нас.

Магістер

Нехай – для нас, але не для науки

і не для хисту. Люди й покоління –

се тільки кільця в ланцюгу великім

всесвітнього життя, а той ланцюг

порватися не може. Архімед

убитий був рукою невігласа,

не встигши теореми докінчити.

Але за рік, чи, може, за сторік,

знайшлась рука, що дописать зуміла

ту теорему. І ніхто не скаже,

де діло предка, де потомка праця, –

вони злились в єдину теорему.

Річард

Магістре, я відповідати буду

так само прикладом. Один артист,

на ймення невідомий, хоч славутній,

лишив нам статую без рук. Минули

роки, віки, тисячоліття… Досі

та статуя не має рук. Я бачив

багато проб ті руки доточити, –

артисти не послідні їх робили,

і що ж? До статуї ніщо не йде,

робота поколіннів не злилася.

Органіст

(вступає до розмови)

Се тільки значить, що сама скульптура

скінчила вже свій вік. Та й слава богу!

Річард

Якби се так, то з чого ж тут радіти?

Якби зо світа геть музика зникла,

я б не радів.

Органіст

Музика і не зникне.

Маленька пісня й та живе віки,

зміняється, дрібниться, знов зростає

і з люду в церкву божу переходить.

То християнський хист.

Річард

Хіба скульптура

Христом проклята?

Органіст

Не скажу сього,

але вона вже в християнськім світі,

коли не завертає до поганства,

то тільки бавить.

Річард

Як? То Бонарроті,

по-вашому, робив задля забави?

Органіст

Не бачив сам я статуй Бонарроті

і мало хто їх бачить. Тії ж гімни,

що я тут в церкві граю на органі,

по всьому світі християнськім чутно.

Магістер

Колего, се не доказ.

Органіст

Може, й так,

я не митець на диспути. А тільки

ніхто на світі не живе без пісні,

а статуї для багачів стоять.

Річард

Роса блищить на кожній бадилині,

а діамант на дорогих оздобах:

обоє – божий дар.

Магістер

І се не доказ.

Річард

Я мав сказать: якби той діамант

покласти на розпутті або в церкві,

то кожний би на нього міг дивитись,

як на росинку.

Органіст

Наша церква вбога,

щоб купувать коштовні діаманти…

Магістер

Колеги, ми відбилися від теми.

Почнім ab ovo і приймім ad hoc

без доказу, що і скульптура вічна.

Можливо, майстре Річарде, що справді

як скульптор ви тут перестали жити.

Річард

То чи не краще б і зовсім умерти?..

Магістер

(не зважає, провадить спокійно далі)

Як анатом, ви даєте освіту

молодикам, що, може, переважать

колись вас таланом, і ваша праця,

марудна і невидна, приготує

розцвіт блискучий хистові в громаді,

коли для того слушний час настане.

Тим способом ви станетесь, колего,

невидним підмурівком храму хисту.

Річард

Гадаєте, що людські душі камінь,

що можна їх на підмурівки класти?

Гадаєте, що тільки людське тіло

боїться смерті, а живій душі

конать не страшно?

Магістер

Віра нас навчає,

що в нас душа безсмертна.

Річард

Ох, магістре!

я в теє вірив, та тепер я бачу,

що можна й душу задавити. Навіть

раніш від тіла.

(Відходить трохи набік і схиляється до лутки вікна, захоплений жалем.)

Магістер

(не дивлячись на Річарда)

Хто ж у нас, колего,

тут душу давить? То в чужих краях,

а в нас, в Род-Айленді, не накладають

ярма на душу. Ви скажіть сами:

хіба ви тут яку неволю знали?

Прийшли по волі й живете по волі.

Річард здригається при останніх словах.

Органіст

(нишком)

Лишіть його, магістре, він тремтить,

немов струна розстроєна.

(Голосно.)

Магістре,

мені додому час, а там і в церкву,

бо треба репетицію зробити.

Чи разом підемо?

Магістер

Ходім, колего.

Органіст

Приходьте, майстре, згодом я заграю

вам Stabat Mater, що колись вам так

сподобалась.

Річард

Спасибі, тільки я

проситиму, щоб Requiem заграли.

Органіст

Та не журіться, майстре, далебі!

Річард

Я не журюсь…

Органіст

Ну, прощавайте, майстре!

Магістер і органіст подають руки Річардові і подаються до дверей.

Магістер

(на відході)

А диспут ми колись докінчимо.

Магістер і органіст виходять. Річард хвилинку стоїть сумний, далі швидко підходить до вікна, одчиняє його й гукає.

Річард

Колего Брайд! Шановний органісте!

Органіст

(підходить до вікна)

Що, майстре?

Річард

Чи ви знаєте ту пісню

малесеньку про коника в траві:

скрипів-рипів, ніхто його не слухав,

а вмер – забули. Там такий і приспів:

«Ой горе-горе, коника забули!»

Органіст

Се ж проти чого ви мене спитали?

Річард

Ні проти чого, так. Се пісня лепська.

Органіст

Я органіст, а – не співець. Прощайте!

(Ображений відходить геть.)

Річард

Колего Брайд!.. Не слухає… розсердивсь!

Не хотячи, образив я людину.

Не зрозумів він… Та хіба се вперше,

що тут мене не розуміють люди?

Та й нащо розуміти їм? Вони

мені дали притулок, працю, спокій

і… справді, волю. Хто ж із того винен,

що в мене в грудях серце неспокійне,

що попалив його якийсь вогонь,

до варива та печива нездатний, –

І він, може б, міг на олтарі великім

палить великі жертви всепаління…

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,

що на чужій землі шанує бога,

нікому не відомого в країні…

(Задумується. Потім дивиться в вікно.)

Мов примеркає… Тінь лягла від пущі…

Он там дорога стрічкою біліє…

Щось мріє, наче хтось іде чи їде…

Отак і я прийшов сюди колись…

Тяжкий був шлях, не витримав би Деві…

(Співає впівголос.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,

мій Річарде, добрий мій пане?» –

«Моя королево, моліться ви богу,

то легше на серці вам стане». –

«Ніч темна на морі, – пождіть хоч до рана,

мій Річарде, добрий мій пане…»

(Перестає співати.)

Забув слова, а голос пам’ятаю, –

бувало, часто батенько співав…

А мати ненавиділа балади…

(Співає.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,

мій Річарде, добрий мій пане?»

(Знов перестає.)

Як тут раптово западає вечір…

Чого воно? Бувало, так і в пущі…

Ніколи не забуду того шляху…

(Співає.)

«Ніч темна на морі, – пождіть хоч до рана,

мій Річарде…»

(Уриває, приглядається в вікно, далі схоплюється, придивляється пильніше на дорогу.)

А справді їде хтось?

Сюди? Здається… та невже?.. Мій боже!

Се Джонатан!

(Кидається до дверей, стрівається з Джонатаном, вони падають один одному в обійми.)

Мій друже! Джонатане!

(Заходжується коло Джонатана, саджає його поза столом і частує, витягши дещо з шафки їсти й пити.)

Сідай же, брате, відпочинь, приймайся!

Ти ж, певне, довго проблукав у пущі!

Тяжка дорога?

Джонатан

Ні, тепер не дуже,

за стільки часу вторували люди.

Таки ж минуло вже немало років,

як ти покинув нас.

(Придивляється до Річарда.)

А все, здається,

ще б не пора тим рокам стільки срібла

на чорні кучері твої покласти.

Чи то ж і я змінився так?

Річард

(дивиться на Джонатана)

Ти? Ні,

не дуже… Як же ти сюди заїхав?

Невже се задля мене?

Джонатан

Так, найбільше,

а то ще й Ріверса я мав одвідать,

до нього й діло є. Він, бач, до нас

прохання слав недавно через люди,

чи не дозволили б йому вернутись.

Річард

І що ж?

Джонатан

Дозволено.

Річард

А, так?.. Ну, як же

там маються твої?

Джонатан

Спасибі, добре.

Річард

(з видимим зусиллям і непокоєм)

А… в мене… всі живі?

Джонатан

Живі й здорові.

Вони тобі вітання засилають,

Сестра тебе просила запитати,

чи хтів би ти до неї повернутись.

Річард

Душа моя до неї рветься завжди.

Джонатан

Ну, то вернись!

Річард

Навіщо се ти кажеш?

Я ж вигнаний за вироком громади.

Джонатан

Се був не стільки вирок, скільки порив.

Коли б ти вмів той порив переждати…

Річард

Не вмів…

Джонатан

Не хтів.

Річард

Про се даремна мова.

Джонатан

Та й правда, то минуло вже. Тепер

громада вирок той забуть готова.

Річард

Хіба що так… А хто ж її просив?

Невже сама сестра?

Джонатан

Ні, Крістабель

сльозами серце матері збудила,

і згодилась піти просить громаду

твоя шановна паніматка.

Річард

Боже!

Таки призналася до сина мати…

Джонатан

Вона надіється, що ти ще прийдеш,

як блудний син…

Річард

Вона сказала так?

Джонатан

Вона се говорила при громаді.

Річард

Мене взивати блудним привселюдно!..

Джонатан

Громада се ласкаво прийняла.

Сам Годвінсон казав, що коли ти

покірно прийдеш, повний каяття

і скрухи серця, – він тобі пробачить,

як і громада.

Річард

Та невже він дума,

що я просив би вибачення в нього?

Джонатан

Він покаянних слів не зажадає.

Річард

Я маю, отже, каятися ділом?

Джонатан

Се ж ясна річ.

Річард

Так, правда, ясна річ.

Джонатан

Я раджу покоритись. Вір, мій друже,

ти сам би в тій покорі мир знайшов,

той мир душі, якого ще ніколи

у тебе не було.

Річард

Та вже й не буде!

Джонатан

Колись і я про себе думав так,

аж поки переміг, зломив гординю.

А відколи я сам себе відрікся,

я мир і благодать у серці чую.

Річард

Як я давно таких речей не чув!

Джонатан

Послухай же тепер! Нехай мій голос

волаючим не буде у пустині.

Кажу тобі, волаю і благаю:

скорися, Річарде!

Річард

Не вмію, брате.

Суди господь між мною й тими людьми!

Не гнеться шия перед Годвінсоном,

не може серце стерпіти неправди,

хоч би й від матері.

Джонатан

А для сестри?

Річард

Навіщо здався їй покірний Річард?

Хіба на те, щоб у труну покласти?

Джонатан

Покинь ти, Річарде, сі горді речі,

то марний дим, згадай живих людей.

Небожа Деві ти любив, як сина.

Річард

Що з ним тепер?

Джонатан

Нічого, добрий хлопець.

Річард

Не ліпить?

Джонатан

Ні, в малярстві став кохатись.

Хотів би він в Голландію поїхать

з товаришами, трохи підучитись,

та грошей брак. А шкода, бо малює

таки незгірше. Він охоту має,

та й кревні не противляться, бо що ж,

він грішного нічого не малює.

Річард

Що ж він малює?

Джонатан

Більше все портрети.

Свій власний змалював. От я привіз.

(Виймає невеличкий портрет, намальований на дощечці.)

Се він тобі в дарунок посилає.

Річард

(придивляється. Голос тремтить)

Мій Деві… Ще покращав… Вус чорніє…

Ті самі очі винозорі, щирі,

та сама іскра в погляді. Мій хлопче!

Душі моєї сину дорогий!

Джонатан

Вернись до нього.

Мовчання.

Річард

Нащо б я вернувся?

Щоб угасити душу молодечу?

Тепер він пам’ятатиме довіку,

що був колись у нього дядько Річард,

одважний, вільний і непримиримий,

покірний тільки правді і красі.

Не хочу я той спогад потьмарити,

не хочу я, щоб мій коханий Деві

і молоді товариші його

на мене головою покивали:

«Був кінь, та з’їздився!» Се вже найгірше.

Джонатан

Все гордощі. Ти, Річарде, для слави

готов душі спасення загубити.

Річард

Для слави? Де ж? Яку ж я маю славу?

Не край ти мого серця!

Джонатан

Вибачай,

я хтів сказать…

Річард

Та що вже говорити!

Ми все сказали, що могли, здається.

Джонатан

Я мав сказать, що, крім мене й родини,

у тебе ще є приятелі вдома.

Річард

Які ж се праведники?

Джонатан

Пані Томсон.

Річард

Такої щось не знаю.

Джонатан

Се вдова

по Томсоні, колишня Дженні Кембль.

Вона недовго замужем була,

тепер вона вже…

Річард

Годі, не розказуй!

Чи пані Томсон, а чи панна Кембль, –

однаково. Не знаю сеї жінки.

Мовчання.

Джонатан

Що ж я твоїй сестрі скажу про тебе?

Річард

Скажи їй тільки: вороття немає.

Джонатан

І се останнє слово?

Річард

Так, останнє.

(Одвертається.)

Джонатан

Ні, Річарде, ти не ховай сих сліз,

я бачу їх. Скажу твоїй сестрі:

він плакав, те говорячи.

Річард

(переміг себе)

Як хочеш…

Скажи моєму Деві, щоб конечне

в Голландію поїхав…

(Іде до скрині, виймає з неї гроші і дає їх Джонатанові.)

Ось, віддай

йому сі гроші. Мій гіркий зарібок

сей раз нехай не йде на хліб насущний.

Скажи йому: просив твій дядько Річард,

щоб ти артистом був і не корився.

Джонатан

Я гроші передам.

Річард

А слово?

Джонатан

Ні,

То грішне слово.

Річард

Що ж, не говори!

Мій Деві і без слів все зрозуміє.

Мовчання. Джонатан ховає гроші.

Джонатан

Я бачу, більш нічого не діждуся.

З тим і піду.

Річард

Куди ж? Ночуй у мене!

Джонатан

Піду до Ріверса. Бувай здоров!

(Стискають руки. Джонатан подається до дверей, на відході.)

Що матері твоїй сказать?

Річард

Нічого.

Джонатан виходить.

Під час діалога помалу споночіло. Тепер тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату.

Річард

(прислухається, як тихшає хода Джонатана надворі, далі сідає в кінці стола)

Який я одинокий, боже правий!

Що ж, я досяг, чого хотів, – я вільний.

Розбив усі кайдани свого серця

і серце вкупі з ними. Так, я вільний.

Нема у тьмі ні впину, ні дороги,

нема й мети… До краю доборовся…

Невже тепер, як переміг я все,

мене самого переможе туга?

Ні, те, для чого я всього відрікся,

нехай мене рятує. Іскро божа!

Спалила ти мені оселю рідну,

тепер світи для мене на чужині,

багаттям хатнім стань.

(Встає, запалює світло, ставить його на постаменті, відслоняє ванькир, підходить до закритої статуї, бере за покривало, трохи одслоняє його, але спиняється.)

Що ж я хотів

змінить в сій статуї? Над чим робити?

Кінчати? Ні… Наблизить до природи?

Взірця нема… Фантазії дать волю?

Не б’є моя фантазія крилами,

бо зламані…

(Спускає покривало.)

Чого ж мовчиш ти, думко?

Рятуй мене!.. Чогось замерло серце…

Втомилось битись? Так… І я втомився…

(Сідає на край п’єдесталу статуї.)

А може, все була одна мана?

І, може, то була не іскра божа,

а вогник той, що над багном літає

і зводить подорожнього на безвість…

І, може, всі вони не помилялись,

а тільки я… Я все життя віддав

зрадливому, невдячному кумиру…

В найтяжчий час мене кумир мій зрадив.

Так будь він проклятий!..

Що я сказав!

Та як не гріх було дожить до сього?

Прости мене…

Кого се я благаю?

Глухую пустку? Як тут страшно, боже!

(Вибігає з хати.)

Вибігши, Річард кинув двері одчиненими; від протягу світло на постаменті блимає, і чорні тіні від статуї, від кістяка і від шкільних лав перебігають по стінах і по підлозі. Хата якусь хвилину порожня. Потім входять магістер і мессер Антоніо, чоловік поважного віку, має одіж і манери венецького nobile XVII віку.

Антоніо

(стає на порозі і здивовано оглядає хату)

Магістре хвальний! Смію запитати,

ви певні в тім, що се його домівка?

Магістер

Тут помилки ніяк не може бути,

шановний мій добродію.

Антоніо

Се дивно…

Магістер

Дозволите вас тута залишити?

Коли вже так ви спішитесь покинуть

Род-Айленд наш…

Антоніо

Я змушений спішитись!

Магістер

То мушу я зібрать громаду нашу,

щоб зараз про гандльові пункти врадить.

Я мушу там з латинського тлумачить,

бо в нас не всі освічені в сій мові.

Антоніо

Безмірну дяку винен я за теє,

магістре найславутніший, що ви

моєї справи прийнялись так пильно.

Коли дорівнює ученість ваша

ввічливості – а в тім нема сумніву, –

то ся нова земля пишатись може

великим, дивним світочем науки.

Магістер

Землі нової вченість і ввічливість

не важиться і віддалік рівнятись

до давніх цнот Венеції старої.

Антоніо

Бракує слів, щоб гідно відповісти…

Здаюсь на вашу ласку, мій магістре.

Магістер

Мій пане, я щасливий вам служити.

Церемонні поклони. Магістер виходить.

Антоніо

Се студія митцева? Ні, се пустка!

Се не подібне до світлиці тої

Рікардо молодого, де бувало

і музи й грації єднались любо.

Стоїть якась фігура одинока,

мов пам’ятник могильний, а до неї

кістяк сміється реготом безгучним.

Невже й мешканець хати їй підстать?

Се страшно й здумати!..

На порозі з’являється Річард; побачивши Антоніо, жахається.

Річард

Небесна сило!

Мессер Антоніо? Я стратив розум!

Се привид!

Антоніо

Не жахайтесь, любий друже!

Постарів Тоніо, та ще живий,

ще й хоче торг у вас тут оживити.

Річард

(спочатку без слів гаряче вітається з ним)

Шановний друже! Се ж у мене в хаті

зійшло веселе сонце італьянське!

Антоніо

Се впору, бо таки у вас темненько.

Річард кидається запалювати більше світла. В одчинене вікно раптом вривається голосний гук органа.

Антоніо

Що се таке? Gloria in excelsis?

Що за музика?

Річард

Тут близенько церква.

Антоніо

(прислухається)

Тутешній органіст чудово грає.

Річард

На всю колонію артист єдиний.

Антоніо

Я бачу, ви навчилися покори,

як справжній пуританин.

Річард

Не покора,

а щира правда. Тут нема артиста,

окрім того, що грає там у церкві.

Антоніо

Та ще господаря сієї хати?

Річард

Я тута не артист. Був гончаром

і муляром, тепер учителюю.

Антоніо

З конечності бере артист роботу,

яку прийдеться. Навіть Аполлон

узявся раз до мулярської праці.

Річард

Якби згубив кіфару Аполлон

і стратив голос, мурував би тільки,

то, певне б, звався муляром, не богом.

Антоніо

Гай, гай, маестро! Се ж ота покора,

що гірша гордощів. Чи я ж повірю,

щоб справді ви могли згубити в пущах

Нової Англії талант ваш?

Річард

Мій талант?

Ох, як давно не чув я сього слова!

Мессер Антоніо, вам я скажу

те, що й промовить важко… Мій талант

тепер мені здається метеором,

що вже погас. Блиснув він так раптово,

не дав ні світла, ні тепла…

Антоніо

Адже ж він

всім погляд зчарував, хто тільки бачив

його блискучий лет.

Річард

Та хто ж те бачив?

Антоніо

Ми, академія, венецький цвіт.

Річард

Прийшли до мене ви, мов Одіссей,

що викликав з Еребу Ахіллеса

умерлого і розмовляв з марою

про давні справи, про геройські вчинки.

Між мертвим і живим лежав поріг

Еребової брами, а розмова

безкровній тіні жалю завдала,

що аж заплакали погаслі очі…

Academia delle belle arti!

To – інший світ, тепер чужий для мене.

Антоніо

Він міг би бути вашим. Ви, маестро,

в Італії були б не метеором.

У нас ви б стали другим Бонарроті

і дорівняли б славі Донателла.

Річард

Я пізнаю concetti італьянські.

Антоніо

Се не concetti, ні, не компліменти,

я тільки те кажу, що пам’ять каже,

вона ж усе те вірно доховала,

що ви колись творили й говорили.

Річард

Що говорив, того вже й не згадаю.

Антоніо

Хто в нашому cenacolo, бувало,

так високо здіймав пресвітле чоло,

так весело злотистим кубком брязкав,

так голосно гукав: «Evviva l'arte!»,

найголосніш од всіх?

Річард

Те все минуло.

Геть розкотились золотії кубки,

і сохне марно добреє вино,

а чоло молодече похилилось

і помарніло.

Антоніо

Що ж вам не дає

в Італію вернутись, в край щасливий,

де лаври й мірти путь вам устилали?

Річард

І там були не тільки лаври й мірти, –

були ще й інквізиції декрети.

Ви чей же пам’ятаєте?

Антоніо

Не бійтесь,

тепер часи змінились.

Річард

(сумно)

Так, змінились.

Не буде ні декретів, ані лаврів.

Антоніо

Така розмова і сумна, й даремна.

Ви краще покажіть мені роботу, –

не вірю я, щоб не було її.

Хоч би артисту руки відрубали,

він все-таки творить не перестане.

Річард

Нема чого показувать багато.

Хіба оце…

(Іде і розкриває статую.)

Ви в нас, шановний друже,

були здавен «над хистами суддя».

Тепер од вас я вироку чекаю.

Не знаєте, як дорогий для мене

і присуд ваш, і кожне ваше слово!

Так, мов я досі був десь у пустині,

де й голосу людського не чував,

а тут одразу чую рідну мову.

Хіба ж вона не буде дорогою,

хоч би у ній почув я смертний вирок?

Антоніо

Про смертні вироки нема і речі.

Nunc delectandum est.

(Довго і уважно дивиться на статую.)

Річард тривожно стежить за його поглядом.

Скажіть, маестро,

коли ви почали оцей утвір?

Річард

Коли почав? Не знаю, як сказати:

в Венеції з’явилась перша думка.

Я вже тоді робив маленькі проби,

бо скрізь мені оця ідея мріла,

де б я не був. Колись в Масачузеті

зробив я статую… її нема.

Антоніо

А де ж вона?

Річард

Велика ласка буде

не вимагать відповіді на се.

Антоніо

А се ви хутко маете скінчити?

Річард

Раніше, мабуть, путь моя скінчиться.

Антоніо

Се буде шкода. Статуя хороша.

Хоч, як то кажуть, трохи tormentata.

Річард

Не диво… Сам я вимучений вкрай.

Антоніо

Так не беріте слів моїх, маестро.

Я, друже, сим сказать не хтів,

що вам вже справді сили творчої бракує,

а тільки те, що ви дали над нею

запанувати розмислу, що видно

вагання в сьому творові…

(Замовкає, шукаючи виразу своїй думці.)

Річард

Мессер,

не жалуйте, я не прошу пощади.

Антоніо

(намагаючись сховати ніяковість)

Та вам у ній нема й потреби, друже.

Се ж критика, а критика звичайно

Ускіплива, часами то й над міру…

Пригадую, ви тільки що казали,

що мали проб чимало. Я хотів би

їх порівнять до статуї цієї.

Річард

(іде і достає з шафи маленьку фігурку воскову)

Оце одна зосталася від них,

і ту я виніс, наче тіло друга,

убитого в останнім бойовиську.

Антоніо

(придивляється до фігурки; обличчя його хутко приймав екстатичний вираз)

Маестро! Слухайте! Та се ж перлина!

Се ж гріх – таке од світу заховати!

Ви – пуританин, ви зросли на текстах,

а притчу про таланти і забули!

Річард

Шановний друже, я ту притчу знаю,

аж надто взнав…

Антоніо

На ймення Аполлона

і всіх камен! Скажіть мені, маестро,

коли ви утворили сю перлину?

Річард

Та ще в Венеції. А потім трохи

переробив обличчя їй.

Антоніо

Здається,

сей ваш утвір скидається з фігури

на Кароліну д'Орсі.

Річард

Може бути.

Антоніо

Недарма ж то чужинець геніальний

до італьянки залицявся!

Річард

Ні,

ви помиляєтесь. Не залицявся.

Релігії краси при ній я вчився.

Якісь зальоти я вважав би просто

за профанацію.

Антоніо

Сама сеньйора

(становить тим часом фігурку на стіл коло себе)

десь не такої думки про зальоти, –

у неї завжди троє cicisbei,

крім чоловіка.

Річард

Замужем вона?

Антоніо

Давно. За тим гладким, багатим Ф’яскі.

Річард

Вона й тепер так ідеально гарна?

Антоніо

Тримається незгірш. Хоч, звісно, літа…

Річард

Мессер Антоніо, навіщо ви

мені се розказали?

Антоніо

Любий друже!

Нехай вас не вража мій розповідок,

оте, що я вам розказав, – життя,

а се, що тут мене чарує, –

(показує на фігурку)

мрія.

Життя і мрія в згоді не бувають

і вічно борються, хоч миру прагнуть.

А в скутку боротьби – життя минає,

а мрія зостається. Се ж то й значить:

Pereat mundus, fiat ars!

(Показує на девіз, виписаний на п’єдесталі фігурки. Річард не відповідає на се й задумується. Антонів бере Річарда за руку.)

Маестро!

Як другу, як артисту, раджу вам,

прошу і заклинаю вашим хистом:

верніться-бо в Італію! Я певен.

там оживуть і мрії ваші, й слава,

і розцвіте талант під нашим небом.

Мій корабель до вашої послуги

з господарем його

(Кладе собі руку до серця і вклоняється Річардові.)

Річард

Спасибі, друже,

хоч я прийнять не можу призволення;

пробачте ви мені і зрозумійте.

Хоч ясне ваше сонце італьянське, –

осліплого воно не просвітить,

а сльози викличе з очей незрячих.

Тепер – вже пізно. Як мені вернутись

в той край, де бачили мене колись

у розцвіті, де всі колись на мене

великії надії покладали?

Що ж я там покажу? Чим похвалюся?

Так я почав

(показує на фігурку)

і ось як я скінчив!

(Показує на статую.)

Ні, після сього вже не воскресають!

Ви кличете мене на корабель?

Ні, друже, не беріть з собою трупа,

се, кажуть мореходці, не годиться…

(Гірко усміхається.)

Чоловік

(увіходить)

Шановний пане! Може, ваша ласка

до збору в дім громадський завітати,

щоб діло завершити.

Антоніо

Зараз буду!

Чоловік виходить.

Я мушу йти, а там час і в дорогу, –

я вже давно по Новім світі їжджу,

а до старого путь назад чимала –

баритися не можна мореходцям.

Так що ж, маестро?

Річард

Тяжко знов казати

те, що нелегко вимовить і раз…

Вклоніться там Венеції від мене

і скульпторам, хто з них ще не забув

товариша. Сеньйорі Кароліні

перекажіть, як зайде річ про мене,

привіт мій вдячний і глибоку шану.

З усіх людей, яких я знав на світі,

вона мені в житті дала найбільше, –

вона дала мені найкращу мрію.

Хай бог її благословить за те!

А вам, шановний друже, щира дяка

за вашу приязнь.

Антоніо

Шкода, що вона

не придалась ні на що вам, мій друже!

(Стискають руки, Антоніо подається йти.)

Річард

Мессер Антоніо!

Антоніо

Що, любий друже?

Річард

(дає йому фігурку)

Візьміть сю «мрію», хай вона іде

в святу країну, що її зродила.

Не хочу я загинути з душею.

Візьміть її, постановіть її

там, де колись мене квітчали лавром,

і всім скажіть: «Се Річарда душа»!

Антоніо бере поважно, мов релігіозно, фігурку до рук. Мовчазні поклони. Антоніо виходить.

Річард

(сам)

Душа моя за океан полине,

а я зостануся бездушним тілом,

серед костей, з потворою сією,

мертворожденною.

(До статуї.)

Яка бридка!

Ненавиджу тебе! Горить лице

від сорому, що показав тебе!

Так згинь же, проклята, зо мною вкупі!

Не хочу я себе переживати!

Хай згине все і сліду не лишиться!

(Замахуеться, щоб скинути статую з п’єдесталу, але опускає руки.)

Ні; не здіймається рука на тебе,

дитя моєї розпачі і туги.

І жаль мені тебе, так тяжко жаль,

мов батькові нещасного дитяти,

що вічною калікою вродилось…

Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде.

Не пережить йому свого творця.

Не встигну сам я в землю обернутись,

як висохне і розпадеться глина.

Нехай стоїть до часу…

Ну, а я?

Готовий заповіт – чого ще ждати?

Пора б у вічну путь…

Чутно орган, грає Requiem.

Таки згадав

моє прохання добрий мій колега,

заграв і Requiem. Я буду вдячний,

уважно слухатиму…

(Сідає коло вікна і слухає.)

Грізні гуки…

вони віщують вічну муку в пеклі.

Я в ньому вже й тепер… О!.. відгук раю?

Він обіцяє вічний спокій… спокій,

та й годі… Я колись не хтів спокою…

Тепер я чую, сила в мене гине,

як сей акорд… Я не могтиму жити

єдиним хлібом. От могутній грім!

То сурма янгола! То поклик з неба!..

Коли ж мене покличе янгол смерті?

Я чую, вже його недовго ждати…

Кінець

[1897-1909]

Примітки

Я вам вдячна так за мого Томаса – і у виданні «Книгоспілки» 1930 р., і «Наукової думки» 1977 р. цей рядок читається: «Я вам так вдячна за мого Томаса». Я переставляю два слова заради ліпшого дотримання розміру.

Єпископальна церква – державна (англіканська) церква в Англії, в якій верховна влада належить не папі, а королю.

Петиція прав – закон 1628 p., який ліг в основу конституції в Англії.

Stabat Mater (лат.) – початкові слова католицького гімну.

Requiem (лат.) – католицьке заупокійне богослужіння.

Нова Англія – колишні колонії Англії в Північній Америці.

Одіссей, Ахіллес – герої гомерівських поем «Іліада» та «Одіссея».

Ереб – у грецькій міфології вічний морок.

Бонарроті (1475 – 1564) – італійський скульптор, живописець, архітектор.

Донателло (1386 – 1466) – видатний італійський скульптор доби раннього Відродження.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ