4. Мартіан – антиреволюціонер
Борис Якубський
У драматичній поемі «Адвокат Мартіан» за християнами, що їх переслідує римська влада, треба вбачати українські революційні партії часу, коли писала свої пізніші твори Леся Українка: РУП (Революційна українська партія), що пізніш змінила свою назву на УСДРП (Українська соціал-демократична революційна партія) та УСДС (Українська соціал-демократична спілка). Ці партії (найлівіша з них – Спілка) провадили свою революційну роботу до 1905 року – і то переважно серед селян, – а після поразки революції всі вони перебували в такому стані нидіння, який змалювала Леся Українка в образі християнської громади.
Відсутність справжньої революційної ідеології, нерозуміння великої революційної сили пролетаріату, покладання всіх надій на селянство (повстання селян 1912-13 років на Полтавщині та в інших місцевостях України, що були легко розбиті царським військом, – були в малій мірі підготовані й РУПом), відсутність організаційного вміння, перманентні особисті сварки поміж членами окремих партій та й поміж членами якоїсь одної партії, – все це робило всі ті партії нікчемними. Леся Українка дуже влучно змалювала цю «революційну» компанію, як християнську громаду, що більш дбала за свої маєтки, прямувала до своєї легалізації, мала всі ознаки огиднішого опортунізму.
Адвокат Мартіан є прообраз тих українських інтелігентів-партійців, що не здібні були до найменшої революційної роботи. Він не робить ніякої активної роботи, громада (правдивіш – клір, християнське попівство) йому заборонила її, натомість поклавши на нього відповідальну справу захисту обвинувачених християн. Оскільки в усіх драматичних творах Лесі Українки її цікавить не драматичний рух, а драматична колізія, адвокат Мартіан виконує спокійно доручену йому справу, коли б не ті несподівані події, що одна за одною сиплються на нього. Він взагалі людина пасивної вдачі, як і ті «потайні» українські революціонери, що воліють лежати «на печі». Він уміє панувати над собою, він – людина стримана.
Його психологія не складна. Коли його писар Констанцій хоче повідомити його про «одну приватну справу», то Мартіан стримано («сухо») відповідає: «мені це нецікаво». Коли він на початку драматичної поеми отримує табличку з запрошенням ніби на побачення, то він так просто його й розуміє. В сцені з Аврелією він майже до самого кінця їхньої розмови не усвідомлює тієї ситуації, що склалася поміж ним і дочкою. Він держить себе з нею, як повинен держати себе суворий, але люблячий батько. Тільки зрозуміла ненависть до жінки примушує його сказати гострі слова: «Ти справді не моя дитина», і назвати Аврелію «дочкою Клеопатри». Але після того, як вона «метнула на батька погляд повний ненависті і швидко подалась по сходах нагору», він кинувся за нею, щоб їй ще щось казати, цебто вмоляти її залишитися з ним, віддати йому, його вимогам «і молодість, і душу, і красу».
Але він висококультурний інтелігент, він високопорядна людина, і йому ніяково, що він так брутально обійшовся з нею. Не менш дивно поводиться Мартіан і з сином. Зрозуміло, що тепер, коли він вже знає, що дочка його зрадила, що вся та християнська наука, якої він її вчив, пішла нанівець, всі його надії покладено на Валента. Тим більше, що Мартіан виховав його не так, як Аврелію, син «був у школі, має товариство», батько його від людей не заховав. Мартіан робить спроби вплинути на Валента через посилання на християнські закони, поведінку, мораль. Але не даремно Валент пройшов батькову науку, він уміє влучно відбити всі Мартіанові цитати з святих отців, і той повинен відступати, крок за кроком звільняти зайняті ним християнські позиції. У заклик «Сину, сину!» вкладено всю силу Мартіанової любові до Валента, але батько надто скомпрометований в очах його, щоб він міг залишитися. Мартіан – досить недоумкувата людина, коли він не розуміє, що син не може після тієї розмови, яка поміж ними обома велася, залишитися вдома, і просить Валента почекати, щоб з ним ще поговорити.
У розмові з Ізогеном Мартіан показує себе не краще. Він, як то кажуть, Христом-Богом молить Ізогена врятувати йому дітей. Але той, як справжній єзуїт, всілякими софізмами доводить, що й друга можна продати для Бога, і дітей можна залишити на згубу заради Бога. І Мартіан, обдурений, «тяжко зітхає і схиляє голову», не маючи чого відповісти. Забитий християнською мораллю, він, що йому померлий Ардентів батько доручив сина, не має сили виконати доручення. І тільки в останню хвилину, коли вже чує «сильний стукіт скількох кулаків у браму», вертається до пам’яті й наміряється одчинити Ардентові браму. Вже після наглої смерти Люцілли він як слід усвідомлює той стан, що в ньому опинився і «тихо, проймаючи, смутно» визнає, що він знаходиться «у темряві». Ніч швидко скінчиться. Він, увесь відданий християнству, «повинен» працювати, повинен виготувати промову для захисту єпископа, поводиря тих, що його навік обдурили.
Леся Українка з великою художньою майстерністю змалювала психологію адвоката Мартіана, психологію того українського інтелігентного буржуа, що бувши в партії, знизився на крайню ступінь опортунізму, примиренства, цілковитого заперечення якоїсь революційної роботи, якоїсь хоч найменшої боротьби з урядом, який тяжко гнобить народ. Леся Українка витратила чимало художньої сили, щоб зобразити, як живого, цього адвоката Мартіана, покарати його такими тяжкими вдарами глибокого особистого горя й наприкінці залишити його цілком самотнім.
Але Леся Українка поставила собі завдання не тільки в одному адвокаті Мартіанові показати всю мерзоту християнства, огидливість опортунізму і зради революції в українських політичних діячах її часу. Вона з великою увагою подала і образ одного з вищих членів християнського кліру – Ізогена. Це йому належить теорія зрадницького ставлення до революційної справи. Це він учить, що «тепера церква (читай – партія) мусить кров щадити і в молоко її перетворяти, і рівним голосом, як мудра ненька, розважно говорити». Це він від імені єпископа наказує «не рватися до мученських вінців» (читай – покинути революційну роботу), а «тихим послухом служити Богу» (читай – сидіти на печі). Це він заперечує не тільки революційний терор («ні проливання крові на арені»), а й просто агітаторську роботу («ні проповіді грім»).
Певна річ, сама Леся Українка далека була від ідеї тероризму, але це не пошкодило їй так гостро, так міцно в художніх образах заплямувати тих, хто продав справу української революції за спокійне нидіння в стані, – говорячи драгоманівськими словами – «ні риби, ні м’яса».