Йоганна, жінка Хусова

Борис Якубський

Леся Українка в своїй ліриці небагато уділила місця мотивам кохання. В ранішній її літературній діяльності значно переважали мотиви соціальні. Але в драматичній спадщині письменниці маємо дуже широко й цікаво поставлену тему подружжя, кохання й одруження, взагалі роль жінки в коханні. Сюди належать з її творів – «Айша та Мохаммед», «Руфін і Прісцілла», «Йоганна, жінка Хусова», «Бояриня», «Лісова пісня», «Камінний господар», «Оргія». Ця тема в різних її змінах та трансформаціях все ж таки з’являється завжди темою драматичною, у вузькому розумінні цього слова, як драматичної події. Коли «Руфін і Прісцілла», «Лісова пісня» та «Камінний господар» просто мають назву драми, а трагічна «Оргія» – тільки назву «драматичної поеми», то й «Айша та Мохаммед», невеличкий діалог, не маючи ніякої «жанрової» назви, є глибоко драматичний, і «драматичний етюд», «Йоганна», так само, може, найгостріше ставить проблему подружжя; не даремно ж і самий заголовок цього «етюда» ніби підкреслює, що маємо не просто Йоганну, а – «Йоганну, жінку Хусову».

Тема «Йоганни, жінки Хусової» далека від того, щоб бути новою темою в художній літературі; вона належить до «традиційних» літературних тем, і нас цікавить в «Йоганні» не сама її тема, а та своєрідність і оригінальність, що їх повинен внести у всі художні елементи цього твору та в його головний «художній образ» автор.

Такі «традиційні», чи краще б мовити «класичні», теми можуть бути розгорнені в будь-яку добу, в будь-якому соціальному оточенні. Майстерність авторова повинна обрати найвигідніше реальне оточення для художнього розгорнення обраної теми. Леся Українка обирає для своєї «Йоганни» – Галілею за часів євангельських, цебто з першого століття нової ери, коли Галілея перебувала під владою Римської імперії. Для читача, що вже обізнаний з улюбленими «екзотичними» темами письменниці, вибір часу та оточення в цьому «драматичному етюді» не буде дивний; Леся Українка в своїй драматичній поемі «Одержима» обрала цю саму добу і це саме оточення, тільки ще за життя Месії; у драмі «Руфін і Прісцілла», що так само її написано раніш, ніж «Йоганну», маємо знову добу раннього християнства (друге століття нової ери) і так само стикання «римського» й «християнського» світоглядів, але в зовсім протилежній ситуації, ніж це маємо в «Йоганні, жінці Хусовій».

Коли в «Р. і П.», не дивлячись на різні релігійні погляди «римлянина» та «християнки», чоловік з любові до неї приймає на себе її провину й жертвує собою, то в «Йоганні» маємо гостру колізію тих самих поглядів. Чоловік не розуміє своєї жінки, і це призводить Йоганну до різкого внутрішнього конфлікту між своїми поглядами та своїми обов’язками. Цей конфлікт і становить собою той сюжет, що в ньому має розгорнути письменниця обрану для себе тему.

Дехто з критиків та читачів іноді закидає драматичним творам Лесі Українки їхню «несценічність». Цілком зайві закиди: письменниця ніколи й не мала їх за придатні для сцени; вона просто брала найскладнішу літературну форму (ще Расін сказав, що драма увінчує лірику та епос) та до того ж у перших її творах драматична колізія відбувалася не між героями, а між ідеями (див. про це у А. Ніковського: «Лесю Українку найбільше цікавило життя, розвиток, рух і боротьба ідей. Кожна її драма – се зовсім не так звана «драма життя», яка підказує письменникові ті чи інші висновки, а якраз навпаки: в душі письменниці виникає, живе й развиваться певна проблема, яка-небудь з одвічних проблем, що тривожать душу людини, і письменниця шукає певної схеми, в якій та проблема викристалізувалася». – «Екзотичність сюжета і драматизм у творах Л. У.» Л.-Н. Вісник, 1913, X, стор. 60). Ми нижче ще вернемося до цієї влучної думки А. Ніковського.

Маємо в «Йоганні» проблему вибору між своїми поглядами та своїми обов’язками. Маємо психологічну проблему. Що для авторки «Йоганни» справа полягає не в сценічній драматичності, а тільки-но психологічній, тому доказ, як вона ставиться цілковито байдуже до справи конструктивної та декоративної. Етюд «Йоганна, жінка Хусова» складається з кількох сцен, чи так званих «явищ»: маємо – Хуса з управителем та кравчим, Хуса з матір’ю, Хуса з Сабіною, Хуса з Йоганною, спільну сцену Хуси – Йоганни – Сабіни, знову Хуса з Сабіною, Хуса з Публієм, сцену з чотирма та, нарешті, кінцівку – Йоганна самотня. Ніякого розподілу на сцени в етюдові немає, дія ввесь час точиться у світлиці, що – «покраси в ній давно не відновлялись і на всьому є слід не то що занедбання, а недостачі пильнування», не дивлячись на всю параду, з якою Хуса має намір прийняти «почесних гостей».

Не вважаючи на те, що «Йоганна, жінка Хусова» розміром своїм у півтора рази довша від «На полі крові», та що «Йоганна» має більш ніж десять дійових осіб, а «На полі крові» в останній, канонізованій редакції має тільки дві особи, – Прочанина та Юду, – цебто власне стає діалогом, не дивлячись на це все, автор називав «На полі крові» – «драматична поема», а зараз же після цього написану «Йоганну» – зве «драматичним етюдом». Власне терміна «етюд» тут ужито не так до сценічної драми, бо вона досить складна, як ми оце вже бачили, а до психологічної проблеми, що вона набуває в свойому розв’язанні драматичної форми. Отже маємо в «Йоганні, жінці Хусовій» психологічний етюд на тему гострого конфлікту поглядів з обов’язками. Придивимося ж, в які художні форми втілює Леся Українка цей конфлікт.

Теорія літератури знає дві форми символізму: ідеалістичний символізм та реалістичний. Друга половина драматичної діяльності Лесі Українки позначається значно виразнішим реалізмом в обробці «всесвітніх» тем та сюжетів. Коли порівняти з погляду реалізму такі твори 1901-1905 років, як «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «Осіння казка» – з творами, писаними пізніше («На полі крові» та «Йоганна» – 1909 року, «Бояриня» – 1910, «Лісова пісня» та «Адвокат Мартіан» – 1911), то при незмінності тематичного та сюжетового вибору («всесвітні», «одвічні» теми й сюжети) кинеться в очі зовсім інша, мало не протилежна маніра в конкретних описах осіб. Не можна навіть рівняти художні образи Месії та Міріам з погляду їхньої «реальності» з Хусою та Йоганною, з Руфіном та Прісціллою, навіть з такою «фантастичною» постаттю, як Мавка з «Лісової пісні». Ця остання в своєму коханні до Лукаша, без прибільшення, має справжню складну психологію сучасної Лесиній добі високоінтелігентної жінки, що напевно читала Ібсена та Гауптмана.

Йоганна, головна постать «драматичного етюду», її чоловік Хуса, рабиня Сабіна, гості Публій та Марція, навіть побіжний образ – Мелхола – всі вони значно «реальніші», життєво конкретніші в свойому художньому відтворенні, ніж герої першої половини драматичної діяльності Лесі Українки. Отже тепер звернемося знову до наведених рядків статті А. Ніковського, щоб внести до них потрібне доповнення. Визначеного в цих рядках процесу творчості в Лесі Українки не заперечуємо; вона, справді, брала певну психологічну проблему та шукала того конкретного життєвого матеріалу, що в нього можна було б влучно вкласти цю проблему та, ясна річ, що він письменниці більш-менш близький, знайомий. Коли, скажімо, в «Одержимій» Месія та Міріам – справді знайдена «схема», коли навіть і Прочанин з Юдою становлять певну схему (див. статтю Євг. Ненадкевича), то в «Йоганні, жінці Хусовій» та в дальших творах нашої письменниці літературна маніра, художні засоби ускладняються, – і це природна річ при тім послідовнім зростанні, що його літературне обдарування Лесі Українки мало, – і ускладняються в напрямку до реалістичного письма. Маємо довести це якраз на «Йоганні, жінці Хусовій».

Основний художній задум цього твору – художній образ «Йоганни, жінки Хусової». І Хуса, й Сабіна, й «високі гості» – це «антураж». Самий заголовок це доводить. Для цього головного художнього образу письменниця дала прелюдію, що правда, довгеньку, але дуже дотепно, вміло обдуману, яка мусить підготувати художнє сприйняття головного образу – Йоганни. Більш ніж чвертка всієї драматичної дії проходить без Йоганни, але вже з перших рядків цього етюда, з слів Кравчого до Хуси, читач знає, що в домі Хусовім – не все гаразд. Але автор держить читача в невідомості, що власне тут сталося, поки на прохання Хусове не з’являються до світлиці мати його, Мелхола, і від неї уже стає відомо, що Хуса «розпустив кохану жіночку» та що він тепер – «ні вдовець, ні молодець», бо -«жінка десь повіялась на безвість». Але ж далі, в сцені Хуси з Сабіною, читач не тільки впевняються в правді Мелхолиних слів –

А доки має бути

Невірній жінці вірним чоловік? (слова Сабіни),

але й узнає, що Хуса так само зрадив свою жінку, знову ж таки зі слів лукавої наложниці Сабіни:

Не знає наш закон розлучних листів?

Коли гостей так трудно одурити,

То хай їх справжня друга жінка прийме.

Автор продовжує держати читача в невідомості навіть і тоді, коли Йоганна несподівано з «безвісті» з’являються додому. На слова раба: «Там пані прибула», Хуса, певний, що Йоганна «повіялась на безвість», запитує: «хто? Марція?» На відповідь раба: «То наша пані… дружина мого пана», – Хуса кричить: «Як?!» – і тільки-но згадавши, що жінка йому зараз потрібна для належного прийняття гостей, – «зміняє раптом гнівний тон на холодно-спокійний», відсилає раба та Сабіну та має віч-на-віч з жінкою вести розмову.

В образі Хуси (чи Хузана), що він грає в драматичному етюді певну роль, протилежну образові Йоганни, маємо виразну постать сановника поневоленої країни, кар’єриста, дуже заклопотаного приїздом «високих гостей, що мало не готовий свою рабиню-наложницю видати перед ними за жінку, аби тільки себе не скомпрометувати, що говорить з безсилою Йоганною «владно» та «гнівним голосом», а з Марцією – з «помітною тривогою», мало не кам’яніючи з жаху. Хуса належить до тих людей, що, брудні самі, ніколи не повірять чиїйсь чистоті:

Хуса …згадала,

що є ще тута десь твій чоловік,

та час уже йому на шию сісти,

проциндривши весь посаг свій?

Йоганна. Хузане!

Хуса. А се ще що за норови? Вгамуйся і рада будь,

що не тягну тебе на суд за марнотратство і перелюб,

а покриваю все для честі дому!..

А тільки-но вийшла Йоганна, він «пригортає Сабіну» та говорить недвозначно до неї:

І вір мені, що се далеко ліпше,

такою буть рабинею, як ти,

ніж панею такою, як Йоганна.

Він для кар’єри дає хабара «високій гості» Йоганновими перлами та віллою; він доходить до того, що побачивши, ніби «Публій думає лишитися з Йоганною», коли Марція хоче йти подивитися на даровану віллу, в останній сцені дозволяє собі подати таку раду жінці:

З Публієм гречніша будь,

та тільки так, щоб Марції не гнівать,

і на спробу Йоганни заперечити такій пропозиції – «гнівним рухом» її перебиває:

Йоганна. Я…

Хуса. Що там? Ну, гляди мені, шануйся! (Свариться пальцем).

Цьому вульгарному та нечесному «сановникові», що його автор на самому початку характеризує, як «кремезного, з виразом обличчя не лихим, але владним», різкий контраст являє образ Йоганни. Вона увесь час протягом розмови, не зважаючи на грубі та неправдиві слова чоловікові, тримає себе з ним – тихо, покірно, але з додержанням гідності, і ця гідність влучно доводить, коли на слова Хусові:

Я тобі скажу, чого ти заробила!

от чого: прилюдно буть побитою камінням!

Ти перелюбниця, –

вона – «складає руки на грудях і випростується одважно», відповідаючи:

…я ніколи не жила так чисто,

так чесно, навіть свято, як сей рік, –

і далі на «в’їдливу» грубість Хусову – «поглядом проймаючого докору дивиться мовчки на Хусу, так що він сп’ятився» та – «після мовчання» говорить:

Хузане, дай мені розлучний лист.

І от у цьому моменті «драматичного етюду» подає автор внутрішню поразку своєї героїні, поразку, що має за свою причину відданість Йоганнину застарілим, фальшивим упередженням християнства: тільки-но чоловік сказав, що мабуть Йоганна – «навчилася… в свого Пророка… вимагати розлучного листа за леда-слово», як вона – «хапається за голову, мов ударена спогадом», бо ж разом згадала, що –

Учитель наказував повік не розлучаться,

хіба що зрада станеться…

Від цього моменту всю силу психологічного опору в Йоганни знищено, вона безсило, покірно хилиться перед «обов’язком».

У дальшій розмові чоловіка з Сабіною Йоганна несподівано дізнається, що Хуса справив розкішну одежу своїй наложниці, для того «поїхавши навмисне до Сідону», з цього вже добре розуміє й знає, що «зрада сталася», але сталася зовсім з іншої сторони. Невеличкий та дуже характерний для обох діалог:

Йоганна. Хусо,

чи правда се?

Хуса. Авжеж, убрання гарне…

Йоганна. Не про красу одежі я питала; –

ти ж розумієш, Хусо.

Хуса. Я не хочу

нічого розуміти, а тобі

мене допитуватись не подоба.

Йоганна «йде на муку» – просити у Хусової матери покрас; вона – «закриває очі з виразом глибокого страждання», слухаючи розповідь Марції про «дикий звичай» рвати на голові волосся з туги; вона – «тремтячими руками бере» з рук чоловіка чарку з ліками, що їх дає їй Марція; вона під час розмови з «високими гостями» – «має мучений вираз» обличчя та «робить зусилля» якось гамувати – «свою муку».

І в останній сцені, коли Хуса «шпарким, приглушеним голосом» наказує їй іти до пекарні, наглядати, щоб щось з їжі там не зіпсували, бо ж – «се дуже важна річ», коли він наказує їй бути «гречнішою» з Публієм, позбавитися «тих погребових строїв» та «шануватися», – залишившися самотньою в світлиці, вона «падає на коліна і здіймає руки», «мовчазне, здавлене ридання без сліз потрясає все її тіло; вона встає і, хитаючись, мов билина од вітру, виходить із світлиці».

Драма «Йоганни, жінки Хусової» – це глибока жіноча драма: повна самотність, вороже оточення, відсутність не тільки якогось кохання, а навіть і поважання до чоловіка, – і разом стара традиційна мораль жіночої покори, примушеного життя з нелюбою людиною в ім’я якогось застарілого розуміння обов’язку, поступаючися всіма своїми поглядами, глибоко заховуючи їх у глибині душі, не показуючи не тільки чоловікові, але й взагалі нікому отих «погребових настроїв», життя без усякої навіть найменшої надії на будь-яке щастя.

Яку ж соціальну вартість має цей художній образ Йоганни, що його з такою захованою за словами схвильованістю, з таким ліричним напруженням дала в цьому драматичному етюді письменниця?

«Йоганну, жінку Хусову» написано 1909 року. В еволюції світогляду того покоління української інтелігенції, що до нього належав автор цього драматичного етюда, роки після революції 1905 р. відзначають певну внутрішню реакцію, настрої розчарованості політичними ідеями через невдачу революції. Леся Українка належала до тієї меншої частини української інтелігенції, що в ній те розчарування, та реакція відбилися якнайменше. Її політичні погляди від того не змінилися.

Але після 1908-1909 рр., після пережитої гострої реакції, знову в активнішій частині української інтелігенції, що до цієї частини безперечно належала й Леся Українка, відродилась активність до культурної роботи, росло бажання наздогнати європейську культуру, а разом з тим зросла й виразна емансипація від різних консервативних явищ старого побуту, старого оточення, а в тому числі – й емансипація жінки. Письменник-жінка не могла пройти байдуже мимо цієї суспільної проблеми, і ми бачимо, що в творчості Лесі Українки ця, як на той час вельми прогресивна, проблема займає в ці роки поважне місце. Серед творів письменниці, що їх присвячено власне цій проблемі, «Йоганна, жінка Хусова» займає одне з вищих місць. У цьому творі найгостріше показано той тяжкий гніт, що його зазнала жінка в умовах старих традиційних поглядів на жіноче питання.

Яскраво негативний образ грубого Хуси та високоморальний і чистий образ «жінки Хусової» різко підкреслюють, які ідеї проголошено в цьому творі письменницею. Що ж до поразки Йоганни, до її невдалої боротьби за волю, то треба тільки нагадати собі пересічні погляди на родинний побут в ті часи, коли написано «Йоганну», серед тодішньої середньої української інтелігенції, що до неї належала письменниця, що її побут і побутові традиції Леся Українка добре знала, – щоб зрозуміти, що іншого кінця цього драматичного етюду письменниця й не могла подати. Особливо це стане ясно, коли взяти на увагу те, що нам довелося підкреслити напочатку відносно творів Лесі Українки, в яких письменниця виразно, недвозначно і вдало прямує від світосприймання ідеалістичного до реалістичного. Отже тоді в нашій художній літературі двадцятого століття дореволюційних років, серед жіночих постатів, найбільш влучно та міцно відображених, «Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки займатиме далеко не останнє місце.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 8, с. 45 – 53.