Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Дитинство

Леонід Підгайний

Леся Українка народилася р. 1871-го, 13 (26 н. ст.) лютого, в м. Звягелі (Новоград-Волинському). Її батько, Петро Антонович Косач, був за голову мирових посередників та за повітового маршалка в різних містах Волині. Згодом він купив маєток у с. Колодяжному, де й минули, на лоні чудової волинської природи, дитячі роки Л.Українки (це її прибране ім’я, псевдонім, а справжнє – Лариса Петрівна Косач, за чоловіком – Квітка).

Батько її, до того ще й відомий український діяч, охоче допомагав власними коштами видавничій справі та взагалі здібним українцям виходити в люди. Досить на свій час освічена людина, він любив і цінив книжку, і хоч не знав добре української мови, бо походив з північної Чернігівщини, але вільно читав і розумів мову, стежив за сучасним літературним рухом, брав активну участь у редакційних зборах часопису «Киевская старина». Тому зрозуміло, що він сприяв освіті й громадському напрямкові виховання своєї дочки. Леся ж Українка добре опанувала українську мову за допомогою своєї матері, теж письменниці, Ольги Петрівни, що відома в літературі під псевдонімом Олени Пчілки.

Вона, особливо освічена людина, добре знала українську мову, побут і пісню й свої знання й любов до них передала й дітям.

Леся, разом із старшим братом Михайлом, виховувалась і вчилась не в школі, російською мовою, а вдома, виключно мовою українською, під пильним материним доглядом.

Унаслідок такого виховання та ще й без релігійного запаморочування голови, якого шкідливість батьки добре розуміли, Леся робила набагато більші успіхи, ніж її однолітки-подруги.

Рано познайомилася також Леся і з світовою літературою – героїчними історіями з творів світового письменства, – з «Одіссеєю», «Іліадою» та лицарськими романами; вони збуджували її фантазію, так запалювали уяву, що вичитані героїчні історії зараз же переводила вона на дитячі гри, драматизувала. Дуже характерно, що симпатії маленької Лесі вже тоді були цілком на боці не того лицаря, що із списом приставав до подоланого й кричав «здайся», а того, що, лежачи на землі, гордо відповідав: «убий, не здамся». Оця завзятість у боротьбі, що так захоплювала й вабила маленьку Лесю, лишилася назавжди, як одна з головних рис її вдачі.

Живучи на селі, серед розкішної волинської природи, Леся часто стикалася із селянськими дітьми, любила пісні й природу. Її любов до природи не була тільки легкою розвагою, як, скажімо, для сучасних дачників; Леся глибоко відчувала її красу, її життя, її дух настільки, що могла потім дати кілька прекрасних творів на цю тему.

Мотив природи міцно входить у всю творчість Л.Українки, переходить усі стадії її поетичного розвитку й закінчується таким міцним і яскравим акордом, як «Лісова пісня».

На зиму родина Косачів переїздила до Києва, як культурного центру, де легше було забезпечити освіту дітей. Леся ніколи не кидала книжки, як і пера, до самої смерті. Тут же вона студіювала й мови чужоземні, які їй легко давалися, і яких згодом вона знала аж 8: німецьку, французьку, англійську, італійську, грецьку, латинську, болгарську й польську (за російську – то й говорити нічого).

Л.Українка, орудуючи добре мовами й маючи інтерес до різних наук, мала настільки широку освіту й багату ерудицію, начитаність, що сама складала підручники для молодшої своєї сестри, стежила за сучасною європейською літературою й писала досить гарні критичні статті.

Звичайно, такої високої освіти та всебічного розвитку Леся набула не завдяки тільки своїм, хоч і надзвичайним, здібностям та відповідному оточенню. Був у неї ще освіченіший, начитаніший керівник і порадник, що під його проводом вона прилучалася до європейської культури й освіти. Це був її дядько, материн брат Михайло Петрович Драгоманов – професор історії, публіцист, соціаліст і визначний громадський діяч, що за свою радикальну діяльність був висланий за кордон р. 1876. Це одна з найвизначніших постатей в історії українського громадського руху наприкінці XIX ст. На його ролі ми спинимось докладніше далі.

В Києві було й надто сприятливе оточення для розвитку перших стадій формування національної свідомості та громадських симпатій, а також і для збуждення перших проявів її поетичного дару. Родина Косачів приятелювала з двома родинами визначних культурно-освітніх діячів, що були на той час осередком культурно-громадського життя, – родинами відомого поета, драматурга й актора М.Старицького та композитора М.Лисенка.

У цих родинах тодішня літературна молодь збиралася потай від поліційного ока, щоб у справах національних та громадських зробити бодай хоч щось невеличке за тих суворих умов царської реакції, що панувала на Україні за 1880–90 рр. й підсилилася після заборони друкованого українського слова р. 1876. За таких умов не багато можна було зробити, а ті, що пробували йти проти заборони, опинялися або у в’язницях, або на засланні (як М.Драгоманов). Друкувати українською мовою нічого не можна було на Наддніпрянській Україні, й єдиним виходом для тогочасного громадського життя була Галичина, де й друкували свої твори тодішні письменники.

Молодь збиралася в цих осередках, провадила жваві розмови, змагалася, мріяла й складала тут-таки плани своєї роботи. Ці збори збуджували інтерес і свідомість, давали дужий стимул і запал до роботи. З цих нелегальних зборів таки й справді вийшли згодом відомі діячі й письменники, як, наприклад, М.Грушевський, історик-академік; Є. Тимченко, тепер професор; І. Стешенко, поет і соціал-демократичний діяч, письменник В. Самійленко та інші.

Одне слово, це був центр кипучого культурного життя й кожна нова людина знаходила тут найтеплішу зустріч та уважність. Особливо цікавилися літературою. Це була справжня майстерня, клуб, як по-теперішньому ми б сказали, де не лише обговорювали написані твори, а й часто писали тут-таки нові. Там навіть ігри були літературні. Давали, напр., якесь слово: «понеділок», «навіщо», «нема», як тему для твору, й пропонували всім писати. Журі преміювало найкращі твори, й з них багато пішло до друку.