Невдале застосування (Бояриня)

Микола Жарких

Драматична поема «Бояриня» написана в 1910 році. Це була перша й остання спроба Лесі Українки написати великий твір на тему з історії України. Перше дно сюжету стосується подій 3 чверті 17 ст.; тут сплетено дві лінії – боротьба гетьмана Дорошенка за незалежність України і служба українця Степана в Москві при царі. Дія поеми відбувається в родині Степана та його дружини Оксани; про Дорошенка ми дізнаємось тільки у відбитті, у розповідях і сприйнятті інших героїв поеми; так само тільки з оповідань Степана (та трохи – його матері) ми дізнаємось про його службу.

Коментувати перше дно сюжету поеми – це чисте горе. Історична неможливість постаті Степана – українця в московській службі в дуже високому чині – приводить до маси суперечностей, помилок та натяжок в тексті. Тому я не буду чіплятись за кожен дріб’язок (я ліпше знаю історію України і Росії, ніж Леся Українка, і міг би накидати цілу купу зауважень). Вкажу тільки найістотніше.

По-перше, Леся Українка (аж дивно !) геть не знала і не розуміла, що боярин – це найвищий чин в Росії, на теперішню мірку – міністр або фельдмаршал. У поемі навіть думний дяк зветься «боярин»; думний дяк – це теж високий чин, але до боярина йому далеко. Отже, слово «боярин» вживається замість слова «дворянин» або «служилий чоловік», і через це і автор, і персонажі поеми постійно попадають «впросак».

По-друге, для часів Петра Дорошенка ми не можемо назвати жодного українця в московській державній службі (єдиним українцем на Москві був на той час Єпіфаній Славинецький, але він був ченцем; на той час це не вважалось державною службою). Першим українцем, який міг зайти до царя і про щось з ним говорити, був Олексій Розумовський (фельдмаршал, тобто боярин). Але це було на 70 років пізніше.

Якщо за українцем Яхненком у поемі шпиги ходять (і в це можна повірити), то як же можна українців допускати до державних таємниць ? В це не можна повірити, та їх і не допускали. Тому я й кажу, що постать Степана історично неможлива.

Але поема написана не для того, щоб показати кривди українцям від московських воєвод часів царя Олексія Михайловича (була вже на той час написана талановита повість М.Костомарова «Чернігівка», спеціально присвячена тим кривдам; ця повість є неначе текстом супліки, яку не названий на ім’я гість Степана привіз йому з України). Не є метою поеми й опис різниці побутових звичаїв росіян та українців 17 ст. (в одязі, розвагах, сватанні, сімейному побуті) – для цього були книги М.І.Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях» (1860 р.) та І.Є.Забеліна «Домашний быт русских царей и цариц XVI и XVII столетий» (1869 р.).

Поема, як мені здається, написана задля розкриття образу сучасника – свідомого українця в ролі службовця імперської державної машини. Цей службовець – невисокого рангу, він почуває себе залежним від кожного начальника, всіляко запобігає їхньої ласки і пильно стережеться кожного кроку, який начальники могли б розцінити як симпатію до України. Він намагається слідувати пануючому стилю життя і в одязі, і у вірі, і в сімейному побуті, але в результаті йому все ж таки не довіряють ні на гріш і він не певен, що не опиниться на дибі чи на засланні. Не дивлячись на те, що за текстом поеми Степан «на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ», поведінкою він скоріше нагадує гоголівського Акакія Акакієвича Башмачкіна, ніж царського сатрапа, впевненого у своїй силі і владі сановника.

Друге дно змісту поеми можна окреслити як долю українця в добу чорносотенного полювання на «мазепинців».

Разом з тим поема зветься «Бояриня», а не, припустімо, «Боярин». Щось ця назва мала б означати, але що саме ? Оксана – діяльна натура, але не героїчна. Вона хоче жити громадським життям, вона не може замкнутись у своїй сім’ї:

– Кому потрібне те моє здоров’я,

та й я сама?

– Мені, моя єдина!

Я ж так тебе люблю !

– і ця відповідь Степана, яка б задовольнила пересічну жінку, не задовольняє Оксану. Вона все мусить або вишивати прапор для Дорошенка, або збирати гроші на визвольну боротьбу, хоча б носити корогву («Я перша братчиця в дівочім братстві») – аби тільки не сидіти без діла («насіння я лузати не люблю»).

Коли ж виявляється, що поліційний режим перекрив їй буквально всі можливості для самовияву, вона згасає, не в силі ані виступити на боротьбу проти гніту, ані вигадати для себе нові форми самовияву, ані навіть примиритись з непереможною поліцією:

– Я гину, в’яну, жити так не можу!

Вона порівнює долі Степана і свою із заіржавілими шаблями, зброєю, яка не знайшла ужитку:

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати…

Під першим дном звинувачень на адресу Москви, яка гнобить Україну, ховається друге дно – зображення долі українців, які змушені жити під чуждою і навіть ворожою їм владою. Залишається неясним – що то за скарб ховається на другому дні, для укривання якого довелось перше дно вимостити такими гострими і дражливими епізодами, котрими рясніє «Бояриня» ?

Леся Українка поставила собі цікаве завдання – проникнути в душу українця, щиро відданого московській службі – але вибрала для цього невідповідну фабулу. Тому поема вийшла непереконливою. Метод подвійного дна не приніс на цей раз творчого успіху.

Написавши оцей коментар, я все ж таки не вмію відповісти на запитання: навіщо Леся Українка написала «Бояриню» ? Була ж якась пекуча потреба, щоб отак залпом, за три дні написати велику поему, але я не можу її назвати. Можна хіба що припустити, що під другим дном, яке тут проаналізовано, ховається ще якесь третє дно, якийсь третій зміст, але який саме – не можу нічого припустити. Читаючи цю поему, ми опиняємось у стані гоголівського Петрушки, для якого читання зводилось до уміння розбирати слова, які бог вість що значать. Отак і тут: нібито по-українськи все написано, всі слова і речення зрозумілі, а що воно й до чого – неясно. Леся Українка цією поемою розкривала ще якийсь куточок свого внутрішнього світу, але мені не вистачає кмітливості туди зазирнути. Тому до висновку «поема здається невдалою» варто, мабуть, додати застереження: «через те, що ніхто ще не зміг її прочитати».

Загадка поеми залишається…