Леся Українка і Гайне
Освальд Бургардт
Коли ставиться питання про можливість впливу інших поетів на творчість Лесі Українки, ім’я Гайнріха Гайне насамперед навертається на думку. Обоє жили вони в епохи, коли повітря насичене було подувом революційної бурі, обом з різних причин довелося доживати віку на чужині, та ще грубенький том перекладів з Гайне – чимала данина пошани пам’яті славетного поета. А баладні сюжети – спадщина романтизму – ще більше мусіли ріднити поетку з безжалісним руйначем цього самого романтизму, бо ж, за висловом відомого професора О. Вальцеля, «перед художніми досягненнями Гайне навіть самі романтики видавалися дилетантами».
А проте чи не доведеться більше зупинятися на контрасності, а не на схожості двох поетичних хистів? Та й справді, що спільного між Гайне, надзвичайно індивідуалістичним, над міру суб’єктивним у своїх переживаннях та українською поеткою, що кохалася в загальнолюдських проблемах, знайшовши може найвідповідніше для них втілення у мандрівному сюжеті?
Гайне, що, до кінця себе вичерпуючи у любовних скаргах, не здолав заховати свого песимізмом просякнутого суму за фейєрверком блискучих сарказмів, і Леся Українка з її бадьорою вірою у майбутнє і змаганням за щастя загальне, – це постаті різні.
З одного боку – насичений егоцентризм Гайне, що, замкнувшись у криштальну сферу особистих відчувань, намагається часті прояви песимізму подолати веселою філософією життєрадісного епікурейства:
Бий в барабан і не бійся, що піст!
Хапай маркитантку і в личенько чмок!
Бо в цім науки найглибший зміст,
Бо в цім найвищий смисл книжок.
(Переклад Загула й Кобилянського. «Нові поезії», стор. 131).
З другого боку – Леся Українка, що завжди відчувала себе часткою великого цілого, краплиною в морі, невеличкою зіркою, що, лише зливаючи свій промінь з іншими, творить широку, що від обрію до обрію розлягалася, Молочну Путь. – А звідси й негативне ставлення до метеора-пророка, до того, хто гордує юрбою, хто лише засліплює своїм короткочасним сяйвом:
Хоч блиснеш, мов летюча зоря, –
Се для твого безсмертя доволі, –
Ми ж неначе Молочная Путь,
Мусим довго світити поволі.
Звідси й апофеоз не Беатріче, а нікому невідомої жінки Данте, що її наймення навіть не зберегла нам історія, дарма, що перлистою росою сліз своїх встеляла вона суперниці шлях у країну слави.
Не в політичних памфлетах і сарказмах Гайне, а скоріше в громадській ліриці Тіртея і Солона Л. Українка, певне, знайшла би свій стиль.
Але, як-не-як, а праця над перекладами, напівсвідомо чи несвідомо, мусила навіяти деякі ремінісценції і призвести також до цілком свідомого, може, вживання тих чи інших технічних засобів художнього оформлення.
Насамперед це виявилось у вживанні властивого Гайне чотирьохстопового хорея. Скінчивши переклад великої, цим метром писаної поеми «Атта Троль», поетка мусила ще далі чути той самий ритм: з десяток поезій Лесі Українки збудовано на ньому – кількість не велика, якщо рахувати заголовки, та проте здебільшого речі чималі розміром: «Давня казка», «Тиша морська», «Як дитиною бувало», «Мрії» (У дитячі любі роки), «Легенда» (У легендах стародавніх) «Трагедія» (Чує лицар серед бою), «Бранець» (На країну італійську), «На стоянці» (На помості корабельнім), «Епілог» (Хто не жив посеред бурі).
Усі ці поезії, крім «Тиші морської», написані після 1893 року, коли закінчено переклад поеми «Атта Троль», а «Давня казка» – наприкінці якраз того самого 1893 року.
Запозичила, певно, Леся Українка і «форму сну», яку часто своїм поетичним ввижанням надає Гайне: «Ich hab im Traum geweinet», «Mir träumte wieder der alte Traum», «Allnächtlich im Traum seh ich dich», «Der Traumgott bracht mich in ein Riesenschloss», «Der Traumgott brachte mich in eine Landschaft».
У Лесі Українки:
Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі (т. І, стор. 33)
Сон літньої ночі колись мені снився (ib. ст. 36)
Мені снились білії лілеї (ib. ст. 42).
В темну безсонную ніч, в передсвітню чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась (ib. ст. 10).
Але основна стихія Гайне, антитеза, що стала формою його світовідчування, не позначила дуже помітним впливом творчості Лесиної. Доля заложила у душу поета ту саркастичну іронію, яка заподіяла смерть романтизмові, що його епігоном, останнім вірним, закоханим лицарем і разом невблаганним ворогом був Гайнріх Гайне. Ота двоякість, та розколотість його натури примушувала Гайнріха Гайне, блазня, спостерігача і глумливого сатирика, ножем вівісектора аналізувати серце Гайне – розкоханого мрійника-поета. Отож доводилося робити невдячну Пенелопину працю, руйнуючи одною рукою те, що творилося другою: несподіваний епітет, кінцева сентенція, блискучий парадокс – ніж у руці вівісектора – і тільки-но створена романтична ілюзія вмить розпорошувалась:
Коли б ці пісні повставали
Пахучі, мов ті квітоньки,
То їх би тоді цілували
Кохані червоні губки.
Коли б ці пісні повставали,
Мов ті поцілунки рясні,
Вони би свій жаль заховали
В коханої щічки ясні.
А якби пісні мої були
Горошком молодим,
То я з них борщу наварив би,
Той борщ був би любці смачним.
(Переклад Загула й Кобилянського. «Книга пісень», ч. І, стор. 42).
Подекуди ми у Лесі Українки зустрічаємо цю Гайневську кінцівку, як, наприклад, в уривкові з «Кассандри», до того ще написаному типовим для Гайне чотирьохстоповим хореєм:
Ходять смутнії герої,
В’ється дим від наших жертв,
Ллється кров від гекатомб.
Та чого ж вони сумують? –
Бо немає сала-м’яса.
Ані ситого стегенця,
Тільки дим та кров.
До того ж гумористичне трактування теми «Підземне царство» ми знаходимо й у Гайне в його «Unterwelt».
Отже, трохи й темою і метром (тим самим 4-стоповим хореєм), а найбільш гумористичним трактуванням сюжета, уривок з трагедії «Кассандра» нагадує цю поезію Гайне.
Гайневську кінцівку маємо також у вірші «На столітній ювілей»:
Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани – і ті золоті.
В останньому рядку – типовий для Гайне, на антитезі збудований епітет, що зміненим рефреном ще раз віддається наприкінці вірша:
На них не сіяли жупани-лудани,
Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,
То вже не були золоті.
Той самий стилістичний спосіб надибуємо також у поемі «Давня Казка», з характерною навіть для Гайнового вірша властивістю давати риму через рядок. Про цей твір і Зеров у своїй статті зазначав: «Давня казка», поема, цілком темою, хореїчним своїм складом і навіть сарказмами – нагадує Гайневські поеми». Автор статті наводив уривок, якого й тут не можна обминути, бо ą це чи не найкращий зразок Гайневського point, де авторка до того ще орудує найгострішою зброєю Гайне – антитезою, що її він так уподобав:
В пана хата на помості;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
В пані рученька тендітна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панів і кров блакитна.
Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди.
Пісня Бертольда у «Давній казці» теж дає нам ті самі Гайневські кінцівки:
Був собі одважний лицар,
Нам його згадать до речі,
Він робив походи довгі –
Від порога та до печі.
Ну та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою
І вернув живий, здоровий:
Талісман він мав з собою.
Я гадаю, талісман сей
Кожен з вас тут знать готовий.
Се буде речення мудре:
«Утікай, поки здоровий».
Антитеза – засіб, яким з великою майстерністю користується Гайне мало не на кожній сторінці:
1) Aus meine grossen Schmerzen
Mach ich die kleinen Lieder.
2) Sie säugt es mit stiller Milch,
Sie säugt es mit wilder Flamme.
3) Mein Herz, mein Herz ist traurig
Doch lustig leuchtet der Mai.
Антитетична роздвоєність натури шукала собі вияву у відповідних стилістичних, на контрастах побудованих, способах. Навіть епітети Гайневі (солодка мука, щасливий біль) здебільша криють у собі антитезу, цебто суперечать змістові поняття, до якого застосовані, утворюючи так звану оксюмору. Видаючи свої поетичні збірки, Гайне навіть самі поезії групує в контрасному порядкові.
Поет добирає чимало ще інших способів, що руйнують естетичну емоцію, зводячи її нанівець: до них можна застосувати: каламбур, порушення теми, комічні рими, французькі слова, удаваний сентименталізм, гіперболічні образи, гіперболічне перебільшення почувань, егресії, прозаїзми.
Одним з найкращих засобів Гайневської іронії є гіпербола, що переходить за всі межі: з лісів Норвегії виривав він найвищу ялину, щоб, омочивши її у жерло Етни, цим гігантським пером написати на небосхилі полум’янисті слова: «Агнес, я тебе кохаю». Слізьми заливаючись, хоче він притулити уста до неба та цілувати зірки, бо то очі його улюбленої. Себе поет ототожнює з небом, улюблену з зіркою; у цьому небі ховається її голова.
Усіх Гайневських засобів виявлення внутрішньої антитези душі цурається поезія Лесі Українки, бо ж чужим для неї було гримасою перекошене обличчя блазня, що сміється з власних страждань, аби тільки ніхто не запримітив його милування ними.
Поет ладен пошматувати небо, щоб вирізати із нього кирею для своєї улюблениці, вирізати із сонця діадему для неї. Цей художній спосіб, метаморфозу, цебто чудесне перетворення одної речи на другу, ми зустрінемо й у Лесі Українки, а проте емоціональна закраска – цілком інша, тон урочистий, а не жартівливий: проміння золоті вона хоче чарами обернути в арфу золоту, щоб заграти щасливу пісню, щоб жалі, з’єднавшися в гармонію, озвалися хорами в емпіреях.
Метаморфозу дуже уподобали обидва поети.
У Гайне із сліз виростають квіти, зітхання стають соловейковим хором:
Aus meinen Tränen spriessen
Viel blühende Blumen hervor,
Und meine Seufzer werden
Ein Nachtigallenchor.
У цих випадках, залежно від синтаксичної структури, речення часто приймає форму побажання: о, якби сталося те-то й те-то.
У Гайне: Якби я був пташкою, якби я був ластівкою якби я був соловейком…
Аналогічних образів вживає і Леся Українка:
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Та піснею стали без слова.
3) Невже моя пісня не хвиля?
4) Чи тільки блискавицями літати
Словам отим, що з туги народились?
Чому ж би їм не злинути угору,
Мов жайворонка спів, дзвіночком срібним.
Характерним для Гайне є химерне словесне плетиво, візерунок-арабеска, згукова гра епітетами, що утворюють часами хіазми, мелодичні повторення. Один і той самий епітет зв’язуються то з одним, а в другому віршованому рядку вже з іншим образом.
1) Von düstrer Lieder düstern Melodien…
2) Dem luft’gem Schatten send ich luft’gen Hauch…
3) Schönste Sonne unter den Mädchen,
Schönstes Mädchen unter der Sonne.
4) Die geliebten süssen Augen
Meiner süssen Vielgeliebten.
Вся увага тут зосереджуються не на внутрішньому змісті образу, а на музичному повторенні, що милує вухо. Сліди користування цим способом ми знайдемо й у Лесі Українки:
1) Ясніші, ніж зорі ясні,
Гучніші, ніж море гучне.
2) Чулася в гомоні тяжка зимовая дума,
Ранком зимовим діброва мовчала.
3) Квіти-гранати палкі розцвітають,
Мов поцілунки палкі на вустах.
4) Важкі побережнії скелі
Зрива переможнеє море;
Невже переможная пісня
Важкого жалю не поборе?
До найулюбленіших засобів Гайне належить і паралелізм, здебільшого паралелізм одночленний; другої половини його нема, вона вгадується, підсвідомо відчувається: кедр одинокий мріє про пальму на далекому Сході. Кожний з цих образів виростає до значення символа, символа досить прозорого, і зайве було б читачеві пояснювати, що одвічний мотив кохання лежить в основі цього паралелізму.
Одночленний паралелізм у Лесі Українки ми знаходимо в її «Уривках з листа»: квітка Saxifraga, пробиваючи сірий камінь, виростає на голім шпилі. Образ цей набуває значення багатого емоціональною силою символа, що зміст його не так ясно формулюється, як угадується нашим чуттям!
Квітка велика хороша свіжі пелюстки розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні. –
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її – «Ломикамінь»
І шанувать її більше від пишного лавру.
Інтересно, як Леся Українка, іноді користуючись тими самими стилістичними засобами, уникає німецькому поетові властивих мотивів кохання. У розробці своїх сюжетів вона залишається автономною, наливаючи їх вином, настояним на зіллі іншої епохи.
Коли вже шукати впливу Гайне, так це в метафорі. – І тут насамперед намічаються два образи: зорі – очі і сльози – перлини. До того ще яскравий анімізм, спільне обом поетам відчування природи, як істоти живої, що співчуває людині.
1. Зорі байдужі сміються з поета або співчувають йому.
У Гайне:
1) Am Himmel droben, gleichgültig und stumm
Seh’ ich die Sterne funkeln.
2) Sonne, Mond und Sterne lachen.
3) Wenn junge Herzen brechen,
So lachen drob die Sterne.
4) Es blinken die Sterne
Gleichgültig und kalt.
У Лесі:
1) Сміються байдужії зорі
Холодним промінням мені.
2) Ви зорі, байдужії зорі,
Колись ви інакші були.
3) Але зорі мені
Шлють проміння сумні.
4) Отруїли ясні зорі
Серденько мені.
2. Зорі – очі.
У Гайне:
1) Jene Sterne sind die Augen
Meiner Liebsten…
2) …die hellen Sterne,
Die geliebten süssen Augen
Meiner süssen Vielgeliebten.
У Лесі:
1) Зорі, очі весняної ночі.
…лагідні, як очі дівочі.
2) Там промінням грають, там любо так сяють
Лагідні веснянії очі.
3. Зорі – плачуть (або метафора: зоря-сльоза).
У Гайне:
1) Aus den Himmelsaugen droben
Fallen zitternd goldne Funken.
2) O, ihr Himmelsaugen droben,
Weint euch aus in meine Seele,
Dass von lichten Sternentränen
Uberfliesset meine Seele.
У Лесі:
1) моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче.
2) І сіяє та зірка вгорі,
Мов велика сльоза промениста.
3) Он зоря покотилась, – то гірка
Покотилась сльозина небесна.
4) …То плаче
Небо зорями-слізьми над нами.
4. Кохана краща за перли і зорі.
У Гайне:
Das Meer hat seine Perlen,
Der Himmel seine Sterne.
Aber mein Herz, mein Herz,
Mein Herz hat seine Liebe.
Und schöner als Perlen und Sterne
Leuchtet und strahlt meine Liebe.
У Лесі:
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі.
Маємо також персоніфікацію інших річей: дерев, квітів і т.інш.
Квітка лотосу у Гайне закохана в місяць; зводячи очі до нього, плаче і тремтить від любовної туги.
Великі квіти ніжно споглядаються, знемагаючи у вечірньому сонці.
Дерева гомонять і співають хором.
Квіти шепочуть і співчутливо поглядають на поета.
Поет від сна розворошує дерева, і вони співчутливо хитають головою.
Дуб промовляє до поета.
Маємо ті самі персоніфікації і в поезії Лесі Українки:
Єднаються в тихій розмові,
Там стиха шепочуть зеленії віти.
І квіти, і зорі, й зеленії віти
Провадять розмови кохані.
Трапляються місцями просто ремінісценції з Гайне:
Im Mondschein bewegte sich langsam
Die Armesünderblum.
У Лесі:
Що хитались в місячному світлі.
Можна навести ще цілу низку аналогій, що правда, може й випадкових:
Гайне
1) Ich wandelte unter den Bäumen
Mit meinem Gram allein.
2) Im Wald unter rauschenden
Bäumen
Wandle ich schweigend einher.
Леся
Трістан блукав у лісі,
Ловив зелений шум.
У темнім лісі знов Трістан
Самотну терпить муку.
Зустрічаємо в обох поетів мотив лебедя, що помирає:
Гайне
1) Es singt der Schwan im Weiher
Und rudert auf und ab…
2) Der Stern ist knisternd Zerstoben
Verklungen das Schwanenlied.
Леся
1) Чи тільки в казці лебідь умирає
Не з криком навісним, а з любим
співом?
2) І мені заспівати хотілось
Лебединую пісню собі.
Безперечні переспіви з Гайне маємо у другій половині вірша Nocturno «La» із серії «Сім струн» і у вірші «Сафо». Перший з них є варіація Гайневого Auf Flügeln des Gesanges, другий – варіація Лорелеї. Досить простого зіставлення, щоб переконатися у тому.
У Лесі (Nocturno La) 3-я строфа:
На крилах фантазії думки літають
В країну таємної ночі,
Там промінням грають,
Там любо так сяють
Лагідні веснянії очі.
Там яснії зорі і тихії квіти
Єднаються в дивній розмові,
Там стиха шепочуть зеленії віти,
Там гімни лунають любові.
І квіти, і зорі, й зеленії віти
Провадять розмови кохані.
Наводимо без 4-ої строфи вірш Гайне у перекладі Лесі:
На крилах пісень понесу,
Над Ганг, – там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.
В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть.
Там лотосу квіти розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть.
Сміються фіалочки гожі,
Глядять в небеса на зірки,
І тихо шепочуться рожі,
Запашнії кажуть казки.
Виразно позначається і вплив Лорелеї на композиції вірша «Сафо». Якщо дивитися на 3-й куплет поезії «Сафо», як на вставку, то, відкинувши його, ми побачимо однакове розгортання теми й у Гайне, й у Лесі.
Коли одначе брати творчість Гайне і Лесі в цілому, то вони глибоко різняться в основному тоні поезії, в закрасці, навіть у трактовці такої теми як «весна». У тих поезіях Гайне, де він не глузує, просвічує сум, зневір’я. Його любов до антитези примушує його сумувати тоді саме, коли радіє вся природа.
Зазеленіли ліси й поля,
Жайворок майорить у повітрі.
Прийшла весна
З проміннями, фарбами й пахощами…
А з серця мені лине
Сумна мелодія скарги. –
(Прозовий переклад).
Цілком інше сприймання весни у Лесі Українки. Навіть ті весняні пісні, що починаються скаргами, завжди кінчаються бадьорою мажорною гаммою:
Поезія, що починаються рядками: «Довго я не хотіла коритись весні… Ні, не клич мене, весно… не чаруй і не ваб надаремно», кінчаються радісною фанфарою: «Весно, весно, твоя перемога!»
Поезія «Давня весна» малює нам сумну картину:
Співало все, сміялось і бриніло,
А я лежала хвора й самотна,
а проте кінчається вона тою самою переможною фанфарою:
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла!
Такої мажорної гамми ми ніколи не чуємо у Гайне; він наприкінці даю або дисонанс, або мінор.
Можна ще згадати про еллінізм у Гайне та Лесі Українки, як про спільну рису, що ніби-то ріднить їхні світогляди, але ще Тинянов 1921 року у своїй статті «Блок і Гайне» вказував на те, що еллінізм Гайне більше стосуються до його стилю, ніж до світогляду: його цікавило, як каже Тинянов «оксюморное смешение обеих частей антитезы», – як, напр., поганські боги, що у чернецькому одязі то порядкують у монастирі, то справляють свої Діонісії.
Еллінізм Анатоля Франса, може, більш спорідненій Лесі Українці, ніж еллінізм Гайне. Те, що для Гайне була весела гра, жонглювання ідеями, не менш майстерне, ніж його жонглювання словами, – для Лесі Українки було священним символом віри:
Я честь віддам титану Прометею,
Що не творив своїх людей рабами…
І мучився не три дні, а без ліку.
То була справжня ненависть до назарейства і справжнє, щире захоплення еллінізмом.
Отож можна сказати, що, перейнявши від Гайне деякі стилістичні способи художнього оформлення, його техніку, використовуючи Гайнову метафору, кінцівку, давши кілька віршів з ремінісценціями, Леся залишалася самостійною щодо світогляду, загального настрою, тем і сюжетів та їхньої розробки.
Залишається дещо сказати за переклади з Гайне. Віршовий переклад взагалі ніколи не може віддати оригіналу. Насамперед перекладачеві повстає завдання віддати метр і ритм оригіналу, зберегти ту саму кількість рядків, зберегти характер і послідовність рим, і, коли треба, то передати й звукову інструментовку. До того, в ці тісні, заздалегідь поставлені рамці треба вкласти той самий зміст.
Отож перекладачеві доводиться жертвувати то тим, то іншим. Та й ще не завжди чужа мова підлягає тим самим віршовим законам: французькій мові не властивий тонічний розмір, англійська не знає правильного чергування жіночих і чоловічих рим, італійський сонет будується на самих жіночих римах. За традицією, в даному випадку дається правильне чергування рим при перекладі з англійської та італійської мови, а французький силабічний вірш здебільша передається ямбом.
У німецькому вірші крім звичайних ямбів, хореїв, амфібрахіїв, дактилів і анапестів, допускаються ще різні комбінації двох- і трьохскладових стоп, так звані дольники. На них звичайно будує Гайне свої вірші. Традиція російського перекладу здавна встановила канон, що, перекладаючи, можна вживати лише «правильний» ямбічний, хореїчний, дактилічний і т. ін. вірш. Всі російські перекладачі дотримувалися цього канону, й лише Блокові належить перша спроба передати Гайневський вірш тими самими дольниками. Українська перекладна традиція йшла за російською, і не можна, розуміється, поставити на карб Лесі Українці, що Гайневські дольники вона передавала звичайними канонізованими розмірами. Навіть пізніші переклади Загула і Кобилянського йдуть за традицією. Лише новий Загулівський переклад «Лореляй» намічає інший шлях, а саме: передавати за прикладом Блока Гайневський розмір дольниками.
Втискаючи словесний зміст у готову формулу, перекладачеві часто доводиться його порушувати: перекладач – 1) випускає деякі елементи оригіналу, 2) вносить нові елементи, яких в оригіналі немає, 3) деякі елементи оригіналу замінює іншими, 4) міняє синтаксичну структуру, порядок слів, а часами й речень.
Візьмім для прикладу останній куплет Гайневого вірша «Рибалочка» і проаналізуймо, як передають його різні перекладачі.
У Гайне
Mein Herz gleicht ganz dem Мееrе,
Hat Sturm und Ebb und Flut,
Und manche schöne Perle
In seiner Tiefe ruht.
Буквальний переклад
Моє серце цілком скидається на море,
Маю бурі, відпливи, припливи,
І чимало перл прекрасних
В його глибині спочиває.
Старий переклад Володимира Шашкевича передає це так:
Тут хвиля, як на морі,
Збере, та опадає,
І одна ще перлина
На дні там спочиває.
У першому рядку випадає слово «серце», яке вже згадувалося у попередній строфі; слово тут, замінивши образ серце, значно послаблюю емоцію. Речівники буря, приплив, відплив замінено дієсловами збере та опадає. Далі маємо буквальну передачу тексту. В останньому рядку три односкладових слова «на дні там» дають важкий, незграбний вірш.
В перекладі Кримського ця строфа звучить так:
А серце чим не море?
Чи ж мало бур у нім?
Прилив, одлив і перли
На дні його живім.
Першому рядкові надано форму запитання (А серце чим не море?), вірш проте не втрачав в емоціональній силі; викинуто слово «цілком»: (у Гайне: моє серце цілком скидаються на море), і ця втрата компенсуються формою риторичного питання, що надає більш певності твердженню.
В останніх рядках одначе маємо зміну синтаксичної структури: прилив, одлив і перли на дні його живім.
Всі три образи – прилив, одлив і перли поставлені в ряд, що значно послабляє враження: перед тим, як перейти до образу перли, Гайне видержую музичну паузу, яка пропадає в перекладі.
В останній рядок перекладач вносить новий елемент, епітет «живий», який тут, може, й до речі.
У Лесі Українки читаємо:
Є бурі й прибої страшні,
Але й прехорошії перли
В йому спочивають на дні.
Перекладачка замінює елементи: «відпливи, припливи» новим рівноцінним елементом «прибої страшні», а в іншому не порушує змісту оригіналу.
У Загула цю строфу перекладено так:
А в мене серце-море,
Хвилює, б’ю, шумить,
І скарб коштовних перлів
На дні його лежить.
Речівники «буря», приплив», «відплив» замінено рівноцінними емоціональною силою дієсловами: «хвилює, б’є, шумить».
Замість «прекрасні перла» трохи змінений образ «скарб коштовних перлів», який не порушує, а навіть зміцнює емоцію.
Щодо перекладів Лесі, то треба сказати, – до свого завдання вона поставилася дуже сумлінно: легкістю вірша і змістом своїм ті переклади дуже близькі до оригіналу. Там, де Гайне в одному рядку дає чотири рими, Леся їх зберігає:
Die Kleine, die Feine, die Reine, die Eine
Дівчину-рибчину, перлину, єдину.
Коли німецьке слово не має точного, відповідного собі значення в українській мові, – перекладачка знаходить рівноцінний йому еквівалент. У Гайневих рядках
Und laut aufweinend stürzt ich mich
Zu deinen Füssen.
слово aufweinen значно сильніше, ніж просто weinen (плакати). Щоб віддати його, перекладачка підшукує відповідних епітетів:
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.
Німецьке слово sinnen має значення думати напружено; отож, Леся відчуває, що одного українського слова не досить буде, і перекладає: думки-гадоньки гадає.
У рядку:
Die Hofrätin lächelte ironisch
слово Hofrätin має урочисто-комічний відтінок. Леся перекладає:
Усміхнулась madame іронічно,
залишивши французьке написання слова madame і тим самим зберігши іронічний відтінок його.
Коли маємо Гайневську арабеску, словесний візерунок, Леся його нам зберігає:
Du schaust mich nicht, im Dunkeln
Steh ich hier unten allein,
Noch weniger
Kannst du schauen
In mein dunkles Herz hinein.
Леся перекладає ці рядки:
Стою під віконцем твоїм,
Не видко тобі, що повстало
У темнім серденьку моїм.
Зміст Гайневських рядків такий: зір коханої не може мене побачити за вікном у темряві вулиці, а тим більше не здолає він зазирнути у темряву мого серця. Ясно, що треба зберегти слова «темрява» і «темний», бо тут крім словесної арабески дано аналогію: асоціація – темрява улиці, темрява серця.
У Загуловому перекладі ці рядки звучать так:
Мене ти не бачиш, самітний,
Я тут під стіною стою,
Ще менше ти можеш заглянуть
В засмучену душу мою.
Слово темрява викинуто, замість епітета темна дано епітет засмучена. Паралелізм образів через те став неясний.
Звіряючи всі Лесині переклади з оригіналами, ми знайшли лише дві помилки від незрозуміння тексту.
Гайневі рядки:
Schönste Sonne unter den Mädchen,
Schönstes Mädchen unter der Sonne
мають такий буквальний зміст:
Найкраще сонце з-поміж дівчат,
Найкраща дівчина під сонцем.
У Лесі вони звучать:
З сонців дівчина ясніша.
Першій рядок зрозумілий, проте другий не має ніякого змісту.
Річ у тім, що німецьке слово unter має два значення: серед або з-поміж і під. У першому рядку Гайне воно має одне, в другому – друге значення. – Отож, треба було не з сонців дівчина ясніша, а під сонцем дівчина ясніша.
В Загуловому перекладі ці рядки перекладено:
З-між дівчат найкраще сонце,
На землі дівча чудове.
Зміст віддано цілком вірно, тільки перекладач не зауважив, що тут ми знов маємо арабеску, хіазму, гру словами: дівчина – сонце, сонце – дівчина. – Отож, у другому рядку вираз під сонцем ніяк не можна було замінити по змісту йому рівноцінним виразом на землі, бо втрачається словесний візерунок.
В «Гірській ідилії» маємо у Гайне рядки:
Und die lieben blauen Sterne
Schaun mich an so himmelgross.
Цебто зміст такий: любі сині зорі очей дивляться великі, розкриті широко, як небо. Отож, епітет himmelgross зовсім не стосується до кольору неба, а дає прекрасний образ: здивовані, великі очі.
В перекладі Лесиному проте маємо:
І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ.
Через незрозуміння тексту маємо послаблення образу, який раптом набуває трохи сентиментального відтінку. Але в цілому, як уже зазначено, переклади Лесині вірно і близько віддають зміст Гайневих поезій і властивості його поетичного стилю.
Взагалі ж питання про переклади Л. Українки вимагало би ґрунтовнішого звіряння з попередніми і пізнішими перекладами інших перекладачів і могло би стати темою окремої на цьому звірянні побудованої праці.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 4, с. 7 – 24.