Леся Українка і Польща
Микола Жарких
Леся Українка (1871 – 1913) – славна українська поетеса, речник національно-визвольної боротьби українського народу.
Цього року ми відзначаємо 140 років з дня її народження і 100-ліття від часу написання драматичної поеми «Адвокат Мартіан». Також у цьому році виповнюється 100 років з часу написання драми-феєрії «Лісова пісня».
Польська мова
Леся Українка була на диво здібна до мов і вільно володіла 10 мовами. Свої твори вона писала переважно українською мовою, але є також твори російською, німецькою і французькою мовами.
Леся Українка вільно володіла польською мовою. Вона не тільки читала по-польськи, але також перекладала з польської мови, писала нею і говорила. Це останнє видно з її листів 1894 – 1895 років (часу її перебування у Болгарії); в листах вона дивувалась – коли хотіла сказати щось по-польськи, виходило по-болгарськи. Свої знання вона оцінювала досить скромно: «Якби мала учеників поляків, то знаю по-польськи стільки, скільки треба, щоб пояснити при лекціях» (лист 27.03.1903 р. до M. I. Павлика), але факти показують що її знання були обширні.
Ми не знаємо, де, коли і від кого Леся Українка навчилась польської мови. Можна тільки здогадуватись, що живучи довший час на Волині (в Луцьку та Колодяжному), вона спілкувалась з носіями живої польської мови. Однак в листах Лесі Українки ми не знаходимо прізвищ людей, які могли б бути цими носіями.
Разом з тим ці самі листи є найкращим і безспірним свідченням глибокого знання польської мови. Всього відомо 29 її листів, у яких ми зустрічаємо польські слова, фрази чи довші цитати. Хронологічно ці листи охоплюють період з 1889 по 1904 роки (в листах з останнього періоду її життя польські вирази чомусь не вживаються).
Листи з цими виразами адресовано найближчим родичам (батьку, матері, братові Михайлу, сестрі Ользі), її дядькові Михайлу Драгоманову та його жінці Людмилі, її близьким друзям – Михайлу Павлику, Іванові Франку, Ользі Кобилянській. Виходить, що всі ці люди також знали польську мову і могли зрозуміти польські вирази в листах Лесі Українки.
Окрім чисто технічних виразів (скажімо, адрес чи назв польських журналів), польські вирази в листах Лесі Українки мають виразне емоційне забарвлення. Так, про немилих їй людей вона не пише «гіршого роду», але «podlejszego gatunku» (2.03.1899 р. до M. I. Павлика); свою поїздку в гори вона окреслює словом «pielgrzymka» (1.08.1901 р. до О. Ю. Кобилянської); пишучи про себе, що її плани можуть змінитись, вона називає себе «człowiek bez jutra» (22.04.1904 р. до сестри Ольги) і так далі.
Леся Українка знала польські прислів’я: «Nie miła ksiądzu ofiara – idź, cielę, do domu» (12.02.1895 р. до M. I. Павлика, з іроничним забарвленням; це ж прислів’я вона цитує в статті «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897 р.); «posieł jak osieł» (29.12.1898 р. до M. I. Павлика). Звичайно, вона пам’ятала їх значно більше, бо під час писання листів до словників люди не зазирають.
Інші польські вирази виглядають як цитати з літературних творів, хоча я для жодного з них не зміг знайти джерела:
gdybym miała dwanaście córek (5.11.1893 р. До матері)
gdybym miała dwanaście sióstr, wszystkich bym wykierowała na profesorów (22.09.1894 р. До сестри Ольги)
Бувайте здорові, мій дорогий дядьку, та пишіть мені, не гаючись, – «czekam Waszego listu, jak ziemia rosy niebieskiej». (5.05.1894 р. До М. П. Драгоманова)
в оповіданні «Голосні струни» Павло співає пісню «Gdyby ja była gwiazdeczką na niebie»
Якби можна було встановити джерела цих цитат, ми б мали додаткові свідчення про знайомство Лесі Українки з польською літературою.
Перебування в Польщі
Леся Українка кілька разів відвідала Варшаву і Творки.
Перша з відомих нам поїздок Олени Пчілки і Лесі Українки до Варшави відбулась в травні 1888 року. Треба було проконсультуватись у місцевих лікарів щодо Лесиної хворої ноги. М.О.Мороз [Літопис життя та творчості Лесі Українки, 1992 р., № 145] вважав, що враження від цього перебування у Варшаві відбились у казці Лесі Українки «Лелія», написаній десь в 1890 році. Однак я не бачу особливих підстав для такого твердження. Велике місто, де містилась майстерня штучних квітів, не несе ніяких конкретних рис. На час написання казки Леся Українка бачила вже окрім Варшави такі великі міста, як Київ і Одеса. Опис міста без топографічної конкретності міг бути і наслідком чисто літературних, книжних вражень.
Слід знати, що у Творках містилась психіатрична лікарня, де лікарем-психіатром був Олександр Петрович Драгоманов – молодший брат Олени Пчілки, матері поетеси (отже, дядько Лесі Українки). Ця лікарня була відкрита в 1891 році. Нині Творки не є окремим поселенням, а частиною міста Прушків у 15 км на захід від Варшави.
Друга поїздка Олени Пчілки і Лесі Українки до Варшави і Творків відбулась в травні 1892 р. Вона не була тривалою, і мета її нам не відома. Можна здогадуватись, що Олена Пчілка хотіла подивитись на нове помешкання її брата.
В третій раз Леся Українка гостювала у О.П.Драгоманова два тижні (кінець червня – 12 липня 1896 р.). Враження від лікарні лягли в основу оповідання Лесі Українки «Місто смутку», яке було закінчене 8 вересня 1896 року. Тема божевілля, психічного розладу стала центральною у драмі Лесі Українки «Блакитна троянда», яка була закінчена 31 серпня 1896 року. Слід зазначити, що серед персонажів драми є молодий лікар-психіатр, в якому, можливо, відбились риси О.П.Драгоманова. Зв’язок між «Містом смутку» і «Блакитною трояндою» цілком очевидний. Так, одна з пацієнток «Міста смутку» розповідає про себе:
поезія, поривання ins Blau, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві…
Ці слова – не що більше, як стислий план драми «Блакитна троянда»; до того ж в обох випадках божевілля переживає жінка. На мою думку, дослідники занадто покладались на відому оцінку Олени Пчілки («Місто смутку» – побіжні замітки, нотатки […] ні в одному її творі не видно, щоб їй здалися оті знадібки) замість того, щоб просто прочитати ці два твори і зробити висновки, які прямо випливають з текстів. Тобто ми маємо всі підстави вважати, що враження від побуту у Творках увійшли до драми «Блакитна троянда».
Наступного разу Олена Пчілка і Леся Українка приїхали до Варшави 14 січня 1899 року. 15 січня вони відвідали О.П.Драгоманова у Творках, а 16 січня вирушили з Варшави до Берліна, де Лесі Українці мали робити операцію на нозі.
Після успішної операції Леся Українка у супроводі своєї сестри Ольги виїхала 19 червня 1899 року з Берліна і через Варшаву прибула до Києва. На цей раз зупинки у Варшаві вони не робили.
В останній раз Леся Українка проїжджала через Варшаву в квітні 1908 року, коли їздила на консультацію до берлінських лікарів. Зупинок у Варшаві вона на цей раз, мабуть, не робила, і взагалі подробиць про цю поїздку надзвичайно мало.
Отже, перебування Лесі Українки в Польщі мало певне значення для її літературної творчості.
План перекладів
У 1889 році Леся Українка укладала план перекладів кращих творів світової літератури на українську мову. Мета перекладацької роботи була подвійна – збагатити українську літературу і водночас привчити українських літераторів читати твори європейських літератур. Цей план відомий нам з її листа до брата Михайла з 26 – 28 листопада 1889 р..
В плані фігурують твори усіма європейськими мовами, в тому числі і польською.
Всього в переліку зазначено 63 автори. Їх розподіл по національних літературах представлено на наступній діаграмі.
Розподіл авторів за національними літературами.
Польська література представлена 13 авторами і поділяє (разом з російською) у плані друге-третє місце, після французької.
Щодо хронології – тільки 13 авторів (20 %) відносяться до 18 і давніших століть; переважна більшість авторів відноситься до 19 ст., багато з них були сучасниками Лесі Українки. Тобто план має спрямованість на сучасну (як на кінець 19 ст.) літературу.
Цей висновок підтверджується і аналізом діаграми співіснування польських авторів. Більшість із них творили в 19 ст., п’ятеро продовжували свою творчість в момент укладання плану.
Діаграма співіснування польських авторів. Вертикальна жовта риска – час укладання плану перекладів
Список польських авторів виглядає так:
Єжа я знаю тільки одно «Kuźma Jeż» – цікаве воно тим, що там герой українець;
Залеського – деякі вірші;
Красіцького не знаю;
Крашевського – «Ostap Bondarczuk»;
Мальчевського – «Марію»;
Міцкевича «Dziady», «Krymskie sonety» i «Balady»;
Немцевича – не знаю;
Ожешкова – «Marta», «Dobra pani», «Panna Antonina», «Nieróżowa sielanka», «Silny Samson», «A… B… C», «Czternasta część»;
Прус – «Placówka»;
Сенкевич – «Szkice węglem»;
Словацький – вірші і «Mazepa»;
Сирокомлі, Конопніцької – вірші.
Слова «не знаю» в зауваженнях Лесі Українки стосуються запитань, які задавав їй Михайло (його лист не зберігся). Характерно, що обидва випадки стосуються найдавніших польських авторів. Решту авторів Леся Українка на той час, безумовно читала, що показує її великі знання. Думаю, із сучасних українців небагато зможуть похвалитись, що прочитали 10 польських письменників.
На жаль, родинна бібліотека Косачів у Колодяжному повністю згоріла під час бойових дій у 1915 році, і тому ми не знаємо, які саме видання польських авторів були в ній.
Фредерік Шопен
Добре відомо, що Леся Українка дуже любила музику, добре її розуміла і сама грала на фортепіано. Серед її улюблених композиторів був Фредерік Шопен.
Ця оцінка спирається на наступні факти.
1. В листі до матері з 17 лютого 1890 р. вона просила дозволу купити деякі ноти. Серед них – три фортепіанні п’єси Шопена, які Леся Українка хотіла вивчити. Хоча загальна сума покупки становила всього 6.60 рублів, вона вважала за необхідне спитати дозволу на таку витрату. З цієї ощадності видно, що зайвих нотних видань Косачі не купували, і можна бути певним, що Леся Українка грала перелічені твори Шопена.
2. В листі до О. Ю. Кобилянської з 21 липня 1899 р. Леся Українка пише:
Я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії.
Список уподобань дуже короткий, але й тут знайшлось місце для Шопена.
3. В листі до О. Ю. Кобилянської з 30 січня 1900 р. Леся Українка ділилась своїми музичними враженнями:
Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis[enauer] справжня сила!
Петербурзька піаністка Анна Єсипова давала концерт в Києві 2 листопада 1899 р.; німецький піаніст Альфред Рейзенауер виступав у Києві 16 і 19 січня 1900 р. Слід знати, що Альфреда Рейзенауера вважають одним з кращих піаністів світу – тут музичне чуття Лесі Українки виявилось вірним. І для того, щоб порівнювати два виконання Шопена, треба мати тонкий слух і бути знайомим з виконуваними творами, мати власне уявлення про те, як вони мають звучати.
В літературних творах Лесі Українки Шопен згадується двічі. В оповіданні «Голосні струни» читаємо:
В кімнаті стояло піаніно, над ним була полиця з бюстами Шопена та Бетховена межи лаврами в вазонах; стояла етажерка з нотами і друга етажерка з книжками в гарних оправах, все найбільше твори знакомитих поетів. Кімната була вбрана досить убого, але мала в собі щось оригінального і принадного.
Знову бачимо Шопена в списку уподобань героїні оповідання.
Друга вказівка на Шопена трохи замаскована. В уже згадуваному оповіданні «Місто смутку» є такі рядки:
гуки розбитого фортеп’яно, то грає божевільна композиторка, у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає «Grande Polonaise»…
На мою думку, тут мається на увазі твір Шопена «Andante Spianato & Grande Polonaise», оп. 22.
Адам Міцкевич
Ця тема складається з трьох епізодів (окрім згадки про Міцкевича у плані перекладів).
1. Леся Українка переклала невеликий фрагмент («Вілія, що наші струмочки приймає») з поеми «Конрад Валленрод». Переклад виконано орієнтовно в 1887 році й того ж року надруковано у львівському журналі «Зоря». Це, мабуть, найраніше документальне свідчення знайомства 16-річної поетеси з Міцкевичем. Обставини появи цього твору невідомі, тому ми не знаємо, чому Леся Українка звернулась саме до цієї поеми і до цього фрагменту.
2. У 1890 – 1891 рр. Леся Українка написала цикл віршів «Кримські спогади». Ряд поезій цього циклу мають виразні перегуки з циклом А.Міцкевича «Кримські сонети».
| «Кримські спогади» Лесі Українки | «Кримські сонети» А.Міцкевича | |
| 1. Тиша морська | 2. Тиша морська | Співпадіння назви; перегуки в змісті; неспівпадіння форми. |
| 5. Негода | 3. Плавба; 4. Буря | Спільна тема – шторм на морі; немає спорідненості думок; неспівпадіння форми. |
| 7. Байдари | 10. Байдарська долина | Близькість назв; немає спорідненості думок; неспівпадіння форми. |
| 9. Бахчисарай | 6. Бахчисарай | Співпадіння назви; спорідненість образів і думок; однакова форма – сонет. |
| 10. Бахчисарайський дворець | 6. Бахчисарай | Близькість назв; спорідненість образів і думок; однакова форма – сонет. |
| 11. Бахчисарайська гробниця | 8. Гробниця Потоцької; 9. Могили гарему | Близькість назв; спорідненість образів і думок; однакова форма – сонет. Вказівка на Міцкевича (З чужого краю тут співці бували…) |
Порівняльна таблиця показує, що шість поезій Лесі Українки мають ті чи інші зв’язки з циклом Міцкевича; три з них мають форму сонета, як і твори Міцкевича. Таким чином, Леся Українка, створюючи свій поетичний портрет Криму, свідомо надала йому форму відповіді на цикл Міцкевича, і освічений читач стає свідком цього змагання.
3. Десь в 1893..1894 рр. Леся Українка написала поезію «На мотив з Міцкевича». Епіграфом для неї поставлено рядки з поезії А.Міцкевича «» (Невпевненість, 1825 р.):
…I znowu sobie zadaję pytanie:
Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie?
Твір Міцкевича є сповіддю юнака, який не може визначити, чим є його почуття до дівчини. Твір Лесі Українки є неначе віддзеркаленням, сповіддю дівчини, яка теж не вміє визначити, яке почуття вона має до хлопця. Знову, як і у випадку «Кримських спогадів», ми бачимо, що твір Лесі Українки є неначе другим плечем коромисла, одне з яких написано Міцкевичем. Ясно, що і ця поезія розрахована на того, хто знає поезію Міцкевича, тобто не на штатних працівників Інституту літератури Академії наук України, які в першому томі академічного видання творів Лесі Українки (1975 р.) навіть не зуміли визначити джерело епіграфа. Це джерело вперше вказано в цій моїй статті.
Слід знати, що Леся Українка не публікувала цей свій твір. Він був уперше опублікований в 1914 році уже після її смерті. Вона не публікувала віршів, які видавались їй надто інтимними, надто яскраво відображали її особисті почуття. Можливо, і цей вірш був відображенням такого моменту вагання у житті самої Лесі Українки (а не тільки ліричної героїні твору), який вона не хотіла виносити на публіку.
Отже, в ранній творчості Лесі Українки є досить численна група поезій, які відображають її зацікавлення і ґрунтовне знання поезії Міцкевича. Пізніше цей зв’язок слабшає і уривається.
В 1897 році в листі до матері Леся Українки цитує з «Конрада Валленрода»:
Здається, я щодо моєї драматургії можу сказати: «Śpiewak jestem, niestety! Śpiewać nie mam komu!..»
В 1899 році, характеризуючи творчість Ю.Федьковича, Леся Українка зауважила: «Сонеты Федьковича похожи на плохие подражания Мицкевичу». Ми зараз не будемо з’ясовувати, скільки рації в такій оцінці.
В 1905 р. в повісті «Приязнь» Леся Українка останній раз зацитувала Міцкевича: «z róż, lilii i tymianku» (з романса Міцкевича «Dudarz»). Цитата мала характеризувати погляд панночки з Варшави на українських сільських дівчат.
Останні три згадки не показують якоїсь системи у ставленні до Міцкевича, але цінні як свідчення доброго (niepospolitego) знання його творів.
Марія Конопніцька
Ця тема складається з двох епізодів (окрім згадки про Конопніцьку у плані перекладів).
1. Перший епізод стосується поезії «Contra spem spero». Маємо два твори з однаковою назвою – (час написання мені не відомий, перша публікація – у варшавському журналі «Świt» за 1884 р.; потім вміщено у третьому томі поезій Конопніцької, надрукованому в 1887 р.) і Лесі Українки (1890 р., опубліковано в 1893 р.).
Отже, вірш Конопніцької написано раніше і Леся Українка могла його знати. Чи є підстави вважати, що вірш Лесі Українки написано під впливом твору Конопніцької?
Почнемо зі з’ясування, що власне означає назва твору. Довідники твердять, що це латинське прислів’я, але кожне прислів’я з мертвої мови мусить мати якесь писемне джерело. Для даного випадку такого джерела не вказано – тому, що цим джерелом є власне розглядувані нами твори.
Вираз походить з латинської Біблії (Вульгати), з послання Петра до римлян, глава 4, стих 18: «» (Він [патріарх Авраам], проти надії надіявшись, повірив… На веб-сайті є підбірка з кількох десятків перекладів цього стиха різними мовами).
Назва твору Конопніцької (котра повторюється в тексті) є не цитатою, а перифразою біблійного виразу. І це має ключове значення для розуміння співвідношення розглядуваних віршів. Процитувати один і той самий стих Біблії два автори можуть незалежно (хоча питання про те, чи знала Леся Українка Вульгату, не з’ясовано); але перефразувати його так, щоб незалежно одержати той самий вираз – видається неймовірним. Значно простіше припустити, що Леся Українка читала книгу Конопніцької (а вище ми бачили, що в 1889 році вона радила запланувати переклади саме віршів Конопніцької), вірш «Contra spem spero» їй сподобався і спонукав її до написання власного твору.
Образи в цих віршах, здається, не мають між собою нічого спільного, але обидва вони розкривають тему «сподівання всупереч очевидності», в обох творах досить прозоре подвійне дно вказує на те, що обидві поетеси сподіваються на розквіт своїх народів всупереч надзвичайно несприятливим зовнішнім обставинам, які не дають можливості розвиватись їх національному життю.
Отже, спільність цих творів полягає у співпадінні назви, в однаковій темі та близькості ідейного змісту. Ці несподівано тісні зв’язки дозволяють ствержувати вплив літературної творчості Конопніцької на Лесю Українку, хоча твір останньої не є ані перекладом, ані переспівом – це незалежний твір на задану тему (ну, так, як «Камінний господар»).
Понад те, в другому томі віршів Конопніцької (1883 р.) знаходимо поезію під назвою «» – через десять років Леся Українка дасть цю назву збірнику своїх віршів. Не роблячи з цього факту ніяких висновків, можна припустити, що уважне порівняння поезій Конопніцької з ранніми творами Лесі Українки виявить ще якісь зв’язки між ними.
2. Другий епізод пов’язаний з роботою Лесі Українки над критичною статтею про Марію Конопніцьку.
Шукаючи літературного заробітку, Леся Українка писала критичні статті російською мовою для петербурзьких журналів. В кінці 1902 р. журнал «Мир божий» замовив їй написати статтю про Марію Конопніцьку з нагоди 60-літнього ювілею. Як видно з листів Лесі Українки за грудень 1902 – березень 1903 років, велика стаття з численними перекладами віршів Конопніцької була написана до кінця листопада 1902 р. і на початку грудня надіслана до журналу. Не дивлячись на попереднє замовлення, журнал відмовився друкувати цю статтю, і доля її на сьогодні не відома. Від цієї роботи збереглися лише російські переклади 4 віршів Конопніцької. Вони переписані начисто, але, мабуть, не вписались у статтю, лишились у Лесі Українки і таким чином збереглись.
Новітня польська література
В 1900 – 1901 роках Леся Українка мала постійний заробіток як літературний критик петербурзького журнала «Жизнь». В кінці 1900 року вона написала для нього статтю «Заметки о новейшей польской литературе», яка була надрукована в січневому номері журналу за 1901 р.
В статті згадано 28 прізвищ польських письменників, з них 22, як видно з наступної діаграми співіснування, були сучасниками статті.
Діаграма співіснування авторів, розглянутих у статті. Вертикальна жовта риска – час написання статті
Це показує велику обізнаність Лесі Українки в тогочасній польській літературі. Ми зараз не будемо розглядати її концепцію розвитку польської літератури 2 половини 19 ст., але відзначимо, що пишучи про Б.Пруса та Г.Сенкевича, вона коротко розглянула саме ті їхні твори, які стояли в плані перекладів 1889 р. – «Placówka» та «Szkice węglem». Отже, ця стаття показує певну сталість поглядів Лесі Українки на польську літературу.
Ця стаття стала останньою опублікованою в «Жизни» критичною статтею Лесі Українки. Невдовзі царська адміністрація закрила журнал, і Леся Українка втратила джерело літературного заробітку. Надалі Леся Українка вже не писала критичних статей, бо її участь в російській журналістиці була виключно заробітчанською. Але її оригінальна творчість від такого перегрупування зусиль, безперечно, виграла.
Революційна боротьба
Леся Українка жваво цікавилася політичним життям Галичини, де інтереси новонародженого українського політичного руху стикались з польським домінуванням і австрійською політичною зверхністю. В нашу задачу не входить дати вичерпну характеристику ставлення Лесі Українки до цієї боротьби, наголосимо лише на деяких яскравих моментах.
1. Під час перебування у Відні в 1891 році Леся Українка детально ознайомилася з концепцією «нової ери» в польсько-українських взаєминах та з її практичними наслідками. Свої враження вона виклала у листі з 25.02.1891 р. до брата Михайла. Основна проблема, на її думку, полягала у корінному взаємному недовір’ї поляків і українців – недовір’ї, котре робило кожну угоду хисткою і нетривалою.
Не можна не визнати політичної рації в цьому погляді.
2. Спостерігаючи за першими кроками української соціал-демократії, вона запитує:
Чому галицькі соціал-демократи мають стояти конче під польською фірмою. І як се мириться з «державністю» Будзиновського, з українською самостійністю і т. п.? (лист з 31.03.1895 р. до M. I. Павлика)
Уже тоді Леся Українка розуміла, що втягнення українців в політичну організацію чужого народу йтиме на користь одним тільки чужинцям і ніколи не приведе до політичної перемоги українців. Значно пізніше, у 1908 році, вона знайшла досконалу художню форму для вираження цієї думки:
Люцій
Нехай над вами Рим і запанує,
але ж не зброєю, любов’ю тільки.
Нартал
Хотів би ти, щоб Карфаген тепера
над Римом панував, хоч би й любов’ю?
Люцій мовчить.
Для римлянина Люція розвиток і перемога поступових ідей має цінність лише в тому випадку, коли ця перемога підтримує панування Риму. Ідея християнського «інтернаціоналу любові» втрачає для нього привабливість, коли претензію на панування в цьому інтернаціоналі заявляють африканці.
3. В 1899 – 1900 рр. Леся Українка виконала переклад брошури Ш.Дікштейна «Хто з чого жиє» на українську мову і написала до нього післямову – «Додаток від впорядника». Нагадаємо при цій нагоді, що Шимон Дікштейн – польський єврей, один з чільних пропагандистів і популяризаторів марксизму. Його брошура є популярним викладом 1-го тому книги К.Маркса «Капітал».
В 1901 р. Леся Українка передала цей рукопис (разом з іншими перекладами марксистських творів) до Львова для видання. Видання йшло тяжко, надруковано було тільки брошуру Дікштейна, і то в урізаному вигляді – без цілого ряду фрагментів, сконфіскованих цензурою, і без післямови.
Історія цього видання і участь в ньому Лесі Українки заслуговує на більш ґрунтовне вивчення, але для теми нашої статті істотно, що Леся Українка була обізнана з творчістю польських марксистів і вважала її корисною для українців.
Поляки у творах Лесі Українки
В деяких творах Лесі Українки поляки виступають як дійові особи.
1. Першим таким твором можна (з деякою обережністю) вважати повість «Жаль» (1890 р.). Родина Турковських, з якої походить головна героїня повісті Софія, належить до середнього панства і має зв’язки з князем Борисом, котрий одружується з Софією. Їх національність ніде в повісті не окреслена виразно, але вважати їх українцями було б, мені здається, проти історичної правди (так само нема підстав вважати їх росіянами). Місце мешкання Турковських також не окреслено виразно, можна тільки здогадуватись, що це правобережна Україна.
2. Значно виразніше представлено польського пана у сатиричному вірші «Пан народовець» (1906 р.):
Я надумав видавати
часопись мужичу…
Не мужичу, ні, «людову»,
вибачте на слові,
там я буду боронити
справи народові.
Ці рядки характеризують видавця саме як польського пана, бо «людовий» в польській мові – це те, що в українській «народний», а «народовий» відповідає українському «національний». Ця гра слів і понять була прекрасно зрозуміла українцям на початку 20 ст.
Закресливши цю строфу в своєму автографі, Леся Українка дещо пом’якшила образ поляка. Характер господарських порад, які обіцяє подавати видавець у своїй газеті, мимоволі нагадує брошури Євгена Чикаленка, які видавались українською мовою і містили поради для селян (так би мовити, передовий досвід у сільському господарстві). Чикаленко також виношував плани видання української газети, реалізовані пізніше у газеті «Рада» (а у вірші відбито саме етап проектування газети, наміру її видавати). Разом з тим Чикаленко поляком не був. Отже, персонаж вірша – це узагальнений художній образ, а не сатиричний портрет конкретної людини.
3. Найбільш докладно життя польської шляхетської родини на Волині змальовано у повісті Лесі Українки «Приязнь». Її сюжетна основа – дружба дівчат-однолітків: польської панночки Юзі й української селянки Дарки. Тут з багатьма цікавими побутовими подробицями представлено соціальний і культурний контраст двох народів, які живуть на одній землі у щоденному спілкуванні.
Юзя вчиться читати французькі книжки – Дарка в цей час посипає піском доріжки у панському саду; Юзя грає на фортепіано мазурку «На смерть Конарського» (навіть у музичне виховання дівчат було запроваджено польський патріотичний мотив) – Дарка «співає те що знає»: «Гей бери вила, ходім до гною».
Юзині батьки пильно дбають, щоб їх дитина «не схлопіла», не набралася звичок і понять українських селян; Дарка, підростаючи, відчуває своє людське достоїнство і відмовляється від подарунку Юзі.
Леся Українка планувала написати також продовження цієї повісті і склала деталізований план. Він починається зі святкування повноліття Юзі і Дарки, тобто з того місця, де закінчувалась повість «Приязнь». Повість мала розкривати складну дорогу Дарки до свого сімейного щастя і благополуччя – дорогу, на якій зазнає тяжкої невдачі Юзя. Нерівність між ними зберігається, але міняє свій знак – наскільки на початку життєва позиція Юзі була вигіднішою, настільки ж прикрою є її кінцева поразка на тлі самостійної та успішної Дарки.
Висновки
Леся Українка не була особисто знайома з польськими письменниками чи суспільними діячами; але вона добре знала польську мову і літературу, робила заходи для популяризації її в Україні. Деякі її твори мають виразні зв’язки з творчістю польських письменників (А.Міцкевича, М.Конопніцької), в інших творах дано образи поляків в Україні.
Отже, в листопаді 2011 року ми відзначаємо (маємо відзначати!) сто років від написання драматичної поеми «Адвокат Мартіан». Попри загальне визнання «Лісової пісні» мистецьким шедевром ми маємо наголосити: жоден народ у світі не виборов собі незалежності тим, що показував окупантам «старий-престарий ліс» (вирубаємо і продамо за кордон – думають собі окупанти) чи оборонявся «тирличем, посадженим коло порога». Навіть «Той, хто в скалі сидить», не лякає окупантів, бо вони не належать до того народу, серед якого уявлення про Сидячого-в-скалі має регулятивну, стримуючу силу.
Виборюють і відстоюють державну незалежність не Лукаші, не Мавки і не дядьки Леви – це роблять пасіонарії, такі як адвокат Мартіан, його син Валент і його сестра Альбіна – незламні революціонери, борці проти тиранії. Вони втрачають в цій боротьбі усіх своїх рідних, вони стримують найприродніші свої почування, вони навіть вагаються – чи не вище людських сил їхні жертви – але зрештою перемагають свої сумніви і продовжують нести добровільно взятий на себе і розмірений на все життя обов’язок визвольної боротьби.
Вибравши для своєї поеми сюжет із життя давнього Риму, Леся Українка написала твір, універсально придатний для всіх народів, які йдуть до свого національного і соціального визволення, для всіх, хто прагне кращої долі. Тому на сто повторень незаперечної тези «Леся Українка – автор шедевральної Лісової пісні» варто хоча б один раз повторювати: «Леся Українка – автор шедеврального Адвоката Мартіана».
3 – 12 листопада 2011 р. в Києві
Переклад польською мовою: (опубліковано 17.03.2012 р.)
Скорочений переклад (Іоанни Козел) польською мовою: Bunt młodych duchem, 2012, № 2 (66), s. 21 – 22.