Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Кристалізація лицарського світогляду

Р. Задеснянський

Все попереду сказане й допомогло поетці скристалізувати надзвичайно стрункий, продуманий і безкомпромісовий світогляд, яким вона і донині перевищує набагато своїх земляків.

Процес кристалізації світогляду для неї був однак і болючим і важким, бо поетка поступово, по докладній ревізії і внутрішній боротьбі, відкидала погляди, які в дитячі й юнацькі роки безкритично вбирала з оточення і приймала від Драгоманова.

Одначе виникає питання, чи маємо певні дані, які вказували б, що авторка була свідома змін, які в її душі відбувалися, і що ті зміни справді приходили нелегко, бо не були поверхові? Так. Маємо.

Вірш, писаний в 1899 році (Л. Українці було вже тоді 28 років), «У чорную хмару» – яскраво малює нам той процес впертих шукань і остаточного віднайдення самої себе.

[Маленька фактична помилка Р. Задеснянського – ця поезія була написана десь в 1893 – 1894 роках і тільки надрукована в 1899 р. А це зміщує намічені ним хронологічні етапів розвитку світогляду, тобто має певне значення. – М. Ж., 16.12.2016 р.]

«У чорную хмару зібралася туга моя», – каже поетка, – жаль «огнем-блискавицею вдарив у серце», але та «буря», як свідчить сама поетка, «не зломила мене», «я гордо чоло підвела», в серці залунали «переможнії співи» замість культивованого початково «безсилого плачу» і «заграла весняна сила».

Надмір туги, жаль, що тепер став не «теплим», як в інших дотеперішніх творах, а «пекучим», струсив цілою її істотою і, осягнувши великої сили, перетворився в іншу силу, а з нею в парі прийшла й гордість. І та Леся Українка, що вісім років тому, мавши тільки 19 років, шукала гурту, «бо самій не довго збитися з путі», вже каже тут:

«Я вийду сама проти бурі

І стану – поміряєм силу

Ще в 1895 році дійшла була авторка до конечності соромитися «сліз, що ллються від безсилля», та почала розуміти справжню вагу крові: «що сльози там, де навіть крові мало!»

Особливо ж яскраво змалювала сама поетка метаморфозу, що відбувалася в її душі, у вірші «Ворогам», який наведу в цілості:

«Вже очі ті, що так були привикли

Спускати погляд, тихі сльози лити,

Тепер метають іскри, блискавиці, –

Їх дивний блиск невже вас не лякає?

І руки ті, не учені до зброї,

Що досі так довірливо одкриті

Шукали тільки дружньої руки,

Тепера зводяться від судороги злості.

Чи вам байдуже про такі погрози?

Уста, що солодко співали й виливали

Солодкі речі або тихі жалі,

Тепер шиплять від лютості, і голос

Спотворився, неначе свист гадючий, –

Що, як для вас жалом язик той буде?»

Цей вірш показує, що внутрішня «температура» відчування з кожним днем зростає, інтенсивнішає, і що авторка сама свідома контрасту межи «вчора» і «сьогодні» своєї власної психіки. В закінченні «Північних дум» або в «Жидівській мелодії» чути вже не літеплу любов до «рідної землі», а пристрасну, палку любов до Батьківщини, а у вірші «Товаришці на спомин» поетка підкреслює з притиском значення ненависті: «тільки той ненависті не знає – хто цілий вік нікого не любив».

«Запеклої ненависті порив», що при ньому «стискаються раптово руки від помсти лютої жаги», – це те, що, може, найпотрібніше нам, які, не вміючи любити Україну до самозабуття, так, як любив Шевченко, тільки, привітно махаючи хвостиком, звикли зазирати в московські очі й перестали цею зненавистю боронитися проти культурної й духової денаціоналізації та нею керуватися, реагуючи на прояви ренегатства. Тому авторка, свідома такого стану речей, шкодує, «що гасне й цей порив в душі невільничій у нас», бо інстинктивно почуває, що «не було б життя таке нещасне, якби вогонь ненависти не гас!»

Порівняйте цей, такий ясний вислів із підходом до цієї ж проблеми самої авторки всього кілька літ тому, а також зі ставленням до «ненависті» сучасників Л. Українки або пригадайте собі ті нісенітниці, які закидали Д. Донцову його опоненти за «деморалізуючу проповідь ненависництва», і тоді збагнете всю глибину переміни в душі молодої жінки, яка знає, що врятувати її націю може лише «рука, порушена любов’ю» так, що здолає «видобути з піхви меч ненависті!».

В цьому ж 1896 році пише авторка твір «Грішниця» (в формі діалогу), де ведеться дискусія на тему боротьби. Природньо, в цьому році боротьба ще має в творах Лесі Українки переважно політично-соціальний характер, але це не має великого значення.

Спочатку емансипація Л. Українки мусить відбутись в царині емоційно-чуттєвій, а за ідеалізацією ненависті, чинника, що є конечним доповненням любові, за ідеалізацією конечності безкомпромісової боротьби, за відкиданням каяття перед ворогом, «яке вважала б за гріх», прийде і зміна ідеології. Але тому, що це не якась поверхова, кон’юнктурна зміна, а глибокий процес, то він іде в супроводі внутрішньої боротьби, яка чудово змальована в «Янголі помсти», написаному в тому ж 1896 році.

Авторка ще намагається в ньому оборонити прищеплений їй вчителями плохий «гуманізм» і ніби відсилає геть «янгола помсти» словами:

«Не жаль мені життя, а жаль тії людини,

Що у мені живе, що бачу я в других,

Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх.

Не схочу пережить ганебної години».

Як бачимо, Л. Українка ще уважає літеплу «гуманність», «гуманність», яка облудно забороняє видобувати меча, щоб оборонити катованого або вбити напасника, тільки намагається впливати на нього лагідністю і аргументами – за основну прикмету «людини» і тому ще не зважується «вбити її». «Іди – кажу йому, я не піду з тобою».

Та цей, важливий для зрозуміння процесів, що відбуваються в душі поетки, вірш кінчається знаменними словами:

«І вдень мені в очах стоїть той гість дивний,

А душу рве й гнітить нескінчена розмова».

Авторка інтуїтивно почуває, що не вона в змаганні з «янголом помсти» має рацію, і тому свідома того, що її розмова «не скінчена». Як в дійсності закінчилась згодом та «розмова», бачимо з цілої дальшої її творчості.

Наприкінці 1897 року пише поетка вірш під заголовком «Мрії».

Я спиняюся на ньому тому, що цей вірш дав нагоду навіть товаришці Лесі Українки – Старицькій-Черняхівській до хибного твердження, начебто взагалі (бо Старицька-Черняхівська не звернула уваги на еволюцію поглядів чи, краще сказати, на ступневе визволення світогляду поетки з-під чужих впливів) авторка «Одержимої» була просто «ненависницею сильних», а «співчувала всім приниженим і подоланим». Словом, начебто вона була, як і всі тодішні московські інтелігенти, готова цілувати навіть ноги всім «униженным и оскорблённым», не входячи в те, чи не в них самих лежить причина того їхнього стану. Дійсно читаємо в згаданому вірші таке признання:

«У дитячі любі роки

Я любила вік лицарства» –

і захоплювалася «на малюнках» не гордими переможцями, «що сперечника зваливши, промовляють люто: «здайся», а тільки «спускала свій погляд нижче»

«На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий – не здамся!»

Я навмисне підкреслив останні слова, бо вони якнайкраще з’ясовують, що саме викликало симпатію і подив Лесі Українки. – Очевидячки, не сам факт лежання на землі, а, власне, затятість, завзяття фізично подоланого і його горде «ні», кинуте ворогові перед обличчям смерті, викликало глибоке співчуття Л. Українки. Коротко, і тут поетку чарувала сила духу, твердість душі і незламність.

Це був подив для великих прикмет душі одиниці, а не просто співчуття до прибитого, пониженого і розчавленого бідолахи. Це був подив для тих прикмет душі, які свідчили про непереможність духу і… гарантували воскресіння.

Не страждання бранки знова викликали літепле співчуття поетки (як би це було з її сучасниками-рабами, а подекуди і сьогоднішньою інтелігенцією), а знов-таки бранки «смілива відповідь»: «Ти мене убити можеш, але жити не примусиш!»

Не страждання лицаря викликає співчуття у поетки або бажання помогти йому, лише солідаризується вона з його словами: «Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита»! і уважає, що варто жити і боротись далі тільки тоді, коли є ще хоч тінь надії на перемогу. Життя ж у рабстві – гірше смерті.

В драматичній сцені «Іфігенія в Тавриді» гаряча любов до батьківщини, її слава й честь «палить жили» і вкупі з певним прометеїзмом творить одну могутню мелодію, яка звучить, як напнята струна, в цілому творі і повинна нагадати ще раз читачам; те, що безнастанно повторює авторка, а саме – що «зброя жде борця».

В апокрифі «Прокляття Рахілі» знова виступають мотиви «правування» з Богом, мотиви прометеїзму.

У 1900 році пише Л. Українка і присвячує своїй товаришці Л. Старицькій-Черняхівській вірш «Легенди», який ще яскравіше підкреслює не лише її симпатії до легенд середньовіччя, але й з’ясовує причину тих симпатій. Крім того, в тому вірші особливо яскраво підкреслена ідея, яка все частіше вертається в творчості нашої поетки, ідея цілющої, всевикупляючої ролі крові! Рішає не справедливість, оперта на абстрактному розумуванні, а лише кров, кинута на терези! Бо ж у

«Легендах стародавніх

Справедливості немає».

Зате «дитяча кров рожева» гоїть рани, «кров серця» дівчини рятує «від прокази», а навіть тих, що їх «лихії чари» в «мертвий камінь» обернули, «невинна кров» обертає знов у людей і вертає їм життя. Це все, правда, діється в легендах, але Леся Українка не раз ще повторить ті думки, надаючи їм глибокого символічного значення.

Легенди ж, що «червоніють, наче пишна багряниця», від крові «людей невинних», захоплюють поетку, «горить» у неї «серце, коли їх пригадає», хоч «проти цих легенд червоних» від крові «білий світ блідим здається» (пор. з вірою Драгоманова в силу «переконування»).

У вірші «Епілог» Л. Українка підкреслює всевикупляюче значення жертви, героїчного вчинку, навіть коли він був до певної міри наслідком хвилевого сп’яніння, ентузіазму чи чогось іншого, важно, що «з одважним усміхом, немов байдужа», іде на смерть для ідеї людина, мов «індійська молода вдова, іде в огні обнять дружину любу» і не має, зрештою, значення, чи дійсно «любов чи просто шал вина веде її на вогнище, до шлюбу!».

Леся Українка все більше захоплюється ідеєю сили гордого духа людини, сили, яку вона вперше побачила в способі, як ставить людина чоло лихові, смерті, стражданню, а по тому переходить поступово до ідеалізації сили взагалі. Не страждання саме по собі викликає співчуття (вона властиво певно не знає «співчуття» в загальноприйнятім розумінні), а лише страждання як виняткова нагода виявити внутрішню силу духа і твердість страдника та відданість його ідеї. Тому пише поетка: «завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний», але при умові, що людина свідомо пішла на Голгофу, бо, «коли хто без одваги й без волі» на ту «путь заблукався, плачучи гірко від болю», то шкода тої марно пролитої крови, краще б вона «краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи».

Характерне те, що не лише сучасники великої українки, але багато навіть і теперішніх її звеличників, власне, звернули б свої очі до того «плачу гіркого від болю» і виливали б жалі та розривали б одежі, співчуваючи скривдженим, а не готувалися до боротьби, мріючи про щастя «спалити молодість і полягти при зброї».


Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 26 – 31.