Злочин зради перед «судом сумління»

Р. Задеснянський

Передреволюційна українська критика помилково думала, що драматична поема Лесі Українки «На полі крові» присвячена «проблемі зради». Цей погляд був наслідком певного впливу московської критики, яка в цьому аспекті сприйняла твори двох авторів (шведа – Тора Годберга і москвина – Леоніда Андреєва), які незадовго до появи «На полі крові» сколихнули думку читаючого загалу. Ті твори були спробою дати нове насвітлення вчинка Юди Іскаріота і тому справді займалися в першу чергу «проблемою зради».

Юда Іскаріот притягав віддавна увагу світової літератури. Письменники середньовіччя, не сумніваючися ні хвилини у вині зрадника, намагалися найтемнішими барвами змалювати понуру постать злочинця й узасаднити його самогубство. Письменники пізнішого часу, особливо ж письменники XIX і початку XX віку, йдучи за «духом часу», який, розхитуючи норми християнської моралі і відкидаючи загальноприйняту шкалу етичних вартостей, що надто в’язали «людину», намагався «усправедливити» майже всі людські пороки й злочини та суб’єктивну оцінку злочинцем власного злочину зробити чи не єдино-обов’язуючою, – ставили замість Бога і Вічної Правди в центрі світу «сіру людину», як мірило всіх вартостей, і тому намагалися також «реабілітувати» Юду Іскаріота.

В літературі аж почало роїтися від «адвокатів», що намагалися «усправедливити» всі можливі злочини і привчити «громадську думку» уважати «адвокатську промову» й «останнє слово злочинця» за… вирок суду! Знайшлися, як ми вже згадували, і «адвокати» у Юди Іскаріота, які, даючи те чи інше насвітлення мотивам злочину, намагалися виправдати, а то й поставити на п’єдестал свого символічного «клієнта».

Твір Лесі Українки «На полі крові», як побачимо далі, в’яжеться з подібними творами лише «механічно» особою центральної постаті твору – Юди Іскаріота, але не є жодною спробою, за допомогою насвітлення мотивів злочину, виправдати чи хоча «пояснити» злочин Юди Іскаріота.

Щоб краще зрозуміти характер і основну ідею драматичної поеми «На полі крові», спробуємо, звертаючи увагу на важливіші моменти, наголошені авторкою, дати короткий аналіз злочину та вдачі злочинця й остаточного вироку за цим глибоким під оглядом психологічним, майстерно узасадненим шедевром творчості нашої геніальної поетки.

Перше питання, яке у нас виникає підчас читання твору, – це питання про самосвідомість Юди Іскаріота по доконанні злочину. Юда Іскаріот, за драматичною поемою, є свідомий злочинності содіяного і тому ховається від Бога і людей та хоче забутися за працею. Він хоче «замести сліди» («Ні… Єрусалимський!… Хіба ти думаєш, я звідки?»).

Коли ж його таки починає пригадувати Прочанин («Ти навіть був у мене в хаті в Капернаумі, вкупі з тим пророком, що його розп’ято») і коли спроба відпекатися («Я не тямлю, про що говориш») не вдається, він, заохочений словами Прочанина, який, зле зрозумівши слова Юди, поставився прихильно до нього, як до одного з визнавців Ісуса, починає признаватися, але так, як злочинець перед слідчим, намагаючися виявити можливо найменше…

Прочанин, за задумом поетки, не є визнавцем Христа, хоча ставиться до Ісуса з певною прихильністю, як до одного з пророків. Не будучи визнавцем Христа, він може бути цілком безстороннім, об’єктивним суддею злочину Юди, тим більше, що він є людиною чесною. Але Прочанин, від самого вже початку, як і всяка моральна людина, уважає зраду взагалі, саму по собі, а тим більше у відношенні до доброї людини – вчинком ганебним («Я не такий, щоб зрадити людину, та ще й добрячу»).

На дні душі Юди вперто ворушиться приглушувана ним свідомість злочинності свого поступовання, свідомість, яку він, щоб могти жити, мусить поборювати всякими способами, зокрема, силуючи себе вірити власним вигадкам і навмисне цинічно-спрощеному пояснюванню свого злочину. Юда мусить, сам тому не вірячи, намагатися заперечити божественність Ісуса і великість Його духа, більше того, мусить свідомо оббріхувати Його:

«Не кращий ані трішечки! Любив він

вино і пахощі. Любив, щоб завжди

жінки йому вродливі слугували,

вони за ним ходили роєм…» і т. д.

Тимчасом Прочанин, слухаючи його слова й зіставляючи їх, поволі усталює наймення Юди (який початково виступає просто, як «Чоловік»), ще не здогадуючися, що це Юда Іскаріот. Але Юда, з властивою злочинцям підозрілістю, сам себе зраджує викрутом («Чи мало є людей з таким найменням?») і допомагає Прочанину нагадати, що біля Ісуса було «два таких» та що той «другий» (перший був земляком Прочанина) зрадив свого Учителя й продав у руки ворогів.

Зрадник-злочинець вже майже є розпізнаний, а, однак, він ще намагається не виявити себе, і лише слова Прочанина, який вагається, бо чув, що Юда-зрадник повісився, певно тому, що ці слова повторюють думку, яку імовірно підсовувало Юді у безсонні ночі його власне сумління, виривають з його грудей мимовільний оклик заперечення.

Цим окликом зраджує себе Юда цілком. Прочанин, якого душа бунтувалася проти огидної зради, який не хотів би, щоб саме той, хто дав йому води, виявився тим нікчемником, гідним погорди, щойно після цього оклику набирає певності, вдивляється краще і… відступає з острахом і огидою, кажучи:

«Тепер я бачу добре: ти той Юда,

що вчителя продав».

Юда не може далі заперечувати, і йому лишається одне: за всяку ціну «реабілітуватися» або висунути переконуючі аргументи, що зм’якшували б провину. Так роблять не лише фахові «адвокати», але й всі злочинці, всіх часів і народів, що здебільшого мають готову, вигадану версію злочину та його мотивів. Хитка й непевна віра в правдивість тої версії рятує також злочинця від самогубства.

Свідомість злочинця тоді роздвоюється: він і «вірить» начебто таким вигадкам, як напр., що Ісус любив вино і т. п., і знає водночас, що справді Ісус ані вина, ані пахощів не любив. Інстинкт самозбереження змушує, однак, Юду чіплятися всякої брехні, яка принижує його жертву, а одночасно змушує не мовчати, як дотепер, лише стати до словесного двобою з Прочанином, який висловлює ті ж погляди, які висуває вперто і Юдине сумління.

Юда пробує грати на практичному реалізмі й певному матеріалізмі, питомому статечному господареві, яким є Прочанин, та, спрощуючи справу, використовувати позірні «аналогії».

Він пробує, подібно, як робить це Винниченко в «Куплі», прирівнювати свій вчинок до зовнішньо начебто до нього подібного акту продажу «товару», який, мовляв, власник продає тому, що товару не потребує, а грошей потребує.

Та розрахунок Юди на «класову психіку» Прочанина показується помилковим. Прочанин має міцні етичні засади, і жодні «класові» моменти не в стані їх захитати. Прочанин вправді продовжує з Юдою розмову, керований непереможною людською цікавістю, але ця цікавість сполучена, як це підкреслює авторка своєю ремаркою, з виразним презирством («з мішаним виразом презирства і цікавості»).

Увагу Прочанина («Та вже хоча би дорожче продав») слід розуміти, як певне заперечення переконливості спроби Юди виправдатися «потребою грошей», як заперечення наявності такої спокуси, яка б була співмірна до злочину.

Юда тоді хапається іншого засобу оборони. Він, знаючи, що Прочанин мав велику хату й господарство, яке, як і всякому господареві, приходило не легко і було дороге, намагається виступити в ролі «отецького сина», який завдяки Ісусові втратив усе господарство, став волоцюгою, жебраком! Прочанин, який не вірить в Христа, який є безстороннім суддею і який помилково зрозумів слова Юди, як оскарження Ісуса, в тому, що останній видурив у Юди для себе особисто цілий його маєток («От після сього й вір отим пророкам! Здавався ж він на гроші не жадібним») – єдино в цьому моменті схильний до часткового оправдання вчинку Юди. Однак ця схильність не є наслідком (як це б хотіли марксисти) якоїсь «класової психології» чи «класових симпатій»!

Ні! Прочанин схиляється до певної вибачливості, приймаючи під увагу не втрату господарства чи бажання Юди перестати тинятися з торбою по світі, тільки тому, що повірив у шахрайське привласнення маєтку, став припускати, що «пророк» був «дурисвітом», якому так чи інакше належиться кара.

Юда хапається за це хвилеве, оперте на помилці, співчуття і намагається закріпити й зміцнити його потоком оскаржень, наклепів на Ісуса і навіть злісним пародіюванням його мови. Юді щастить ще більше зацікавити Прочанина, і він сідає, готуючися слухати оповідання про… злочинне шахрайство, за допомогою якого Ісус привласнив собі маєток Юди, шахрайство, – яке дійсно могло б до певної міри зменшувати провину Юди.

Юда здогадується про справжню причину хвилевого співчуття і тому «мовчить якийсь час… мов вагаючися звірятися». Та Юді практично загрожує не засуд Прочанина, тільки засуд власного сумління, і він мусить намагатися виправдатися перед Прочанином, щоб змусити мовчати власне сумління. Тому Юда «не видержує», і «мова його проривається прудким, часто безладним потоком».

В оборонній «сповіді» Юди правда мішається з неправдою. Він, власне, з огляду на те, що переконує не так Прочанина, як власне сумління, не може пуститися на явну брехню, але й, де може, викривлює правду до непізнання, щоб зменшити свій злочин. До того ж його оповідання не є планова, заздалегідь обміркована «оборонна» промова, і тому живі спогади нестримно прориваються крізь тенденційне насвітлювання й викривлювання фактів.

Щирими є слова Юди про могутню силу Христового слова, про вплив його на голоту й враження від закликів любити своїх ближніх, під впливом яких «лютий ворог міг за брата здатись», а Царство Боже здавалося близьким. Та тут же, у відповідь на увагу Прочанина, намагається Юда інспірувати думку, що Ісус «однаково на лихо грав», навіть коли б ніхто з того не мав «пожитку». Однак, Прочанин твердо, з притиском каже, що за всяких обставин «неправедний такий пожиток». Щоб виправдатися, Юда перекручує слова Ісуса, кажучи, немов він мав учити, що, живучи праведно, але не приєднавшися до гурту його учнів, не можливо здобути Царство Боже!

Ця брехня робить певне враження на Прочанина, і Юда спішить використати осягнутий успіх, спекулюючи далі на селянських поглядах Прочанина, на психіці господаря, і викликати у нього ще більше упередження до Ісуса, який, мовляв, ніколи не був господарем, і тому йому, як синові теслі, що ніколи не мав жодного майна, було легко проповідувати спасенність півжебрацького життя.

Прочанин, самозрозуміло, також підкреслює вагу «батьківського надбання», але здержується від всякої негативної уваги про Ісуса, яку так прагнув почути Юда. Далі Юда, щоб краще усправедливити свій злочин, умисне дещо перебільшує свій матеріалізм, піддаючи думку, що він справді цілковито не розумів слів Ісуса. Однак, що це не цілком так, – вказують його слова: «край ніг промовця, ще завважив гурток людей, чоловіків, жінок… їх погляди були такі щасливі і горді й приязні. «Отсі живуть у раю Господнім повсякчас!» – гадав я…»

І тут же признається Юда знехотя, що до роздачі майна спонукала його не любов до ближніх, а тільки заздрість до тих обранців, які будуть коло Христа, коли він «судитиме живих і мертвих». Тут же робить для себе Юда фатальне признання, яке відразу міняє справу в очах Прочанина. Юда розповідає, як він, роздавши все, «з порожніми руками, в одній одежині, без торби навіть» пішов шукати Ісуса.

Тут Прочанин, який аж до цієї хвилини припускав, що Ісус для себе видурив у Юди маєток, цебто допустився шахрайства, перериває запитом: «То ти пройшов з порожніми руками? І прийняв він тебе таким?» – Юда стверджує: «прийняв одразу». Тоді у Прочанина вириваються слова: «Он як?.. То вже ж він не собі забрав твій статок». Ця увага з’ясовує Юді, що Прочанин, коли б Ісус був справді шахраєм, міг би розважати над допустимістю чи недопустимістю Юдиного вчинку, і що тепер усувається з-під Юдиних ніг остання дошка рятунку.

Щоб рятуватися, хапається Юда наклепу, оскаржуючи Ісуса в бажанні обдерти заможних, щоб здобути популярність у голоти, здобути собі впливи і владу. Та наклеп не помагає, бо Прочанин бачить уже в Ісусі не шахрая, тільки «велику людину», чого Юда не може стерпіти, бо це поглиблює його злочин, і тому, «тупнувши ногою» вигукнув: «Ні, він не був великим!» й намагається представити Ісуса нездарою, жадібним влади балакуном.

Намагається Юда оскаржити Ісуса в дуренні народу, малює його учнів чорними барвами і виразно ставить ставку на, сказати б по сучасному, «класові» погляди й почування заможного селянина. Але Прочанин не піддається вже впливові наклепів і, хоча з дечим немов погоджується, але все новими й новими запитаннями «заганяє в кут» злочинця, який, нарешті, після навмисно цинічної відповіді на продумані питання: «як» доконав Юда злочину, як «продав» людину, коли Прочанин допитується, як саме Юда віддав Ісуса в руки ворогів, Юда таки збагнув справжній характер питань Прочанина і вигукує «роздратований»:

«Та що ти, мов суддя, мене питаєш?

Мені це вже обридло!»

Бо справді, за задумом Лесі Українки, Прочанин з випадкового подорожнього, який розпитувався, ведений звичайною людською цікавістю, обертається в суддю, у «суд сумління». Тому Прочанин, не зважає на цей його вигук і допитується далі, бажаючи з уст злочинця почути підтвердження, що зрада була сполучена з «поцілунком», з виявом фальшивої любові, з підлим підступом.

Юда також розуміє, що він, цілуючи, вжалив, як гадина, розуміє, що крутійство не поможе і що неухильно зближається момент «проголошення вироку», якого зміст він вгадує серцем, а тому пробує змінити той вирок істеричним вигуком, в якому криється підлий, безглуздий наклеп: «І він мене також; зрадив!» Та Прочанин невблаганно й методично допитується далі. Юда не витримує і «люто» вигукує: «Гей діду! Кажу тобі, доволі вже балачок» – Юда вже не має сумніву, що він не може врятуватися від засуду!

Прочанин встає – адже ж справа ясна, і дальший допит є зайвий! «Краще вже» Юді, коли він «вчинив таке плюгавство», мовчати і не поглиблювати злочину намаганням, очорнюючи Ісуса, виправдатися!

Та такий знавець людської душі, як Леся Україна, не може на цьому припинити розмову, бо ж злочинець в розпуці, не маючи вже надії на успіх, усе ж мусить пробувати борсатися, силкуватись захитати рішення судді, як не якимсь аргументом, то хоч можливістю іншого пояснення вчинку («А може ж я таки любив? А може ж я хотів з ним попрощатись?»). Та це борсання, подиктоване майже тваринним жахом, ця безглузда спроба рятунку новим крутійством викликає лише у Прочанина обурення і збільшує презирство.

Юда, зміркувавши, що такими словами себе ще обтяжив, тут же намагається їх заперечити («Я з тебе пожартував… Той поцілунок зовсім холодний був»). Та підле крутійство, небажання покаятися, лише намагання за допомогою брехні і наклепів грати роль покривдженої чесноти, виводить і безстороннього суддю з рівноваги, змушуючи, «тремтячи від обурення», крикнути: «Мовчи! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний – однаково бридкий!»

Це був уже майже вирок. Злочинець робить останню спробу його змінити і апелює до почуття вдячності за зроблену послугу, нагадує, що Прочанин, не знаючи, з ким має до діла, хотів його благословити. Та рішення Прочанина є остаточне й ясне, й тому він, кажучи, що «волів би на безвідді пропасти», ніж прийняти щось від Юди, береться переливати ту воду, яку ще в стані звернути. Юда хоче спинити Прочанина і хапає його за руку. Та Прочанин вириває руку, мов опечений дотиком Юди», і виголошує свій остаточний вирок: «Геть від мене сатано! Будь проклят!»

Та Юда ще все ж намагається відхилити засуд, покликаючися на прощення, наче б одержане ним від Ісуса! Прочанин плює на нікчему, дивуючися, що коли так справді було, – Юда ще не повісився! Але зрадники слизькі, як змії, і тому Юда знова намагається «висковзнути», рятуватися новою, очевидною брехнею: «Ні, не простив! Я пригадав – він докорив мені».

Як бачимо, Леся Українка в цьому творі не займалася «проблемою зради», більше того – не робила зі зради жодної «проблеми»! Леся Українка розуміла, що то лише Юда потребував робити зі своєї зради «проблему», щоб оборонитися, і розуміючи це, дала змогу йому те робити, щоб тим більш узасадненим був остаточний засуд, який вона висловила устами Прочанина.

Як бачимо, Леся Українка займається не проблемою зради, не аналізом побудників, які довели до неї, лише методами оборони зрадника, лише спробою зрадника себе вибілити перед судом сумління.

Чи вагався Прочанин в конечності осуду зради? Чи справді готовий був співчувати Юді («Вже правда – ти попався, наче в пастку миш! І як ти жив там!»)?

Щоб відповісти на поставлені питання, мусимо нагадати собі, що:

1) Прочанин не вірив в Ісуса, хоча чув його науку, знав його і уважав, що Ісус «був великий духом, що Бог йому вділив»;

2) Прочанин від початку (як і інші сторонні люди) засуджував вчинок Юди (висловом того засуду була чутка, що Юда повісився);

3) Знав Прочанин від початку і про те, яким способом зрадив Юда Христа («погана чутка йде») і

4) пізнавши в «чоловікові» Юду Іскаріота, «відступив» від нього.

Але, незважаючи на те все, Прочанин, початково ведений звичайною цікавістю, хотів упевнитися на підставі слів самого злочинця в усьому й тому не хотів гострим словом унеможливити розмову. Можливо, свідомо, певними висловами хотів спонукати Юду до дальшої розмови. Однак, повіривши наклепам і брехням Юди й не зрозумівши його оскарження, Прочанин готов був, узгляднюючи певні моменти (злочинність зрадженого), до певного співчуття для Юди. Але помітивши свою помилку, майже вертає тоді до попередньої своєї думки в цій справі.

Тоді Юда найчорнішими барвами змальовує відносини в гуртку учнів Ісуса і оббріхує самого Христа. Вірячи тому, ще раз починає привертатись серце Прочанина до зрадника. Та «брехня короткі ноги має», і швидко Прочанин пізнається на крутійстві Юди й поволі розпитуючи його, відтворює собі справжню картину.

Але навіть у ту хвилину, коли Прочанин почав думати, немов Ісус міг справді видурити від Юди майно, навіть у ту хвилину Прочанин не дає нам підстави припускати, що він міг би погодитись з оправданістю зради. З’ясувавши ж собі справу в головних зарисах, хоче ще Прочанин з уст злочинця почути підтвердження про цілковиту правдивість усіх обтяжуючих Юду подробиць.

Це дає нам право уважати, що деякі вислови позірного співчуття, були лише засобом, який мав би спонукати Юду до дальших зізнань. На це вказує й те, що Прочанин – статечний господар, що мусів бридитися й гидувати злодійством, спостерігши, як необережно висловився Юда про крадіжку зі спільної каси, не з осудом, тільки «з добродушним смішком», хоче упевнитися, що добре зрозумів його слова, увагою: «То ти таки попробував зайняти».

Так зроблена увага, дає нам право припускати, що Прочанин, початково з наміром не виявлював свого справжнього відношення до злочину, завдяки чому міг виконати доручену йому авторкою функцію: спочатку «провести слідство», а потім виступити в ролі судді.

Взагалі ж згадка про крадіжку спільних грошей, якої не знаходимо в Євангелії, мала за задумом Лесі Українки виявити справжню причину Юдиної зради, причину, яку він приховав, – непереможну жадобу грошей.

Класично-символічний Юда Іскаріот у Лесі Українки є матеріалістом. Щоб виправдатися перед власним сумлінням і людьми, він мусить очорнювати Ісуса. Перекривлювання мови Христа викриває ту ненависть, яку почуває пізніше кожний зрадник до того, кого зрадив – за… укривані навіть від себе самого докори сумління. Чим дужчі докори – тим глибша ненависть! (Тому, напр., люди, що зрадили укр. націю, так ненавидять український націоналізм.) Те, що самолюбний, підозрілий і образливий Юда не в стані був як слід розуміти Христа (доказом того є хоча б пояснення причастя), не виправдує Юду, а і те нерозуміння Юда свідомо перебільшує, щоб тим частково «усправедливити» свій злочин.

Викрути Юди можуть вплинути на людину з «адвокатським» наставлениям, але не впливають на об’єктивного, безстороннього суддю. Леся Українка чудово розуміє і блискуче відтворює перед читачем усі порухи душі зрадника, але це розуміння не є перешкодою для винесення остаточного і безкомпромісового засуду цьому зрадникові і всім зрадникам взагалі. Їм належиться бойкот, проклін, камінь.

На підставі отже, аналізу твору мусимо прийти до висновку, що Леся Українка в творі «На полі крові» не хотіла займатися і не займалася жодною «проблемою» зради, тільки злочин зради віддала на об’єктивний суд, поставила злочинця перед своєрідним «судом сумління» в одній особі. Вона хотіла також допомогти читачеві на підставі власних зізнань злочинця, по вислуханні всіх його спроб оборонитись, винести остаточний і рішаючий засуд в особі Юди Іскаріота всім «юдам» взагалі.

Для осягнення цієї мети Леся Українка, уже виславши свою драматичну поему до ЛНВ, зажадала звернути назад первісне закінчення поеми (розмова Юди з трьома жінками – ми аналізу його тут не друкуємо), яке відтягувало увагу від цієї своєрідної «судової розправи» і тим зменшувало яскравість провідної лінії.

Цим твором, як це кожному ясно, хотіла Леся Українка, всупереч усім намаганням письменників XIX віку, сказати ясно: зрадникові не може бути виправдання, зрадникові, що не покаявся щиро, не може бути прощення, зрадника ж такого, як Юду Іскаріота, «убити мало!»

Цей твір написала Леся Українка в 1909 році, цебто після того, як вона почала усю свою увагу концентрувати на національному питанні, після того, як сказала ясно в одному зі своїх творів («В дому роботи, в країні неволі»), що пролетаріатові поневоленої нації є не по дорозі з пролетаріатом пануючої нації.

Цей твір написала поетка вже тоді, коли усвідомила цілком, що національне визволення є єдиним «бойовим завданням» дня, і, працюючи для підготовки національної революції, болюче відчула не лише заник в умовах двохсотлітньої неволі в українців природної реакції на акти національної зради, але й дивну аморальну «толеранцію» до зрадників!

Наскільки великі були розбіжності в цій справі між Лесею Українкою та сучасними їй українськими діячами (на жаль, не лише між сучасними їй, але й… сучасними нам!), можемо бачити хоча б на такому прикладі: так звані «свідомі українці», розчулені кількома «прихильними» словами визначного імперського громадянина, сказати б по нашому – «малороса» Максима Ковалевського – вирішили його обрати на почесне становище. Тимчасом Леся Українка в листі з 1913 року до матері з обуренням про це згадує, звучи Ковалевського «заволокою» і «потурнаком», та протестує проти «вибирання його головою!»

Подібні факти зі щоденного життя не раз висували перед поеткою не так питання національної зради, як конечного принципового становища щодо зрадників і зрадництва, як конечності п’ятнування зрадництва і рішучого, безкомпромісового осуду зрадників!

Леся Українка розуміла, що оскільки український нарід, який, живучи життям державним, ставився з найбільшим презирством до «потурнаків» і відступників та зрадників взагалі, почав нині «вибачливо», по-«адвокатськи» трактувати кожну зраду і кожного зрадника, остільки ставало конечністю припинити цей процес розкладу національної моралі, припинити загнивання і розпад національної спільноти, який ішов укупі з засвоєнням такої «толеранції». Зрадництво – це пістряк, який роз’їдає кожну поневолену націю, який є ознакою розпаду національної спільноти, і тому воно мусило бути і засадничо, і в своїх конкретних проявах засуджене рішуче і недвозначно.

У драматичній поемі «На полі крові» Л. Українка принципово засуджує зрадництво взагалі в особі символічної постаті – Юди Іскаріота. Рік пізніше знову вертається до цієї ж теми в «Боярині», розглядаючи й засуджуючи не таке яскраве, як в творі «На полі крові», не таке виразне і конкретне – національне зрадництво, приховане в «Боярині» під покровом «усправедливлюючих», «гуманних» міркувань і не пов’язане з виразно спрецизованим актом «продажу». В обох випадках побудником є момент матеріальний.

Так, отже, не може бути найменшого сумніву про безкомпромісовий осуд, рішучий і остаточний, злочину Юди Іскаріота в «На полі крові», а одночасно засуд всіх зрадників взагалі, а національних – зокрема.

Тим часом у виданому окупантами України дванадцятитомному виданні творів Лесі Українки, під заг. редакцією Б. Якубського, до цього твору дано статтю Є. Ненадкевича, яка мала б пояснювати згадану драматичну поему великої письменниці, але яка власне затемнює основну ідею й викривлює погляди поетки.

Є. Ненадкевич запевняє читачів, немов «Л. Українка частково здіймає індивідуальну відповідальність Юди», що є цілком безпідставною вигадкою! Такими ж вигадками є всі теревені про «соціальне освітлення Юдиної драми, загадку зради в класовій психології», про «чітко, дбайливо окреслену класову природу Юди», який мовляв є «представником хазяйсько-власницького суспільства». Це вигадки, що мають на меті відвернути увагу читача від основної ідеї твору.

«Класова природа» не відіграє в цьому творі жодної ролі, а догледіти її марксист може в кожному творі митця, поскільки мистець змальовує людей, що живуть у суспільстві, а не поза ним. Мусять же живі люди, що живуть нормальним життям, належати до тої чи іншої суспільної верстви. Однак той факт, що і злочинець, і «суддя» належать до тої ж суспільної верстви, що навіть очевидні спроби злочинця заграти на «класових» поглядах «судді» не дали наслідків, переконуюче доводять, що Леся Українка хотіла тим способом (роблячи обох селянами) забезпечитися від усяких спроб трактувати цей твір у площині «класовій» або «класовими» моментами затемнювати ідею твору, ідею, яка пов’язана з позакласовими етичними нормами.

Чим же можемо собі пояснити намагання затемнити таку ясну основну ідею твору, утруднити його правильне розуміння і підсунути невластиве?

На жаль, лише одне пояснення є можливе. Є. Ненадкевич та його товариші, так, як і Юда Іскаріот у «На полі крові», свідомі (хоча в тому й не хочуть признаватися) того, що вони, співпрацюючи з червоною московською окупаційною владою, зраджують свій народ, свідомі, що допомагають чужинцям-ворогам отруювати його духа, роблячи тим самим нездатним до спротиву та боротьби за визволення, свідомі того, що вони роблять ту роботу в істоті речі з мотивів матеріальних і доконують тої зради за марні «тридцять срібняків» та ще й «з поцілунком»!

Вони, щоб могти жити й вдержувати духовну рівновагу, мусять, як і Юда Іскаріот, приглушувати всіма можливими засобами ту свою свідомість, щоб не кінчати самогубством, мусять «виправдувати» своє поступовання і… на всякий випадок не засуджувати Юд!

Свідомі вони також і того, що ще в 190-х роках і окупанти не мали інтересу засуджувати надто гостро зрадництво, бо ще не встигли виховати яничар, які уважали б ворожий народ за свій власний.

Тому подібні коментатори, як Є. Ненадкевич, мусять робити біле чорним, мусять не звертати уваги на ясні кінцеві слова твору («Тебе вбити мало!»), і писати: «Леся Українка частково здіймає індивідуальну відповідальність з Юди». Вони розуміють, що ходить про «індивідуальну відповідальність» усіх Юд, усіх часів і народів, а в тому і про їхню «індивідуальну відповідальність».

Лесі ж Українці залежить на духовному оздоровленню українського народу, на зміцненню його моралі, і тому її становище в цій справі є безкомпромісове! Юди заслуговують у всякому суспільстві, яке не втратило ще морального критерію, яке не загниває, на бойкот, проклін, камінь! Цеї етичної вимоги не повинен захитати ані апель до «класових переконань», ані «партійна мімікрія» вчорашніх Юд, ані родинні зв’язки!

Така є ідея драматичної поеми «На полі крові».

Під оглядом чисто мистецьким цей твір Лесі Українки вартий великої уваги. Поетка в цьому короткому творі зуміла докладно висвітлити у всіх подробицях вчинок Юди, поєднати суб’єктивне насвітлення з об’єктивною оцінкою та прикувати усю увагу читача до діалогу, якого напруження, емоційність і трагізм зростають ступнево, змушуючи читача перейти разом з Прочанином цілу шкалу переживань, підготовляючи його так до розв’язки.

Глибоке знання психології робить кожне слово як Юди, так і Прочанина глибоко узасадненими, а лапідарна мова вислову зміцнює враження й збільшує духовне напруження читача.

Під оглядом форми, а також мовного матеріалу цей твір, як і більшість творів Лесі Українки, належить до перлин нашого красного письменства.

Що він не подобається «юдам», немає значення, бо не для них же писала його Леся Українка!

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 88 – 99.