Критика євангелій

Моріс Верн

Переклад Лесі Українки

Скінчимо цю розвідку кількома посиланнями на історію і критику євангелій.

Церква не бачила жодної невигоди в тому, щоб прийняти чотири євангелія зарівно, незважаючи на чималу різницю між ними; вона віднеслася в цьому випадку до свого завдання так само широко, як і збирачі канону Старого Заповіту, певні в тому, що немає жодного лиха, коли добру річ переказати на кілька різних ладів: вона, сліпо і сама того не знаючи, затримувала почуття не історії, але догмату, що був у тих писаннях.

Церква дала євангелію св. Матвія, писанню апостола, почесне місце; щодо єв. св. Івана, вона не відважилася відкинути його, але показала свою недовіру, призначивши йому четверте місце, не зважаючи на його претензії переказувати євангеліє у значно кращій формі, ніж його попередники.

На жаль, теорії божого натхнення, до того ж узяті занадто вузько, матеріально, починають переважати; св. Августин, що не зумів стати вище за це, силкується виправдати цей розпорядок євангелій, говорячи, ніби автори писали в такому порядку, в якому їхні твори вміщені в каноні; він пробує, також не конче вдало, пояснити або зменшити різниці й суперечності виразні, які там знаходяться, коли тільки почати там шукати, викладу подій справді історичних.

Він перший розпочав безплідну роботу гармоністики, або погоджування, що калічить факти і тексти, щоб погодити їх, і часто мусить їх роздвоювати і розтроювати, коли вже видно, що вони напевне є уривками, зведеними докупи. Після Реформації теологія католицька й протестантська з ростучою відвагою і сліпотою визначають доктрину натхнення щодо слова, щодо літери; критика євангельська стає чимось розтягненим і нудним.

Врешті трошки світла проблиснуло в цій темряві, дякуючи німецьким школам протестантської критики, що в другій половині минувшого [18] ст. почали обстоювати за правом толковання святих книг із оглядом на граматику та історію. Пробують поставити на грунт справді літературний питання про складання євангелій і відносини їх між собою.

На жаль, філософські та догматичні завдання все-таки мішаються до роботи і відбирають в найрозумніших людей найяснішу їх здібність – прозорість думки, притупляють вістря критичного скальпеля. Так, при порівнювальних студіях трьох перших євангелій, т. зв. синоптичних, дійшло до такого питання: яким способом письменники, що місцями переказують один одного літерально, часом раптом показують такі характерні різниці? Чим витолкувати ці перескоки від невільницького копіювання до незалежності?

Тоді вигадано існування первісного євангелія, тепер втраченого, – усного, але врізаного в пам’яті вірних, казали одні, – писаного, запевняли інші, – і оце євангеліє кожний з письменників мав ніби вложити в свій твір, прилучивши до нього додатки, взяті з інших джерел.

Це нібито роз’яснення не давало жодного кінця-ладу. Але ніхто не зважувався прийняти єдине можливе рішення, що різні євангелія сходяться літерально там, де їм не треба нічого змінювати для догмату, а, навпаки, дають собі волю скрізь, де думають, що можна подати якусь правду нову, або не досить визначену до тієї пори.

Коли б студії Старого Заповіту не були тоді так дивно занедбані, екзегети дослідили б це явище, порівнюючи книги Царів і Параліпоменон (Літописи). де місця зовсім нові йдуть слідом за літературно описаними; вони зрозуміли б теж, що такий спосіб роботи заснований на зміні поглядів догматичних. Але вони всі не хотіли, немов через якусь нещасливу упертість, визнати цю правду, що очевидно виходить із дослідів новітньої критики; вони не хотіли уділити місця вигадці особистій, витвору догматичному й теологічному; це насправді привело за собою руїну історичності історії євангельської, і інтереси шкіл теологічних, здавалось, вимагали того, в якім ладі треба ставити наші євангелія: по черзі то вважали євангелія св. Марка першим по даті, то знов ставили єв. св. Матвія на першому місці.

І потім, коли встановлено, що єв. св. Матвія з його протижидівськими тенденціями не могло бути первісною формою євангелія, то вигадали євангеліє прото-Матвія, з жидівською барвою, що потім начебто було поправлене і перероблене на єв. Матвія противної барви.

Тюбігенська школа не спромоглась вийти з цього безсилля, і сам Штравс, що кинув таке ясне світло на євангельську проблему, показавши все, що там є позиченого із Старого Заповіту, не міг сказати нічого досить певного про їх характер і відносини між собою.

Тоді, втрачаючи щораз більше надію розв’язати питання про лад євангелій, почали вигадувати Прото-, Девтеро- й Тріто-Матвіїв, Прото й Девтеро-Марків, так що стали казати: Прото-Матвій, Прото-Марк, Девтеро-Матвій і т.і. До цього часу розшарпування належить напр. Райс (Reuss), що утримує, ніби в первісному євангелії св. Марка не було ні місії св. Івана Хрестителя (I, 1 – 20), ні відділу VI, 45 – VIII, 26, ні оповідання про муки (гл. XIV – XVI).

Щодо четвертого євангелія, то йому не більше пощастило: ясно було для всякої неупередженої думки, що автор постановив собі зменшити до певної міри євангельський грунт, топлячи факти в тонких спекуляціях догмату, зводячи чи підносячи їх до гідності типів чи символів; але по нечуваній суперечності стали доказувати, що це писання, таке придатне для різних нових комбінацій теологічних, мало в собі збір подробиць надзвичайно автентичних.

Це був спосіб, щоб поставити під захист св. Івана деякі новітні сміливості, але ж це не була здорова екзегеза, і можна дивуватися, що панове Ренан та Сабатьє обстоюють при тих жахливих помилках школи Шляєрмахера.

Найбільше додало плутанини те, що надали значення не зовсім до ладу кільком стрічкам письменника християнського другого століття, Папіяса, захованих в історії Церкви Євсевія (III, 39):

«Марко, зробившись товмачем Петра, написав, правда, не дуже впорядкованим способом, але так докладно, як тільки міг пригадати, речі, роблені або казані Христом… Щодо Матвія, то, навпаки, він склав і написав мовою єврейською збірник промов (Господніх), і кожний їх толкував як умів, і т. і.»

Намагалися прикласти ці слова до канонічних євангелій св. Марка й св. Матвія, та це було чистісіньким абсурдом, бо, по-перше, єв. св. Марка, напевно, є найбільш упорядкованим з усіх чотирьох інших євангелій, по-друге, єв. св. Матвія не є виключно збірником промов, і коли тільки роздивитися його краще, то треба відкинути всяку думку про єврейський або арамейський оригінал.

Дарма! Хотіли боротися проти очевидності, силкуючись знайти безладдя в канонічному єв. св. Марка, насильно перекладаючи вираз logia (речі, промови) словами «промови і події», або об’являючи, що доводить існування євангелія Прото-Матвія, складеного виключно з промов, і що найпізніші письменники, невідомі автори Девтеро-Матвія і єв. св. Луки, вложили його в оправу євангельської драми.

Після цього бажали надати виключну вагу фактичній оправі, поданій св. Марком, і «промовам» Ісусовим, захованим у св. Матвія, не беручі до уваги, що перша має дуже теологічний і надприродний характер, і що другі показують, від початку до кінця, на церкву християнську, вже впорядковану незалежно і з викінченою організацією.

Справді, коли почати видавати виразну проблему історії літературної за якесь речення без авторитету, то можна тим тільки гірше затемнити питання; так воно і сталось. Ми певні, що до якого-небудь можливого для всіх рішення можна прийти тільки за умови – брати наші євангельські питання в їх теперішньому стані, бо він (більш-менш напевно) той самий, в якому вони були з самого їх народження, і зважитися відкинути питання про автора в вузькому значенні цього слова, а тим самим відкинути пошуки якогось первісного стану наших різних євангелій.

Ми говоримо це для критиків, що почуваються досить сильними, щоб пожертвувати своїми вподобаннями і помилками фактам, дослідженим наукою, а не вподобаним. Що ж до нас особисто, то ми мусимо об’явити, що глибокі судії ходу літературного складання законодавчих та історичних книг Старого Заповіту довели нас до пояснення, при якому можна вирішити ті складності, перед якими невелике число найбільш сумлінних наших попередників об’явили себе безсилими. Щодо заступників різних церков, то ми просимо їх заховати при собі свої переконання і не компрометувати скарбниці почуття і доктрин, якою вони володіють, упертим підтримуванням неможливих до прийняття рішень літературних.

Ми не можемо на цьому місці бібліографії євангелій, яка могла б бути тільки нудною і нескінченою номенклатурою; до того ж її можна знайти у Райсовій La Bible в томах, названих Histoire évangélique (1876) стор. 405 – 410 і в його ж Geschichte der Heiligen Schriften des Neuen Testaments (див. останнє видання).

З погляду традиційної ортодоксії ми зазначимо Manuel biblique Бакеза і Вігуру (Bacuez et Vigouroux, Nouveau Testament). Екзегетична праця найбільш просунулася вперед у німецьких протестантських школах; вона поважно зведена до купи у Holtzmann, Die Synoptiker і Hand-Commentar zum Neuen Testament.

Ми особливо перепоручаємо ті томи Біблії Райса, що трактують про євангелія синоптичні та Іванове; там можна знайти всі елементи повної студії, питання поставлені розважно, розібрані з дуже високого погляду, часто вирішені геніально; але при ближчому знайомстві можна побачити, що ні проблема взаємних відносин між чотирма євангеліями, ні проблема їх справжнього характеру, їх історичної вартості і можливого походження не знайшла собі там твердого і гідного рішення.

Ми дамо такий самий суд і про дотепні розвідки, що умістив д. Сабатьє в Ліхтенбергеровій Encyklopédie des science religieuses, а то Synoptiques (Evangiles) і Jean (Evangile de) в т. XI (1881) і VII (1880). Особлива заслуга Штравса є та, що він у своїй Nouvelle vie de Jésus, (переклад французький Nefftzer’a і Dollfus’a) підніс значення елементів, узятих Євангелієм із Старого Заповіту.

В творі голандського теолога Шольтена, Das aelteste Evangelium (німецький переклад з оригіналу 1869 р.) видно відважну, але не доказану пробу віднайти під теперішніми євангеліями первісне; страсбурзька Revue de théologie (1863 і далі) подала після Шольтена, дуже вдатну Étude historique et critique sur le quatriéme Evangile. Згадаємо ще Фолькмара, Der Ursprung unserer Evangelien і дуже заслужену працю Б. Вайса, Das Marcusevangelium und seine synoptiche Parallelen (1872) і Das Matthäusevangelium und seine synoptiche Lukas-Parallelen (1876).

Можна сказати взагалі, що новіша критика протестантська не спромоглася пояснити євангелій, особливо синоптичних, де вона намагалася шукати спогадів, більш або менш змінених, про справжні події збору народних анекдотів, не розуміючи, що вони глибоко догматичні, що це твори свідомі і обмірковані теологів або гуманістів учених (docteurs), що в них під фактами схована доктрина. Праці, присвячені св. Іванові, кращі.

Скажемо врешті кілька слів про роботи чисто французького походження. Ренан присвятив том своєї History des origines du Christianisme євангеліям. Аве (Havet) трактує про них і в останньому томі Christianisme et ses origines; але критика першого вийшла хибною, несміливою, повною суперечностей і шкідливих скоків назад, другий же, пробиваючи собі шлях із міцною звагою, бачить часто тільки один бік проблеми. Де Пресансе в Jesus-Christ показує певну схильність зробити працю критика й історика, але не може відважитись на неминучі жертви; те саме скажемо й про Vie de N.S. Jesus-Christ абата Фуррара (1880) і про Jesus-Christ Дідона (1891). Що найоригінальнішого явила Франція, то це, певно, Évangiles Ейхталя (1893), де недоліки і хиби цієї книжки кидаються в очі, але вони надолужуються високою незалежністю і кількома сміливими і свіжими поглядами, власне де говориться про свідому творчість, яку автор визнає за додатками, властивими св. Луці.

Примітки

Подається за виданням: Верн М. Євангеліє. – Львів: 1905 р., с. 54 – 65.