7

С. Дікштейн

Переклад Лесі Українки

Подивімся насамперед, чи то можливо? Чи можливо, щоб кожний робітник, кожний чоловік мав свої знаряддя до праці, чи ні?

Не таке то просте питання, як може здається! На перший погляд здається навіть, що то річ дуже легка. Аджеж було колись, що майже кожний ремісник мав свою власну робітню і сам собі був паном.

То, правда, давніше так було. Але тоді і людей на світі ще було мало. Те саме місто, в котрім назад тому 200 літ було 500 тисяч мешканців, тепер числить в собі 4–5 міліонів мешканців (наприклад Лондон в Англії); в країні, де 200–300 літ назад було 2 міліони, тепер може бути 10 і більш міліонів людності; де раніше вистачало на всіх 100 тисяч пар чобіт, тепер треба міліон, а то і більше; де давніше уживалось міліон аршин полотна, тепер треба в 10–20 раз більше.

Давніше, як кажуть «за добрих, давніх часів» – хоч далеко не були вони такі добрі, щоб бажати їх повороту, – за давніх часів ткач, що з жінкою і з дітьми працював у себе дома коло верстата, або слюсар, що робив замки, не могли виробити ані багато полотна, ані багато замків відразу. Робили мало, бо і треба було мало; ткач ткав своє полотно на поганеньких кроснах, слюсар аби-яким струментом виробляв свої замки.

Тепер ткач конечне мусить робити на машині. А якби хто захотів робити крамне полотно на кроснах, то був би подібний до того, хто поїхав би кіньми туди, куди можна доїхати залізницею. Він сто раз, а може більше мусів би стратити часу на вироблення того, що можна за помочею машин зробити за годину [тепер в Англії за один день перероблюють більше вати, ніж 150 літ тому за три роки].

Тепер багато, дуже багато потрібно виробів. Тепер потрібні величезні фабрики, парові машини, потрібні величезні магазини, щоб сотворити ту силу виробів. Тепер, наприклад, в одній Англії 450 087 робітників прядуть бавовну на 33 міліонах веретен. І якби кожний робітник мав власну свою робітню та своє веретено, якби кожний був самостійним робітником, то всі вони не зробили б і двадцятої часті того, що тепер виробляються.

В цілому світі бракувало б виробів з бавовни і наші господині дуже скаржились би на такі нові порядки.

Отже бачите, що то не так легко, і не завше можливо, щоби кожний мав у себе окремий верстат, окремі знаряддя до праці. Правда – не було б утиску робітників, але була б за те недостача найпотрібніших товарів, були б злидні і навіть голод.

Так, голод! В сьому ви зараз переконаєтесь.

В Англії тепер майже нема робітників, котрі мали б свої власні знаряддя до праці. Селян же, які обробляли власну землю, дуже не багато – так само майже немає. Вся господарка там в руках великих панів, котрі мають великі простори землі, парові плуги, парові снопов’язалки, молотилки і наймають робітників для оброблювання своїх ланів.

Сільські робітники не мають нічого, – ані поля, ні города, ні знаряддів до праці, не мають навіть власної хати. Вони мусять продаватись панам в неволю і віддавати їм задармо свою додаткову працю. Таким робітникам приходиться дуже, дуже погано. Коли читати в книжках про те, як тяжко жити тим сільським робітникам в Англії, то чоловіка просто злість пориває на те ошуканство та здирство англійських панів.

Але чи ви думаєте, що було б добре, якби кожному з робітників був даний окремий кусок землі? Чи багато виграв би на тому весь англійський народ? Зовсім ні. 1875 року Англія потребувала для свого ужитку 22 міліонів квартерів (квартер містить в собі 75 гарців) хліба. На англійській землі родиться тільки 13 міліонів і значить, 9 міліонів треба було привезти з-за кордону. Якби земля була поділена на невеликі частини, де не можна б було пустити ані парових плугів, ані жниварок, то не зібрали б не тільки 13 міліонів квартерів, а навіть 5–6 міліонів. В Англії почався би голод.

Отже бачите, що не зовсім було б добре, якби кожний мав свої знаряддя до праці!

Що ж робити? Не мати власного знаряддя до праці – погано, бо треба продавати свою робочу силу, продавати себе, збагачувати других; і мати свої власні знаряддя для праці – також погано, бо буде нужда, голод. Якже ж порадити!

Рада є і хороша рада. Чому не залишити все так, як є тепер? Де робітники працюють вкупі, чи на великих фабриках, чи на великих грунтах, нехай разом і далі працюють. Нехай не ділять ні знаряддів, ні землі, а нехай цілі фабрики належать робітникам і не одному з них, а всім вкупі.

Нехай всі фабрики і вся земля належать всім робітникам, всім селянам, нехай то буде їх спільна власність. Нехай вкупі працюють, але не на фабриканта, а тільки на себе. Тоді зроблять вони не менше ніж тепер, а навіть далеко більше, бо кожний буде знати, що працює не на одного якогось дармоїда; а працює на всіх своїх товаришів, (всі працюють один на другого). Тепер вже він знатиме, що як і довше, ніж треба, працюватиме на фабриці, то надвартість (додаткова вартість, додаткова праця) піде на всіх. Не піде на розкошування жмені багатих люднії, а на поліпшення долі всіх і кожного.

Отже – тільки спільна власність фабрик і землі може запомогти робітникам.