Поза збірками

Музині химери

Леся Українка

(Гумореска)

Поет

(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)

Ой музо-чарівнице,

ти, вірна помічнице,

прилинь до мене з неба!

Муза

(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здається, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)

Чого тобі ще треба?

Поет

Ох люба, не питай…

Муза

Як так, то прощавай!

Поет

(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)

Спитай, чого не треба

нещасним слугам Феба!

От працювати мушу,

щоб підживити душу,

на вбраннячко дружині,

на забавки дитині,

собі ж хоч би на хліб…

Муза

(з понурим сарказмом)

Мені ж на що? на гріб?

Поет

Не химеруй, кохана,

бо мусимо до рана

списати сей папір.

Муза

Ти, наче землемір,

призначуєш границі

для «музи-чарівниці»…

Поет

(радісно)

Тісні тобі границі?

Достанем ще з полиці!

(Хоче достати ще паперу)

Муза

(спиняє його)

Не поспішай, ще час!

Дозволь тебе спитати:

Який «сюжет» у нас?

Поет

(не завважає іронії в питанні музи. Заклопотано)

Тобі се ліпше знати…

Муза

Ах, так? Се кепська справа.

(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх – серцем)

Поет

Не будь така лукава!

Ні, музо, будь гречненька,

дотепна, чепурненька,

а про сюжет дарма,

не треба нам ярма!

Нам треба лиш настрою,

ми очаруєм грою

відтінків, барв і слів.

Муза

Так всякий би волів!

Поет

Нам треба трохи злості,

і ніжності, і млості,

жорстокості, й любові,

і сміху, й сліз, і крові,

і святості, й розпусти…

Муза

(сердито)

Гороху і капусти!

А ще чого? Скажи!

Поет

Єдина, поможи.

(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)

Та доки ще благати?

Ти мусиш помагати!

Се слово тямиш – «мус»?

Муза

(байдужо)

До нього рима – «дзус»,

нічого я не мушу

і пальцем, знай, не рушу.

Не я тобі служу,

а ти мій раб, ще й вірний,

ти мусиш буть покірний

всьому, що накажу.

Звелю писати оди…

Поет

(роздратовано перебиває)

Сто літ як вийшли з моди!

(Ущипливо)

Осмілюсь довести –

тепер не в моді й ти.

Якби дізнались друзі,

що я молюся музі,

то був би й сміх і жаль,

попав би я в шпиталь,

неначе божевільний…

Муза

(ображена)

Прощай. Тепер ти вільний.

Живи собі по моді!

(Зникає.)

Поет

(з одвагою розпачу)

Давно б так!.. я в пригоді

поможу й сам собі,

не пропаду в журбі.

(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)

Нехай вже завтра докінчу…

Чи ще багато – полічу…

(Лічить листки.)

Перечитати б… Страшно щось…

Ну що, як знову «не вдалось»?

Та ні, читати не потрібно,

Воно написано так дрібно,

а тут і світло гасне…

Все до ладу…

(Задумується.)

Прекрасне

убрання справлю їй – муар, –

дадуть чималий гонорар.

Се буде свято їй тепера…

А тая муза, то химера!

То стародавня байка, міт…

(Задумується глибше.)

Чого се на душі, мов гніт?

Так якось… мов оскома…

От, просто перевтома!

Ще й сам собі я заважав,

чогось у думці розважав

про речі давнії, забуті,

хто зна коли й від кого чуті,

і так мене кортіло

їм дати душу й тіло.

Але даремна та жага,

ніхто ж не дасть мені й шага

за ті немодні хрії.

(З болем.)

Та гарні тії мрії.

Такі хороші та здатні,

аж тане серденько в мені!

(Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельно, у радісним блиском в очах.)

Муза

(некликана з’являється і ніжно обіймає поета)

Прости! хоч я не в моді!..

Поет

(палко стискає її)

Без тебе жити годі!!!

10.07.1909

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 358 – 362.

Вперше надруковано в журн. «Вітчизна», 1946, № 2, стор. 23 – 25.

Автограф – ІЛІШ, ф. 2, № 795.

Датується за автографом.

Подається за автографом.

Стежки

Поза збірками

Попередній | Перелік віршів | Наступний