7. Тема особистих переживань в ліриці Лесі Українки
Борис Якубський
Серед тем особистої, інтимної лірики Лесі Українки найбільшу увагу звертають на себе теми хвороби, що до них примушена не раз звертатися поетка в свойому одвертому ліризмові. Ми говорили вже про значення тяжкої її та довгої хвороби для розвитку її поетичного хисту, для справи вироблення бадьорого світогляду. Важка хвороба, що мучила Лесю Українку майже все життя, що позбавляла її можливості працювати над собою, працювати над удосконаленням свого творчого хисту, що просто перешкоджала жити та сприймати багато з життєвих радощів, нахиляла повсякчасно до песимізму, до думок про смерть, – ця хвороба дала так само творчості поетки кілька міцних, зворушливих, повних хвилюючого трагізму поетичних мотивів. Леся не любила згадувати про неї в своїх поезіях, але тяжкі переживання якось ніби самі іноді виривалися в неї в словесні форми творчості. З ранніх поезій до таких належить «Давня весна», де поетка сама розказує, як
Співало все, сміялось і бриніло, –
А я лежала хвора й самотна.
Я думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки всім несе вона ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна».
Ні, не забула! У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки…
і закінчує зворушливим признанням, що
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала…
В поезії «Слово, чому ти не твердая криця»… Леся Українка вже говорить сама про хворобу свою в зв’язку з тими поетичними та громадськими обов’язками, що на ній лежать. Безсила, хвора, вона гадає, що її «щира, гартована мова» може тільки кров з її ж серця пролити і не спроможеться пробити вражого серця клинком. Але покладала вона надію, що слово, ця єдина її зброя, не загине:
Станеш ти кращим мечем на катів…
та закінчувала поезію втішним бажанням:
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти\хворим рукам!
І ще тільки один раз в поезіях своїх, під загальним заголовком «З пропащих років», безнадійно та болюче згадала поетка про хворість, що перешкодила їй зробити те, на що їй відпущено було такі багаті сили:
Я знаю, так, се хворії примари, –
Не час мені вмирати, не пора.
Та налягли на серце чорні хмари
Лихого пречуття, душа моя вмира!
І в цю хвилину тяжкого пречуття і передсмертних мук душевних прийшли до неї перш за все її пісні, ті пісні, що їм віддала вона серце, розум, талант і всю свою виняткову енергію:
Пісні вернулись плакать на могилі
Палкого серця, що носило їх,
Вони були між людьми гості милі,
Та не прийняв ніхто їх за своїх.
Можна собі уявити, як важко було поетці, рік за роком глядючи смерті в очі, знати, що всі її життєві зусилля пропали марно, що їх не прийняв за свої та не зрозумів ніхто. Не залишилося й надії на те, що зараз у наші часи в значній мірі сталося, – на зрозуміння її творчості далекими нащадками. З властивою їй скромністю, чекала вона тільки в майбутньому «невідомих братів», що візьмуть у руки її «зброю іскристу», її єдиную зброю – тверду крицю поетичного слова та
Кинуться з нею одважно до бою.
Леся Українка, як це видно з поезії її, часто почувала себе на свойому шляху життєвому та на свойому творчому шляхові – самотньою, незрозумілою. Мотиви самотності дуже часто бринять в її найбільш інтимних піснях та інших творах. Мав повну рацію акад. С. Єфремов у статті своїй року 1912 дати творчості Лесі Українки назву «поезії самотності». До того він тоді ж влучно й глибоко підкреслив особливий характер та особливе походження Лесиної самотності. Навівши фразу з оповідання Лесиного «Над морем», де Леся каже: «Мізантропія не в моїй натурі, але часом буваю, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх», акад. С. Єфремов коментує:
«Це не мізантропія, звісно, – Леся Українка занадто добре знає людину й цінить її саму по собі, щоб укинутися в мізантропію; це й не те удане презирство до людини, на котурну якого так багато спиняється з модних останніми часами співців пишної самотності і яке у них завжди означає зневагу до людини, – занадто-бо авторка щира для цього й занадто цурається вона всякої ефектної пози. Це щось глибше й далеко безпосередніше, що виникає з самого настрою Л. Українки, з внутрішньої потреби її, що голосно озивається й заявляє про своє право. Потреба ця – «на якийсь час втікти від людей», бо «краєвид без людей… це картина – без плями». Така потреба веде за собою те голосне право, яке можна б назвати правом на самотність» [С. Єфремов. За рік 1912. К. 1913, стор. 282].
Тема самотності власне в такому складному розумінні її безумовно властива ліриці Лесі Українки, як так само й багатьом з пізніших її творів. При всьому «соціальному» характерові Лесиного світогляду, те оточення життєве, що вона його мала, нерідко примушувало її шукати самотності хоч на час. Нарешті, почуття самотності утворювалося й тим становищем загального нерозуміння та якоїсь здивованості у відношенні до творчого шляху Лесі Українки, що вона його не могла ввесь час не відчувати. Ця самотність була трагічною, бо поетка свідомо йшла до людей з одкритим серцем, віддаючись служінню їм, розуміючи в цьому завдання свого творчого шляху поетичного, а навкруги зустрічала холод, байдужість до своїх палких закликів та найпримітивніше нерозуміння себе з боку тих, кому віддавала душевні сили й поетичний талант.