13. Місце Лесі Українки в українській поезії
Борис Якубський
Розгляд поетичної творчості Лесі Українки був би неповний, коли б ми не вказали її місце в українській поезії. Творчість її безумовно була якоюсь органічною частиною еволюції української поезії, вона не становила собою чого-небудь несподіваного чи виняткового в тій еволюції. Леся Українка вступила на шлях української поезії тоді, коли поезія ця ще пробувала під міцним впливом геніального Шевченка та являла собою картину шевченківського епігонства. Після Куліша писати тільки під Шевченка вже стало неможливо. Великий Кобзар свої прості життєві та історичні теми одяг в таку індивідуально-мистецьку форму, що наслідувати їй було не так просто.
З перших же кроків наслідування Шевченкові (навіть у певну добу поетичну того ж самого Куліша, у його наслідуванні Шевченка), відразу виявилося, що Шевченкова тематика вже віджила, а Шевченкова форма є геніальна тайна такого органічного зв’язку з формами народної поезії, який залишився після Шевченка ні для кого недосяжним. Почалося довге шаблонування Шевченка, що затяглося у декого з поетів до кінця 19-го століття. В той самий час Куліш, що звернувся до перекладів з європейської поезії та вчився на ній, перший вийшов, нарешті, з-під впливу «шевченківщини» та дав у своїй пізнішій ліриці багато нового й цікавого, а головним чином – оновив поетичний стиль. Проте ця заслуга Кулішевої лірики своєчасно оцінена не була, шевченківське «епігонство» продовжувало панувати.
Значний здвиг з цієї позиції нашої поезії належить М. Старицькому. Він, не відкидаючи в загальних рисах Шевченкової тематики, з другого боку – прийнявши на себе певні російські впливи, – переважно дуже популярного тоді Некрасова, – зумів остільки поновити свій поетичний стиль, що він видавався на ті часи в значній мірі «європеїзованим». Все ж таки, ні лірика Кулішева, ні громадська поезія Старицького перелому в поезії нашій не зробили. Обох їх треба вважати ще за поетів «шевченківської» чи, правдивіше, «післяшевченківської» доби, причому Старицький є найвиразнішим її закінченням, підсумком.
Леся Українка, як про це вже говорилося, вчилася поезії перш за все в Куліша та в Старицького. Коли наука Старицького була офіційно, так мовити, визнана нею і вона вважала власне його за свого «поетичного батька», то вплив Куліша був менше помітний, проте в її ліричних формах він безперечно відчуваються. До цих впливів Леся Українка додала велику дозу впливів європейської поезії, головним чином Мюссе та Гайне, почасти Байрона, Словацького, і з цього, власне, конгломерату почалася її лірична творчість. Але нова доба українського громадського життя повинна була створити й нового поета. І потроху, з ростом та визріванням поетичного таланту, Леся Українка скидає з себе впливи один за одним, її голос поетичний набирав самостійного, оригінального тону, і вже в другій книжці своєї лірики («Думи і мрії») вона стає настільки новим фактом української поезії, що Франко має причини назвати її «трохи чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну».
Леся Українка перш за все внесла в свою поезію нову психологію, не психологію людини, що постійно оглядається назад та зітхає за прекрасним минулим, і не психологію людини, що вважає все за навіки втрачене та безпорадно проливає сльози, – бо власне ці дві психології характеризують післяшевченківське епігонство, – а нову психологію віри в сили свойого народу, визнання необхідності боротьби і навіть певності перемоги, хоч цей останній мотив іноді в ліриці Лесиній бринів сумнівно. В кожному разі – не дивитись назад і не сумувати тільки, а боротись і не сміти думати про здачу – це ідейний зміст лірики Лесі Українки. Крім цього, вона грунтовно зреформувала форми і стиль віршування; вона значно поширила українські поетичні жанри та уважно, «по-європейському» ставилася до формального боку віршів.
Коли зараз ми маємо перед собою певний період української поезії, до 1917 року вповні закінчений, то маємо змогу сказати, що так званий «післяшевченківський» період закінчився поезією Старицького, а з поезії Лесі Українки і – сказали б ми – до 1917 року включно маємо новий період, що Леся була його, так мовити, фундатором, а дальшими представниками – Самійленко, Кримський, Олесь, Чупринка. Коли користуватися вже термінами літературними, то ми назвали б цей період, цей до певної міри напрямок нашої поезії, «неоромантичним». Цей неоромантизм для певного ступня розвитку буржуазної культури є властивим, і його пережили послідовно в літературі, як літературний вираз соціальної еволюції панівного класу, і західноєвропейські країни, і Росія, і Україна. Термін «неоромантизм» є тут тільки найбільш широкий вираз для характеристики літературного стилю, що з’явився в літературі наслідком появи певного нового стилю соціально-економічного.
Те, що звали в творчості Лесі Українки старі статті про неї та недавні книжки – її індивідуалізмом та «екзотизмом», те в перекладі на мову літературну є неоромантизм. Доказом цього неоромантизму є палка лірика Лесина, лірика природи, лірика щирої любові до рідного краю та його старовини, нарешті – лірика бойового запалу, що говорив: «убий – не здамся», що вважав:
Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона;
Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний…
Вся драматична частина творчості Лесі Українки не менше відповідає опреділенню неоромантизму, а «Лісова пісня», найкраща квітка в Лесиному поетичному вінку, є шедевр того неоромантизму.
Безпосередніх впливів творчості Лесі Українки на дальшу неоромантичну поезію нашу знайдемо не багато: ввесь героїчний тон її лірики був чужий поетам, що прийшли після неї, тим більш був чужий романтичний пафос її драматичних поем, написаних на до незрозумілості далекі теми. Леся Українка, не дивлячись на велетенські розміри свойого поетичного обдарування, своєї поетичної школи не залишила та й не могла залишити. Ще не настільки було розвинене за життя її українське літературне життя, щоб можна було говорити про школи. Значення її для розвитку української поезії було значно менше, ніж її місце в розвитку цієї поезії.
Тепер, коли прийшов нарешті час для оцінки роботи Лесі Українки, ми надаємо їй величезного значення, але вона його не мала навіть для поетів того ж неоромантичного напрямку, що вона його почала в нашій поезії. Трапилася якась незрозуміла й прикра помилка, що її ось тільки наші покоління виправляють. Можна бути певними, що твори Лесі Українки ще зіграють властиву їм роль, що до пильного, вдячного, всебічного студіювання їхнього ми ще прийдемо, коли наша мистецька культура стане так міцно на ноги, що ми не будемо ставитися байдуже до її минулого.
Майбутні покоління поетів і читачів знайдуть в творчості Лесі Українки, як це правильно накреслив вже Ол. Дорошкевич, строго окреслену поетичну ідеологію, універсалізм творчості в галузі тематичній, особливого типу індивідуалізм, не особистий, а виповнений виразним соціальним змістом, стиль високоліричний і разом з тим енергійний.
Енергії в Лесі Українки було дуже багато, а сили дуже мало. В її думці стояв образ життя гармонійного, з якого людськими руками буде зметено ввесь бруд, а боротися вона за це майбутнє життя могла тільки-но словом своїм, не ділом. Вол. Коряк в одній невеличкій рецензії про Лесю Українку [див. «Організація Жовтневої літератури», ДВУ. 1925, стор. 203] влучно схарактеризував стисло все значення творчої роботи автора «Лісової пісні»: «Людина з душею борця, Леся Українка дала в своїх творах цю велику творчу тугу за гармонійним людським життям і жаль свій, що не може сама боротися за це».