Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Ізольда Білорука

Ізольда Білорука

Леся Українка

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6

1

Трістан блукав по лісі,

ловив зелений шум,

хотів йому віддати

своє кохання й сум.

Та ледве де береза

лагідно зашумить,

Ізольдин голос любий

він згадує в ту мить.

Крізь віття синє небо

погляне в вишині, –

Ізольдині він очі

спогадує ясні.

З одчаю на узлісся

іде сумний Трістан,

аж там злотистим житом

лиснить розлогий лан.

Ізольду Злотокосу

Трістан і тут згадав,

упав у борозенку

і тяжко заридав.

Прийшла дівчина жати

і постать зайняла,

почула те ридання

і ближче надійшла.

Мов доля необорна,

була її краса,

і чорна, мов те горе,

була її коса.

Хороші в неї очі

і темні, мов одчай, –

хто гляне в теє пекло,

то забуває рай.

А голос у дівчини –

мов тої скрипки спів,

що викликає мертвих

на танець із гробів.

І вивела Трістана

вона з одчаю тьми

лілейними руками

та спільними слізьми.

Спитав він: «Як ти звешся,

дівчино таємна?» –

«Ізольда Білорука», –

відмовила вона.

«Се ймення – найсвятіше

в сім світі і в раю!

Ізольдо! Ох, Ізольдо!

Прийми любов мою!»

2

«Ти пестив так ніжно мене,

коханий Трістане,

а в очі так сумно дививсь,

аж серденько в’яне.

Мені ти уста цілував

і руки біленькі,

а сльози на коси мої

котились дрібненькі.

Мені ти слова промовляв

палкої любови,

чому ж вислухати не хтів

моєї розмови?»

«Ізольдо, Ізольдо моя,

в очах твоїх темних

хотів би я бачить блакить

країв понадземних!

Ізольдо, Ізольдо моя,

коли б твої коси

мінилися золотом так,

як житні покоси!

Твій голос, Ізольдо моя,

рвачкий та жагливий,

коли б він, як шелест берез,

був тихий, пестливий…»

«Не варто журитися тим,

коханий Трістане!

Хрещеная мати моя

мені те достане.

Бо мати хрещена моя,

то фея Моргана». –

«Біжи ж ти до неї мерщій,

Ізольдо кохана!»

3

«Ой матінко-феє Моргано,

зміни мені вроду мою!

Хай буду білява та ясна,

мов ангел у божім раю».

«Ох, донечко люба Ізольдо,

се ж я тобі вроду дала,

в колиску дарунок принесла,

як ти там лежала мала.

Красі твоїй, доню Ізольдо,

ніхто ще догани не дав». –

«Журлива ся темная врода,

мій милий від неї ридав.

Дай, матінко, злота й блакиту,

нехай же я буду ясна,

хай милий мені усміхнеться,

як сяя весела весна».

«Гаразд, моя доню Ізольдо,

я золота в сонця візьму,

блакиту морського позичить

попросим русалку саму».

«Навчи мене, матінко-феє,

розмови берез у гаю,

хай буде мій милий щасливий,

як дрібна пташина в маю».

«Ще краще, ніж тії берези,

шумлять веретенечка фей,

бо все наймиліше вчуває

в тім гомоні кожен з людей.

Що схочеш, коханая доню,

тобі я зміню в одну мить,

одного не зможе Моргана –

твоєї душі одмінить».

4

У темнім лісі знов Трістан

самотну терпить муку,

і жде до себе і не жде

Ізольду Білоруку.

Коли щось шурхнуло, мов птах,

з кущів струсило росу,

і враз Трістан побачив там

Ізольду Злотокосу.

Ті самі очі і коса,

та сама тиха мова…

Душа Трістана в небеса

полинути готова!

«Се ти, єдиная моя?

Се ти, моя царице?

Сюди з-за моря приплила,

кохана чарівнице?

Та як же випустив тебе

король той недоріка?

Чи ти для лицаря свого

убила чоловіка?

А де ж твій кубок золотий

і те дання уроче?

Тепер свідомо я до дна

його доп’ю охоче!

Напій кохання нам заллє

і згадку про розлуку». –

«Трістане! Ти хіба забув

Ізольду Білоруку?»

«Вона забудеться тепер,

як ночі тінь минула!» –

«Трістане! Що коли вона

про тебе не забула?»

«Нехай вона в Єрусалим

іде на прощу боса.

Тепер до мене прибула

Ізольда Злотокоса!»

«Трістане! в тебе є гріхи,

великі, непростимі.

На їх навряд чи проща є

в святім Єрусалимі».

«З тобою, люба, я готов

іти на вічні муки!» –

«Трістане! Годі вже розмов,

поглянь мені на руки!

Згадай, кого ти посилав

сьогодні до Моргани!

Куди ж тепер мене пошлеш

загоїть в серці рани?

Хоч зникла тьма з очей моїх,

зате лягла на душу.

Ти чорний камінь там поклав, –

повік його не зрушу.

Нехай же знов моя коса

чорніє, мов жалоба!

Я сеї барви не зміню

віднині вже до гробу».

5

Трістан у недузі лежить,

ослаб, мов дитина,

не служать нічого йому

всі чари Мерліна.

А фея Урганда з-за гір

сказала лукава:

«Тут може одна помогти –

Ізольда Білява.

При тій злотокосій тебе

і смерть не поборе».

І вірного друга послав

Трістан геть за море.

І другові так наказав:

«Як згодиться мила, –

ти свій корабель наряди

у білі вітрила.

Як ні – то напни лиш одно,

велике та чорне,

хай потім у ньому мій труп

чорнява угорне…»

6

«Піди, піди на берег, Білорука,

прошу тебе, молю тебе, піди!

Там є гора висока та стрімчаста,

на неї злізь і подивись туди,

де море хвилю гонить із півночі.

Вертайся вмить і розкажи мені,

чи не леліють білії вітрила

на видноколі в сизій далині».

І мовчки йде Ізольда Білорука

на берег моря, на високий шпиль…

Ох, щось біліє здалека на морі!

Вітрила то чи тільки піна хвиль?..

Вернулася Ізольда Білорука.

Трістан питає: «Що? Яка яса?» –

«Щось мріє там далеко у просторі». –

«Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса».

І враз душа Трістанова порвала

ждання шнурок, що здержував її,

і злинула, мов пташка вільнокрила,

далеко у незнанії краї…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!

Тебе давно Трістан твій вірний жде.

Між скелями не бійся заблудитись –

Ізольда Білорука проведе.

Іменнями посестри ми з тобою

так, як вечірня й ранішня зорі.

Чи то ж не диво, що тепер судилось

розлить нам заграву в одній порі?

Колись і я була на час-годину

такою ясною, як ти тепер». –

«Посестро, голос твій мене лякає!

Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»

«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,

та бути з ним аж до його сконання

дісталося-таки мені самій.

Ти не привезла чорного вітрила,

не жалібна – ясна твоя краса,

та милий в гріб не ляже непокритий, –

його покриє чорная коса».

[21.07.1912. К[утаїс]]


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 97 – 104.

Перша сторінка автографа поеми Лесі Українки «Ізольда Білорука»

Вперше надруковано у ЛНВ, 1913, кн. 1, стор. 24 – 28.

Чорновий автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 741) має підзаголовок французькою мовою («Iseult-aux-blanches mains»).

У чорновому автографі закреслено строфи 2 і 3 в розділі 3, а також передостанню строфу в розділі 6. Чистовий автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 740) ідентичний в першодруком.

Датується за чорновим автографом.

Подається за першодруком.

Моргана, Мерлін, Урганда – герої середньовічних рицарських романів, чарівники.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 19846

Модифіковано : 1.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.