18.12.1890 р. До М. П. Драгоманова

Любий дядьку!

Дуже я Вам вдячна за те, що-сьте завдали собі клопоту, розпитуючись по Відні про мої лікарні справи. Сьогодні прийшов лист від п. Гриневецького, і хоч він пише, що віденські клініки відкриті цілий рік, однак ми все-таки хочемо їхати хутко по святах, якнайскоріше. Певно ж, там прийдеться місяців добрих зо три пролежати, то вже краще зимою лежати, ніж літом, а то ще слід і через те їхати хутчій, що мені з ногою недобре, дедалі, то все, либонь, гірше робиться. Нехай вже німці визволяють з біди!.. Прикро мені дуже, що прийдеться нидіти по тих клініках, – се варто пекла! – але вже нема що робити. Зате потішаюся тим, що Європу зобачу; либонь же, і Україну можна назвати Halbasien, як Ви прозвали Болгарію.

Видно по листах, що дядині Болгарія хіба чи не справжньою Азією здалася, та воно після Швейцарії і не дивниця. А дуже б я хотіла дістатись до вашої «Азії», може, й дісталась би, якби не ті капосні слабості, ну, та чей же, таки добудуся того колись! Багато я щодня строю планів про ту болгарську подоріж, але всі вони поки що вельми фантастичні. Якби тільки то від мене залежало, то я б уже давно з Одеси стругнула в Болгарію – по-моєму, звідти вже недалеко. Я тепер так розволочилась, їздячи раз у раз, що мені нігде не здається далеко.

Справді, мені якось аж дивно, що я ніяк не можу з Вами побачитись, і чогось мені здається, чи не вдалося би як у Відні зобачитись. Багато хтіла б я з Вами поговорити, багато розпитати і для себе, й для других, бо якось у листах все не те – що листи! Однак, здається, се нагадує речення: «Письма пишут только аптекаря», і людині з літературного роду і не подобало б так говорити.

Однак якби мені не забутись того, що оце хтіла питати: чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати, але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, а літератури про сю річ зовсім не знаю. Дістала я недавно брошурку Мельгунова «О русской народной музыке», але там полеміки чимало, а практичної ради жадної, та ще й здається мені, що склад московської пісні одмінний від вашої; записую сама без теорії, та не знаю, чи буде з того пуття. Чи не знаєте часом яких добрих збірників німецьких та французьких народних пісень?

Миша просив запитати, чи нема яких творів у європейській або в російській літературі про «народну математику»? Ще хотів Миша знати вашу думку про те, чи не єсть признак монгольського впливу на москалів їхня орнаментика з людськими та звірячими фігурами? Взагалі Миші тепер, здається, далеко цікавіші усякі літературні справи та етнографічні, аніж математика, до неї ж він, здається, має скоріш якусь платонічну любов, а не реальну. Ще мені цікаво, чи не бачили Ви нових етнографічних журналів «Живая старина» та «Этнографическое обозрение»? Миша збирається виписати «Этнографическое обозрение», може, вже досі і виписав.

Та от іще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, який є переклад ведичних гімнів на французькій або німецькій мові, може б, я його собі купила, бо страшенно мені сподобались тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Ménard’a. Однак годі вже мені наприкрятися з тими питаннями, може, Вам і часу нема на них одповідати. Але ж мені нема в кого порадитись про сі речі, і коли мама не може дати відповіді на сі питання, то я тільки у Вас її знайду.

Тепер хіба написати Вам що про наше життя? З приїздом у Луцьк воно мало чим одмінилось, тільки що Ліля почала справніше вчитися та люди частіше заходять до нашої хати. Мені з тих людей мало користі, бо мої товариші всі або в Києві, або так по різних містах, а тут з молодих нікого такого не знаю, а старі… Однак не скучно мені, маю роботу, тепер більше, ніж коли, чимало писати знаходиться, хоч то з тим писанням чисте горе! Одно те, що не можу довго над ним сидіти, а друге те, що посилаю-посилаю до «Зорі», а мало пуття, от ще тепер цікаво мені, як поведеться при новій редакції, – запрошувала нас, – якщо буде так, як раніш було, то й цур їй! Запитали ми недавно про «Pauvres gens» (от уже справді pauvres gens!), та ще не мали відповіді, а тільки обіцяють «написати докладно». Ви радите передати в «Народ», але ж він, здається, віршів не друкує, та й взагалі, здається, там белетристики нема.

Та от мене дехто з товаришів корить, що нема в моїх віршах міцної тенденції, що бракує громадських тем, що в мене тільки образи та форма то ще так-сяк, а решта… Себто я мислю, що нікуди моя поезія не судна. Ба, що ж робить, хоч і так! Десь моя муза вдалась така нетенденційна та вбога, або, може, й те, що так я незручно вимовляю свої ідеї, бо таки сподіваюсь, єсть і у мене якісь там ідеї.

Дехто теж нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики. Ну, та es ist eine alte Geschichte, і, певне, вона Вам так вже сприкрилась досі, але мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по-українськи, чи краще, може, по-російськи, і т. і. Отак люди, певне, варитимуть сю воду, поки вона вже сама не википить до решти. Шкода тільки, що невідь над чим стільки часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час. Та от я бачу, що і я не знала ціни часові та марнувала його без пуття, а тепер мені все здається, що він від мене втікає, і не знаю, як би його затримати.

Тепер я слухаю Вашої ради і «спасаюсь від українсько-російського невежества»: вивчила недавно італьянську граматику і тепер для вправи читаю книжки, хочу скоріше навчитись добре тямити по-італьянськи, аби перекласти «Dialoghi» Leopardi, маю се на завданок від товариства. Гейне мій завтра поїде вже до друку, я тому дуже рада! Сим випуском вийдуть: «Lyrisches Intermezzo», «Heimkehr» та «Harzreise». Тепер я на який час покинула перекладати: нехай-но ще дещо своє покінчу, а то так, бідне, поневіряється. От не знаю, чи дадуть-то мені німці писати в клініці, – певне, не дадуть! Буде шкода, бо тоді не стане моєї найпершої розваги. Ще теж мені буде жаль немалий, що не чутиму довго ніякої музики і сама не гратиму, се для мене покута чиста. Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»… Шкода, справді, що я не фаталістка або не «толстовка».

Як-то тепер Ліда з музикою? Певне, частіше співає дуети з Маусиком, ніж виграває твори величних маестро? Чому в Ваших остатніх листах нема жодної відомості ні про Зорю, ні про Маусика, ні про Раду? Чи то Рада вже переучується по-болгарськи? Якби Рада коли до нас написала – ми дуже втішаємось її листами. Певне, Зоря малює що-небудь – наш Микось чистий маляр, – нехай би Зоря прислав нам свої малюнки, цікаво побачити його «стиль».

Повітайте від мене і поцілуйте всю любу родину, знайому і незнайому. Прошу, як матимете час, відпишіть мені, не гнівайтеся, що так рідко пишу, то не від злої волі. Бувайте здорові та забудьте про свої ревматизми навіки.

Цілую Вас, Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 62 – 66.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 31 – 33.

Автограф невідомий. Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1200).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 122 – 124. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Гриневецький Іван (1862 – 1929) – студент Віденського університету, потім лікар, аматор-композитор. На прохання М. Драгоманова надіслав Лесі Українці листа з описом умов лікування у віденських клініках.

«Письма пишут только аптекаря» – перифраза з повісті М.В.Гоголя «» (1834 р.), тому в лапках. У Гоголя: «Черт возьми! что письмо? Письмо вздор. Письма пишут аптекари…».

мотивів народних я знаю силу – фольклорна спадщина Лесі Українки налічує бл. 450 записів.

Мельгунов Юлій Миколайович (1846 – 1893) – російський піаніст, музикознавець і фольклорист.

«Этнографическое обозрение» – журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

«Живая старина» – журнал Російського географічного товариства, виходив у 1890 – 1916 рр.

Переклад ведичних гімнів – Леся Українка в цей час писала підручник «Стародавня історія східних народів» для молодшої сестри Ольги. Твори із найдавнішої індійської збірки обрядових гімнів Рігведи вона ввела у підручник як ілюстративний матеріал. Працюючи над перекладами цих гімнів на українську мову, вона зверталася до інших перекладів Рігведи, зокрема до німецького і французького.

В «Історії» Menard’a – мова йде про книжку французького письменника та історика Луї Менара (1822 – 1901) «Історія стародавніх народів Сходу».

Запитали ми недавно про «Pauvres gens» – переклад поеми В.Гюго Леся Українка виконала в 1889 р. і була незадоволена з отяганням його публікації. Зрештою він був надрукований в журналі «Народ», як і пропонував Драгоманов.

При новій редакції – У 1890 р. редакцію журналу «Зоря» очолив Василь Лукич – український культурно-освітній діяч і літературознавець.

«Народ» – український громадсько-політичний журнал. Незабаром Леся Українка стала активно співробітничати в цьому журналі.

Гейне мій завтра поїде вже до друку… – тобто рукопис перекладу збірки «Книга пісень» Генріха Гейне.