20.05.1899 р. До О. Ю. Кобилянської

Дорога і шановна товаришко!

Багато приємності справила мені Ваша швидка і прихильна відповідь, приємна, між іншим, була вона мені ще й тим, що в ній я пізнала Вас таку, якою бачила Вас досі в Ваших творах, – отже, на сей раз Dichtung und Wahrheit не стали в сперечність. Хотіла б я, щоб Ви могли так само сказати і про мене, коли побачите мене, та боюсь, що я не відповім тому високому ідеалові, який Ви зложили собі про мене. Ви порівнюєте мене навіть з ангелом, але, дорога пані, щоб Ви знали, тому ангелові приступна часом така ненависть, яка запевне скинула б його з неба, коли б навіть він туди дістався якимсь чудом. Не така сторона наша російська (ба й австрійська!) Україна, щоб виховувати ангелів… Однак я, властиве, не про се хотіла говорити.

З Вашого листа, запевне без Вашої волі, забринів мені немов докір, що я раніше, тоді, коли Вам се найбільш було потрібно, не обізвалась до Вас, не подала братньої руки помочі. Се сталось тільки через те, що маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною. Врешті, може, так вийшло краще: Ви тепер маєте ту гордість, яку не кожний має, Ви самі створили собі свою долю і нікому не завдячуєте її.

Крім того, вірте мені, чужа поміч, властиве, не поміч: мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літератської родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни, а власне – невіра в свій талан, трудне шукання правого шляху і тисячі інших, про які я не буду Вам говорити, бо Ви їх, певне, знаєте. Що значить признання цілого світу, коли автор сам не вірить в свою силу? Чи пам’ятаєте трагічний діалог майстра з жінкою в «Versunkene Glocke» Hauptmann’a, де жінка вмовляє його, що він великий майстер, бо всі люди, всі авторитети сказали, що його твір – вінець всіх творів, але майстер з розпачливою одвагою відповідає: «Nein, mein Werk war schlecht – ich weiss, ich fuhles!».

Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі – і то не завжди. Врешті, ся ідея краще виражена в Вашому нарисі «Мати божа». Запевне, нам мило, коли нас розуміють, коли нас люблять, але се не поміч, се часом велика надгорода, часом невеличка приємність, але се завжди приходить post factum, коли діло так чи інакше скінчене. Тим-то і я тепер, збираючись знов говорити про Ваші твори, не думаю, що се дуже придасться Вам практично, просто мені самій се приємно, а Вам, може, буде цікаво, яко «голос з публіки». Властиве, критика більш потрібна публіці і – самим критикам, ніж авторам. Однак моя Einleitung виходить довга, простіть – се вже берлінський вплив!

Я, власне, хотіла зазначити різницю між поглядами галицької критики і моїми: гал[ицька] критика докоряє Вам німеччиною, а я думаю, що в тій німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідей і штуки, – се просто б’є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, напр[иклад], Франка, бо він не належить до більшості); там (у гал[ицьких] писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт.

Се, власне, добре, що Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу, а не через галицько-польську, як більшість галичан, бо та школа гал[ицько]-польська, властиве, не школа. Якби почали з того, чим скінчили, певне, користь була б менша. Що Ви пізно навчились нашої літ[ературної] мови, дарма, зате Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають.

Та ще й те, entre nous soit dit, хто знає укр[аїнську] мову? себто так знає, як можна знати франц[узьку], нім[ецьку], англ[ійську] etc. Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди і навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її. Може й правда, що Ви часто залітаєте ins Blau, але – не мені корити Вас за се! лишаю се людям практичнішим. Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, напр[иклад], я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ: його ідеал Übermensch’a, тієї blonde Bestien, якось не чарує мене. Його афоризми справді часом блискучі і гарні, але я не кохаюсь в афоризмах.

Таке антиніцшеанство не повинно становить між нами стіни, у мене є один дуже близький друг ніцшеанець або щось коло того, і він мириться якось з моїми виступами проти blonde Bestien, хоч я виражаюсь перед ним далеко гостріше, ніж тепер перед Вами. Я сподіваюсь, що в сьому Ви будете до мене толерантні. Сподіваюсь теж, що ми з Вами поговоримо ще не раз на сю і на інші теми і в листах, і живим словом.

Дуже мене тішить, що Ви збираєтесь влітку на Україну. Прошу Вас, напишіть мені конечне перед виїздом, коли маєте прибути до Києва, бо я хоч і не буду на той час там, то, певне, могтиму приїхати вмисне, а якби вже абсолютно не могла, то чей же Ви, дорога товаришко, не відмовите мені завітати до мене на хутір в Полтавщині. Літом я маю пробувати близенько біля міста Гадяча, в Полтавській губернії [адреса моя буде: г. Гадяч, Полтавской губ., Ларисе Петровне Косач], на хуторі моєї матері. Гадяч – се рідне місто родини Драгоманових, отже, і матері моєї. До нього з Києва їхати не дуже далеко, годин з 10 (на російські простори, то се зовсім близько!), і коштує недорого, а поїхати туди варто, бо там побачили б Ви справжні центральноукраїнські села і типи, та й околиця, хоч, певне, не така гарна, як Ваша зелена Буковина, та все ж є в ній багато лагідної краси. Так чи інакше, але, якщо Ви в серпні приїдете на Україну, то я конечне привітаю Вас в нашій хаті – чи в Києві, чи в Гадячі, або і там, і там. Добре так?

Сама я тепер, відай, поїду найпростішою дорогою додому, бо з мене такий інвалід, що аж не бере охота в товаристві показуватись. Врешті, я б рада заїхати і до Відня, і до Львова, але, говорячи без жартів, у мене ще замало сили; ходжу ледве-ледве, їздити можу з великою бідою, а навіть сидіти дуже тяжко, бо ся поза найгірша для такого пацієнта, що має не всі кості в кульші. Приїхати ж до Львова і лежати в готелі не весело, та я й не влежала б при моїй натурі – у мене натура не по організмові! – а се могло б скінчитись дуже сумно для мене, бо зруйнувало б з такою тяжкою бідою заложені підвалини.

Я була хора 16 років, нарешті знайшовся хірург, що схотів мене різати, операція і вся процедура після неї були такі, що вдруге я собі й за царство небесне такого не хочу, та ще й не все скінчено, все буде скінчене хіба через півроку. Бачите, які терміни? Так, немов я збираюся жити стільки, як прамати Єва… Поїду, може, тижнів через 1½ додому, а знов через півроку, може, треба буде ще раз з’явитися до хірурга, чи позволить зовсім увільнитись від ортопедії. Тоді-то, може, матиму волю в Галичину і на Буковину «залетіти», а тепер мені не літати, хіба що на крилах мрії, бо навіть пісні мої щось примовкли серед хірургічних вражень. Оце з тяжкою бідою берусь переписувати свої «пісні» для нового видання, та й робота ся йде, як з каміння…

Якби Ваш знайомий літерат був цікавий бачити мене, то я була б дуже рада його пізнати, я дуже високо ціню la confraternité littéraire. Все ж я не настільки інвалід, щоб не могти бачити людей. Щодо приймання незнайомих, але відомих людей взагалі, то ми, українки, в сьому досить ліберальні. Та й взагалі, наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка. Щиро, сердечне вітаю Вас від себе і від сестри.

Ваша товаришка Леся Українка

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 109 – 113.

Вперше скорочено надруковано у вид.: Хрестоматія критичних матеріалів, т. 3. К., 1949, с. 101. Повний текст листа вперше опубліковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 74 – 77.

Подається за автографом (ф. 2, № 869).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 481 – 484. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема. Подано адресу на листі: Hochwohlgeboren Fräulein Olga Kobylianska. Czernowitz. Oesterreich. Вп. Пані Ольга Кобилянська. Чернівці, ул. Новий Світ ч. 61.

«Мати божа» – нарис О. Кобилянської («Зоря», 1895, № 23).

галицька критика докоряє Вам німеччиною – У деяких критичних статтях О. Кобилянській робилися закиди, що в її ранніх творах відчувається вплив німецької літератури (зокрема в статті О. Маковея «Ольга Кобилянська», надрукованій в газ. «Буковина», 7 травня 1896 p.).

Ви прийшли в нашу літературу через німецьку школу – Мається на увазі те, що О. Кобилянська, добре знаючи німецьку мову, познайомилася з творами світової літератури через німецькі видання.

не поділяю Вашого ніцшеанства – В ранній період своєї творчості, зокрема в 1890-ті роки, О. Кобилянська виявляла інтерес до модних у той час афоризмів Ніцше, що відбилось в окремих творах письменниці.

якщо Ви в серпні приїдете на Україну – В серпні 1899 р. письменниця дійсно приїхала до Києва.

берусь переписувати свої пісні для нового видання – для збірки «Думи і мрії» (1899).

Ваш знайомий літерат – німецький письменник-реаліст Людвіг Якобовський (1868 – 1900).