17.04.1903 р. До М. I. Павлика

Високошановний друже!

Дуже мені неприємно, що Ви так якось дражливо прийняли мій лист. Він зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої… Взагалі сей рік для мене критичний, я знов стою на роздоріжжі, як колись в дні першої молодості, багато приходиться рішати, міркувати і владновувати єдино своєю власною думкою і силою, часто не тільки без жодної помочі, але ще й при чималій опозиції з боку тих, що, здавалось би, не повинні бути в такій опозиції. Багато тут і зайвої боротьби, і марнування сили, і втоми думки. Від того я часом трачу почуття дійсності і буваю несправедлива до людей, а часом і до себе. Додайте до сього мою звичайну хронічну і вже, може, довічну недолугість, то, може, пробачите мені помилки в стилізації моїх листів. Проти Вас же я нічого не маю і ні в чому Вас не винувачу, і яке б там не було Ваше «шістє до людей», то до мене маєте те «шістє», що мене глибоко болить найменша прикрість, яку я коли, хоч і несвідомо, могла заподіяти Вам. Може, з того користі мало, але вже воно так.

Я, друже, не прошу і не просила у Вас ніякої «статистики» ні для мене, ні для мого приятеля. Я просто думала, що, може, Ви випадком знаєте приблизно умови (напр[иклад], я знаю minimum плати за такі лекції в Росії і не потребувала би для того жодної статистики зібрати, якби хто мене запитав), тільки думала, що, може, Ви просто забули про те написати. Я ж зовсім не бажаю, щоб Ви тим клопотались, бо Вам і так роботи досить. Хутко, може, буду у Львові сама, то розпитаюсь по людях, а Вас виразно прошу не марнувати на те часу і сили…

За людське відношення до драгом[анівщи]ни я Вам нічого не можу сказати, хіба те, що не вірю, аби правда могла бути такою вже незрозумілою, щоб аж пропасти через те. Коли не Ви і не я, то. може, сильніші від нас видобудуть ту правду зо дна (принаймні, те головне, що в ній є). За себе скажу, що я зважу свою силу, як трохи мине сей гостро критичний стан (сподіваюсь, що це до осені станеться); і тоді визначу собі виразну програму, що я можу і що я повинна робити. А се, про що тепер просила Вас довідатись у Львові, єсть один з матеріалів до мого рішення. Тільки повторно прошу: як то Вам має завдати хоч найменший клопіт, то не треба, я справлюсь сама.

Сподіваюсь, що Вам не прийдеться так бідувати зі мною. Я не маю таких здібностів, як покійний Ковалевський, а все ж таки до певної міри можу стати у пригоді своїм друзям по ідеї. Зрештою, про сі справи і про деякі інші поговоримо при зустрічі. Як не за місяць, то за два побачимось. Тим часом не ворогуйте на мене – коли я роблю часом зле, то таки більше собі, ніж іншим, та принаймні до самодовольних не належу.

До побачення! Привіт Вашій мамі.

Л.К.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 66 – 67.

Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 1027).

Ніякої «статистики» – У листі від 27 березня 1903 р. Леся Українка просила М. Павлика надіслати їй деякі відомості про заробітну плату вчителів гімназій і середніх шкіл Галичини.

Ковалевський Микола Васильович (1841 – 1897) – український громадський діяч.