2. Образи Аврелії та Валента
Борис Якубський
В драматичній поемі «Адвокат Мартіан» Леся Українка не в перший раз обирає для розвитку задуманого сюжету, як історичне тло, добу раннього християнства. Події в цій драматичній поемі відбуваються в місті Путеолах при Неапольській затоці, в домі Мартіановім, в III сторіччі нової ери. Самий розвиток сюжету має дуже гострі трагічні колізії. Адвокат Мартіан – таємний християнин, його діти, дочка та син, так само. Переслідування християн від римської влади досягло такого ступня, що не тільки небезпечно стало поширювати християнські ідеї, але повстала загроза цілковитого знищення нової віри. Землі, що належать християнській громаді, конфісковані, єпископ арештований, старі, досвідчені християни розуміють, що при такому стані речей потрібна велика конспірація, надзвичайна обережність. Але представники молодого покоління того не можуть зрозуміти. Захоплені новою вірою, вони прагнуть активної роботи, проповідництва, згодні постраждати, аби поширити правдиву віру.
Адвокат Мартіан повинен бути особливо обережний: він відомий адвокат, вдало захищає відданих на суд християн, і християнський клір наказав йому глибоко заховувати свої релігійні погляди, щоб мати право виступати на захист засуджених. Цей наказ дорого йому коштує. Він втратив дружину, що покинула його та пішла за язичника, він втрачає послідовно свою дочку, свого сина, свою небогу – і залишається самотній. Невблаганна доля кидає його в подвійну трагедію. Одна – трагедія суспільного характеру: він хоче бути активним християнином, йому важко затаювати свою віру, але умови примушують його залишатися «тайним Никодимом». Більше того: ті умови роблять з нього опортуніста. Мартіан поволі втрачає свого здібність до акції, і в драматичній поемі ми бачимо його людиною, яка повинна повсякчасно поступатися своїми поглядами, повинна сама прийти до висновку, що облуда є річ природна, бо інакше, на його думку, не можна виконувати свої громадські обов’язки. Друга трагедія, що виникає з першої та що за причину її є перша -трагедія особиста, втрата одного за одним своїх близьких людей, нарешті – повна самотність.
Леся Українка в більшості своїх драматичних творів виводила типи сильних людей (Одержима, Кассандра, Річард з драматичної поеми «У пущі», Дон Жуан з поеми «Камінний господар», Антей з «Оргії»). Цей художній вибір властивий романтикам і неоромантикам, що до останніх в усій своїй творчості належала Леся Українка. Адвокат Мартіан так само є сильна людина. Для доказу цього досить згадати його поводження наприкінці драматичної поеми. Йому конче потрібно назавтра приготувати промову для захисту єпископа. Його писар Констанцій, після всього, що він пережив, вже не може працювати й питає в Мартіана, чи може працювати він. «Я повинен» – відповідає Мартіан.
Образ Мартіана задумано дуже глибоко й змальовано в усій його психологічній складності з великою увагою до найдрібніших рис його вдачі. Не тільки Мартіанові висловлення, а й авторські ремарки (вони може навіть найбільше) виявляють силу характеру цього християнського адвоката, цього українського інтелігента, що соціальні умовини українського життя в реакційні роки після революції 1905-го року призводять його до трагічного становища. «Чоловік поважного, але ще не старого віку», римлянин-«язичник», що перейшов до християнства, він повинен затаювати свою теперішню віру, й це йому надто важко. Переживши втрату дружини, він зміг виховати своїх дітей у правій вірі. Але коли йому, людині з життєвим досвідом, добре зрозуміло, що не завжди можна жити, як хочеш, що певні обставини життя приневолюють до криводушності і роблять з цього негарного вчинку своєрідну доброчесність, то його діти – і дочка і син, люди молодого віку, не можуть цього зважити, не в силі цього зрозуміти.
Аврелія і Валент – обоє сильні натури, але разом з тим люди протилежної вдачі. Хоч обоє вони виховані в християнській вірі, але дочка, що побачила в дитячі роки «на власні очі» ту «вищую красу, таку живу, таку страшну», коли була раз з матір’ю в цирку й взріла справжній пафос християнства, мусить чи «забути те, що бачила там, в цирку», чи йти від того геть. Вона належить до натур тієї вдачі, що можуть чи взяти все від життя, чи, коли цього не можуть зробити, рішуче зірвати з ним і піти протилежним шляхом, утворити нове життя, цілком одмінне від попереднього. Батько позбавляє її спадку, вона більш так жити не в силі й тікає до матері.
Валент – людина іншої вдачі: він увесь поглинув у християнську віру і хоче все своє життя їй віддати. Для нього не досить стати за адвоката християн і так криводушити, як його батько; він бажав би стати одвертим проповідником християнства («Чин живий або живеє слово – се талан мій»), але знає, що цього не можна, бо «сина-проповідника не може у себе мати Мартіан Емілій», і при всій його простій вдачі йому доводиться йти «кружною стежкою» – вступити до війська. «Я людських душ не смію боронити від князя тьми», тому «піду туди, де бій кипить найдужче, а там уже ніхто не запитає мене про віру. Там – аби одвага та добрий меч; а се у мене буде».
Леся Українка в постатях Аврелії і Валента змальовує дві протилежні групи української молоді свого часу. Молодь на те й молодь, аби прагнути активного життя, боротьби, що становить засаду всякого життя. Але одну її групу складають ті, що, шукаючи життєвої акції, байдужі до того, де вони її знайдуть. Певна частина української молоді часу Лесі Українки не мала змоги, залишаючись українцями, належачи до пригніченої нації, взяти активну участь у громадському житті. В ті часи «українство» в офіційних колах вважалося за «сепаратизм», зрадництво і переслідувалося мало чи не гостріше, ніш християнство в Римській імперії. Отже чимала частина української молоді, не остільки непохитна у своїх національних поглядах, аби за них терпіти знущання («хохли») й мати нижче становище в суспільстві, легко перефарбувалася на росіян. Утеча Аврелії від батька до матері є зразок такого перефарбовування.
Друга частина, кількісно значно менша, твердо держалася своєї національності, терплячи переслідування. Її представники не могли досягти такої блискучої кар’єри, як зрадники (Аврелія говорить: «і там я буду жити, як царівна»), вони повинні були робити не те, що могли й хотіли (близько знайомий Лесі Українці Коцюбинський повинен був працювати в якійсь філоксерній комісії, В. Самійленко – був за нотаря). Не може бути сумнівів, що авторка «Адвоката Мартіана» негативно ставилася до першої частини й високо поважала другу. Але письменникова об’єктивність не дозволила їй давати моральну оцінку тих чи тих її дійових осіб. Суб’єктивно Леся Українка нічим не відзначила в драматичній поемі свого негативного ставлення до Аврелії чи позитивного до Валента, але об’єктивно, як художні образи, перший з них безумовно негативний, другий – позитивний. Не вина Валента, що через любов і пошану до батька він не зміг зробити те, для чого мав і охоту й силу.
Мартіан глибоко кохав обох своїх дітей і для нього нагла втрата їх була жорстоким ударом. Те кохання було таке саме до Аврелії, як і до Валента, – і це незважаючи на зрадницький вчинок дочки. Як же саме реагує Мартіан на цей вчинок? Коли він довідується, що табличка адресована до неї і гадає, що автор цієї таблички є якийсь її коханий, то він звертається до неї з своїми закидами «суворо». Але дізнавшись, що цей «таємний лист» «писала мама» він – «як громом поражений».
Отже Мартіан був цілком певний, що Аврелія також зірвала всі зв’язки з матір’ю і що вона всією душею пристала до християнства. Йому й на думку не спадало, що вона такої вдачі, як мати, що вона не винесе стану потайної християнки, що для неї «рідна хата в темницю обернулась». Він ще раз звертається до неї «гнівно», і коли вона стала йому говорити про своє почуття самотньої невільниці, то, сказавши їй лагідно про такий самий стан багатьох «дівчаток, що добровільно так живуть», як і вона, «зрікаючись веселощів, пишноти» і почувши від неї у відповідь жорстокі слова: «Вони живуть так для живої віри, а я для мертвої так згинуть мушу» – «вжахнувся». Під час розповіді Аврелії про свій душевний стан, він здобувся тільки на гостро-іронічне запитання її, чи ж бажано батькові, щоб вона «вуста замкнула і тільки серцем Богові молилась?» Мартіан відповідає їй «тихо, упокорено»: «Так, доню», але коли вона почала малювати картину свого життя в матері, де «цвіт юнацтва буде, мов безумний, мені волати: ми – твої раби», – він «з жахом дивиться на неї», говорячи: «Авреліє! Де ти взяла ті мрії?»
І тільки коли Аврелія, намагаючись виправдати матір, дає батькові змогу гадати, ніби вона думає, «що так і слід життя своє частками продавати за гроші то одному, то другому», – то він в обуренні викликує: «Іди! Ти, справді, не моя дитина». Але й ті слова, й самий негідний її вчинок не зменшують любові батька до доні. Коли вона швидко подалась з його кімнати, він «кинувся було за нею, але спинився» і «знесилений сідає на камінну лавку», жалкуючи: «Як се негідно, як низько вийшло! Нащо я се мовив?» І вночі, коли дочки дома вже немає, коли він «зостаються сам», він на пам’ять про неї «з Авреліїної кімнати виносить стрічку і квітку лілеї». Тут іде справа не про «християнську» любов, а про міцну, непереможну любов батька до своєї дитини.
Не менш міцною та непереможною любов’ю кохає Мартіан і свого сина Валента, але в цій любові є мотив бажання бачити в своєму синові спадкоємця своєї роботи: «Син адвоката може прилучитися до діла батька». Валент є справжній послідовник батька в своєму щирому, запальному християнстві. Він тому кидає Мартіана, що більш, ніж Аврелія не може скніти в покорі та терпінні. Валент навіть критично ставиться до професії свого батька і не тому тільки, що його не ваблять «закони і коментарії на їх», а більш тому, що для нього такої слави, як у Мартіана, «було б не досить». Він прагне великої слави і коли через батька не може стати християнським проповідником, то тільки тому йде до війська, щоб там здобути славу.
Але і Аврелія, і Валент є другорядні, так би мовити, допоміжні постаті в драматичній поемі. Їхні образи тільки підсилюють ту соціальну ідею, що Леся Українка вклала в головну постать поеми – в адвоката Мартіана. Ще менше важать, як самостійні, образи Мартіанових сестри і небоги. Вони були тільки потрібні авторці для зміцнення трагедії Мартіана.