1. Дрібнобуржуазний опортунізм

Борис Якубський

Леся Українка вважала себе за письменника-неоромантика. В одному з листів своїх до брата Михайла, писаному ще в першій половині 1890-х років, вона говорить:

«Щодня я мушу стинатися з січовиками за неоромантизм, за поезію, і вчора таки заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без «видумки» нема літератури, що справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача» [Лист писаний з Відня, без дати, переховується в Полтавському Музеї. Леся Українка була у Відні 1891 року. Тоді у Віденському університеті було багато українців-студентів, через бойкот Львівського університету. «Січовики» – це хтось із цих українців].

А в статті своїй про молодого Винниченка Леся Українка грунтовніш викладає теорію неоромантизму, як вона його розуміє.

«…Мало-помалу выработался новый взгляд, восторженно воспринятый новоромантиками в искусстве, а именно, что ни в природе, ни в жизни нет ничего, что было бы само по себе, так сказать, по праву рождения, второстепенным, что каждая личность суверенна, что каждый человек, каков бы он ни был, есть герой для самого себя и часть среды по отношению к другим и что поэтому только в личной лирике является естественным тот прием, который выдвигает на первый план одну личность, как бы изолируя ее от всех остальных, а в остальных родах литературы этот прием фальшив и бесплоден, там все личности должны быть одинаково «суверенны», хотя роли их могут разниться объёмом и качеством»…

I трохи далі, згадавши про Гауптмана, як автора «Ткачів», пише:

«Мы считаем не лишним напомнить этот генезис истинного демократизма в искусстве ввиду того, что именно из демократического лагеря чаще всего раздаются нападки на новоромантиков за их якобы «сверхчеловеческий аристократизм» и презрение к «толпе». Истинный новоромантик презирает не самую толпу, т. е. не личности, составляющие толпу, а тот рабский дух, который заставляет человека добровольно причислять себя к толпе, как к чему-то стихийному, поглощающему, нивелирующему, стирающему индивидуальность, приносящему ее в жертву инстинкту стадности.

Новоромантик противопоставляет толпе не героя или избранную личность, а общество сознательных личностей, в котором она, эта толпа, растворилась бы без остатка…» [Статтю про Винниченка писано російською мовою, бо її призначалося до російського журнала «Жизнь». Через закриття від царської цензури цього журнала стаття за життя письменниці не побачила світу. Вона увійшла в XII том цього видання творів Л. Українки].

Уривок, наведений з статті Лесі Українки про Винниченка, не залишав сумнівів про її цілком позитивне ставлення до неоромантизму, а її творчість доводить, що вона сама була неоромантик. «Личность», особа є постійний герой її творів. Отже, з цього можна зробити висновок що творчості Лесі Українки властивий індивідуалізм.

Проте, індивідуалізм буває двох гатунків: безнадійний, анархічний індивідуалізм класу, що занепадає, індивідуалізм реакційний – і бадьорий, соціальний індивідуалізм класу, що зростає, індивідуалізм прогресивний. В часи Лесі Українки молода українська інтелігенція посідала індивідуалізм другого гатунку і та активна частина дрібнобуржуазної інтелігенції, що до неї належить автор «Адвоката Мартіана», мала перед собою великі перспективи. Її ідеологія включала в себе широкий світогляд, великі та світлі надії, героїчне майбутнє в боротьбі за національне й політичне визволення. Леся Українка в усій своїй творчості дала художній вираз цієї ідеології. Всі її драматичні твори, зодягнені в шати античності, раннього християнства чи Великої французької революції в чужих для українського читача образах, мають психологічні риси представників української інтелігенції її часу.

Повстає питання, чому власне письменниця замість того, щоб говорити з читачами образами для них близькими, добре зрозумілими примушувала їх розпізнавати в більшості своїх творів ті чи ті символи. Не тому це робилося, що вона ніби любила екзотичні теми. Справа ця стоїть зовсім інакше. З гострою негацією ставлячись до народницько-просвітянського напряму в українській літературі, вона, добре обізнана з всесвітньою літературою, зробила те, що робили великі письменники тієї літератури. Шекспір брав матеріал для своїх драм з італійських новел, для історичних п’єс з хроніки Голіншеда. Гете в своєму «Фаусті» використав стару легенду, що в різноманітних варіантах обійшла всю стару й нову Європу. Леся Українка в такий художній спосіб бажала в тій чи тій мірі «європеїзувати» українську літературу.

Але для вживання цього способу була ще одна поважна причина, – це жорстока царська цензура в той час, коли Леся Українка писала свої «екзотичні» твори. Дванадцяте число «Літературно-наукового вісника» було сконфісковане за драматичну поему «На полі крові», і редакцію журнала за надрукування цього твору віддано було під суд по статті 73, пункту 3, за «возложение хулы славимого в единосущной Тройце Бога, на пречистую владычицу нашу Богородицу и приснодеву Марию, на бесплотные силы небесные или на святых угодников божиих». Декілька своїх віршів, що були надруковані повністю в збірці «На крилах пісень» галицького видання, Леся Українка в другому доповненому київському виданні примушена була відкинути, а деякі скоротити через умови російської цензури. Її сатиричні вірші змогли бути надруковані в тижневику «Шершень» тільки тому, що той тижневик виходив у час, коли цензура припинила свою роботу через події 1905-1906 років. Отже коли б вона писала всі твори, що мали за теми свої українське життя з тими політичними прагненнями його, що їх Леся Українка гостро засуджувала, в незахованій формі, то ледве чи вдалося б їй бачити ці твори надрукованими.

Драматична поема «Адвокат Мартіан» і є, власне твір, що в ньому Леся Українка відбила одне з найболючіших явищ серед української інтелігенції її часу. В опортуністичних настроях Мартіана, в його здібності до двох протилежних ліній поведінки, що вони призводять його нарешті до трагічного кінця, відтворено такі самі настрої, таке саме поводження частини української дрібної буржуазії років глибокої реакції після революції 1905 року. Ці роки кинули ту соціальну групу в обійми безмежної прострації.