Борис Якубський

Антоніна Радько

“Sic transit gloria mundi (так минає земна слава)”, – підсумував Григорій Костюк спогади про нелегку долю свого вчителя Бориса Якубського. Минуло й наче безслідно зникло життя талановитого літературознавця, критика, видавця, чия біографія й наукова спадщина, на жаль, і досі залишаються на маргінесі дослідницьких студій.

Борис Якубський народився 1889 р. в селі Іллінка Вінницької обл. (колишньої Київської губернії) в сім’ї “акцизного чиновника”. У 1899–1908 рр. навчався в Уманській гімназії, після закінчення якої вступив до Київського університету (історико-філологічний факультет). Завершення навчання в університеті збіглося з початком Першої світової війни, а тому 1 січня 1915 р. Б. Якубського призвали до царської армії та направили до другого піхотного тимчасового військового училища на вишкіл. Отримавши через чотири місяці звання прапорщика, він служив деякий час у запасному полку, а потім був скерований у діючу армію. Із того часу й до березня 1918 р. Б. Якубський перебував на фронті, де був відзначений чотирма бойовими нагородами. Демобілізувався він ад’ютантом полку в чині поручика. Так завершилася його військова кар’єра й розпочалася педагогічна та наукова діяльність.

У 1918–1921 рр. Б. Якубський одночасно з викладацькою роботою в Київському університеті працював учителем української й російської літератур у різних школах Києва, брав участь в організації Наркомосвіти України. У цей період він зблизився з Павлом Филиповичем, Миколою Зеровим, Юрієм Кленом (О. Бургардтом). У своїх спогадах Юрій Клен з теплотою згадує зустрічі, які відбувалися на квартирі Б. Якубського, неподалік Сінного базару в Києві, де майбутні неокласики “прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника віршу” [1]. Визнаючи авторитет Якубського-критика, друзі називали його Аристархом. Так із суміші “жарту й серйозності” зродилася поезія М. Зерова, присвячена Б. Якубському:

Аристарх

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей,

В музеях, портиках і в затінку алей

Олександрійських муз нащадки і послідки,

Вони роїлися, поети і піїтки […]

І був один куток, де їх невтомний галас

Безсило замовкав: самотній кабінет,

Де мудрий Аристарх, філолог і естет,

Для нових поколінь, на глум зухвалій моді

Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій.

3.04.1923

Навколо Б. Якубського повсякчас гуртувалися науковці – авторитети із величезним доробком і початкуюча молодь. У його робочому кабінеті відбувалися “не планові, але фактично дуже регулярні” [2] зустрічі, учасниками яких були О. Бургардт, О. Гермайзе, О. Дорошкевич, М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський, П. Тичина, П. Филипович, В. Отроковський, В. Модзалевський, Г. Нарбут. За двадцять літ роботи в університеті (1921–1941 рр.) Б. Якубський займав посади секретаря правління, проректора з навчальної та адміністративної частин, декана філологічного факультету, завідувача кафедри російської літератури. А також читав лекції з “віршової ритміки та метрики” у Вищому музично-драматичному інституті ім. Лисенка, у Центральній студії мистецтва в Києві.

Арешти, репресії творчої й наукової інтелігенції кінця 1920-х – початку 1930-х рр. негативно вплинули на Б. Якубського. У наукових виданнях та періодиці ще друкувалися його рецензії, наукові розвідки із теорії та методології літератури, продовжувалася активна видавнича робота, однак втрата друзів спричинилася до вироблення “комплексу страху”, усамітнення й перших ознак хвороби, яка остаточно підкосить його у в’язниці [3].

Про цей період життя й діяльності Б. Якубського досі було мало що відомо. Г. Костюк, зокрема, згадував:

“Я не знаю, що він робив і як жив у 30-ті роки. Зустрів я його зовсім несподівано аж 1942 року в Києві, вже під німецькою окупацією. Він радо привітався, але виглядав пригнічено й занепало. Коли радянська влада евакуйовувала з Києва літераторів і вчених, то йому ніхто не запропонував і не допоміг. Він залишився в Києві. Не працював ніде. Бідував тяжко. […] Коли восени 1943 року всі науковці й літератори, що опинилися під окупацією, хоч нічого не писали для німецької преси, все ж таки […] покидали Київ і виїжджали, хто як міг, на Захід, Бориса Якубського серед них не було. Він очевидно залишився в Києві. Було йому тоді десь близько 55 років” [4].

Галузевий державний архів Служби безпеки України на наш запит у 2008 р. надав справу Б. Якубського, матеріали якої відкрили невідомі факти у біографії вченого та його науково-педагогічній діяльності.

Зокрема, довідуємось, що під час Другої світової війни Б. Якубський із родиною жив у Києві, перебиваючись випадковими заробітками. У листопаді-грудні 1941 року продовжував роботу в уже не діючому університеті: охороняв майно від розкрадання разом з іншими викладачами, які не евакуювалися. Під керівництвом ректора Костянтина Штепи [5] разом із колегами – професорами Миколою Грунським [6], Олександром Грузинським [7] – переглядав і вдосконалював навчальні плани, попри те, що університет залишився без студентів.

Від 15 грудня 1941 р. до вересня 1943 р. Б. Якубський був штатним працівником газети “Нове українське слово”. Із зізнань науковця довідуємося, що за його сприяння до роботи в ній задіяно професорів В. Міяковського [8] і С. Гілярова [9]. Серед названих осіб В. Міяковський емігрував на Захід і йому нічого не загрожувало, а С. Гіляров був заарештований через рік після свідчень Б. Якубського.

Матеріали справи містять інформацію про те, що в грудні 1941 р. Якубський був членом Будинку вчених. Від літа 1942 р. співпрацював із Музеєм-архівом переходової доби Києва. А після відступу німецьких військ із Києва разом із дружиною Софією Мар’янівною 20 вересня 1943 р. він виїхав до Житомира, де їй належав приватний будинок. Як він пояснює у зізнанні, переїзд був пов’язаний з тим, щоб “лучше устроить свою жену, в частности позаботился об огороде” [10].

29 червня 1944 р. Народний комісаріат державної безпеки УРСР видав ордер на арешт Бориса Володимировича Якубського, звинуваченого за ст. 54-І “а” і 54 – 10 ч. II КК УРСР, – зрада батьківщині. У в’язниці № 1 УНКВД по Київській області він чекав на рішення закритого судового військового трибуналу. Та на засідання суду арештований через стан здоров’я не з’явився. Зваживши на це, суд декілька разів відкладав прийняття рішення, яке так і не було виголошене, оскільки 28 грудня 1944 р. о 8.30 ранку в лікарні в’язниці № 1 Якубський Б. В. помер від “декомпенсованого пороку серця”.

Як науковець Б. Якубський проявив себе в галузі теорії літератури, а також як автор праці “Наука віршування” (1922) – першої спроби дати теорію вірша українською мовою на матеріалі давньої (античної) і модерної української поезії. Крім того, він – автор праць “Соціологічний метод у письменстві” (1923), “Елементи теорії літератури: Поетика” (1940); статей про українську, російську літератури, літературний процес тощо. Плідний і вагомий доробок Б. Якубського як дослідника творчості Т. Г. Шевченка. Він є автором фундаментальних праць: “Форма поезій Шевченка” (1921), “Із студій над Шевченковим стилем” (1924), “До проблеми ритму Шевченкової поезії” (1926), “Шевченко і російська література” (1939) та ін. Слід також зазначити, що він виступив редактором Повного зібрання творів Кобзаря у 10 т. (1939), яке згодом вилучили з обігу.

Б. Якубський упродовж усього життя цікавився творчістю Лесі Українки. Його грунтовні наукові розвідки “Творчий шлях Лесі Українки”, “Лірика Лесі Українки на тлі еволюції форм української поезії”, “Гете і Леся Українка” й ін. відзначаються високим професійним рівнем, глибиною знань досліджуваного об’єкта. З-під пера науковця вийшло два десятки статей про її життя та творчість. У різних часописах 20–40-х рр. учений опублікував низку статей: “Леся Українка”, “Спадщина Лесі Українки”, “Гете і Леся Українка”, “Історичне значення Лесі Українки”, “Де Леся Українка мешкала в Києві” та ін. Слід згадати Б. Якубського і як редактора перших повних видань її творів – у семи (1923–1925 рр.) та дванадцяти (1927–1930 рр.) томах.

Як редактор творів Лесі Українки Б. Якубський здійснив велику наукову й пошукову роботу, залучивши до видання найавторитетніших науковців: М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, О. Бургардта. Із його ініціативи подано вступні статті про життя й творчість Лесі Українки, долучено аналіз окремих її творів, науковий коментар, варіанти творів. Ці видання “Книгоспілки”, по суті, заклали основу майбутніх повних видань творів письменниці й, без перебільшення, були тривким фундаментом для вивчення її творчості, адже готувалися за участю К. Квітки. Однак після арешту редактора ці видання були безжально пошматовані: ретельно заштриховане чи цілком вирізане з усіх томів ім’я редактора та автора коментарів, відповідно, всі статті Б. Якубського – вилучені.

“Лесю Українку мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники” [11] – зауважував М. Драй-Хмара. Б. Якубський спільно з колегами-однодумцями все зробив для того, щоб редаговані та видані ним зібрання творів Лесі Українки, “весь цей першорядної творчості матеріал літературний” [12] сприяв “більш поглибленому розумінню й сприйняттю одного з класиків нашої літератури” [13].

Сьогодні, розглядаючи спадщину української культури як єдиний творчий організм, слід не забувати надбань минулого, повертати здобутки науковців, вилучених унаслідок політичних обставин із наукового обігу. У цьому контексті життя й наукова спадщина Бориса Володимировича Якубського – представника української наукової еліти 20–30-х рр. XX ст., одного з основоположників наукового вивчення життя та творчості Лесі Українки, залишається авторитетним джерелом пізнання.

1. Клен Ю. Спогади про неокласиків. – Мюнхен: [б. в.], 1947. – С. 3.

2. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади: у 2 кн. –К.: Смолоскип, 2008. – Кн. 1. – С. 161.

3. Невідомі сторінки життя. О. П. Оглоблин в архівних документах / ДАСБ України, спр. 67093, т. 733, арк. 37–61.

4. Костюк Г. Зустрічі і прощання: спогади… – С. 164.

5. Штепа Кость (1896, Лохвиця, Полтавщина – 1958, Нью-Йорк) – історик, дослідник античної культури, історії церкви й класичної філології. 1938 р. заарештований. 1941–1943 рр. – редактор щоденної газети “Нове українське слово” (Київ).

6. Грунський Микола (1872–1951) – славіст, дослідник церковнослов’янської мови. Автор коментаря до “Слова о полку Ігоревім”, компілятивних курсів сучасної української мови та її історії, написаних у співавторстві.

7. Грузинський Олександр (1881–1954) – український філолог, літературознавець, палеограф, учень і послідовник В. Перетца. У 1920-ті рр. – професор Ніжинського ІНО, згодом – Харківського ІНО. Дослідник і автор праць про Пересопницьке Євангеліє, творчість Ф. Прокоповича, Г. Сковороди.

8. Міяковський Володимир (1888, Ковель – 1972, Нью-Йорк) – літературознавець, історик-архівіст. Із 1944 – в еміграції. Один з організаторів УВАН. Автор праць про декабристів, Кирило-Мефодіївське товариство, Т. Шевченка, коментарів до академічного видання творів Т. Шевченка (т. 3 і 4, 1927–1929).

9. Гіляров Сергій (1887, Москва – 1946, Київ) – історик, мистецтвознавець, музеєзнавець. У 1919–1945 рр. – співробітник, учений секретар, а згодом заступник директора Музею мистецтв ВУАН (нині Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків).

10. Галузевий державний архів СБ України. – Спр. 43336. – Фп. – С. 30.

11. Драй-Хмара М. Леся Українка // Літературно-наукова спадщина. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 35.

12. Якубський Б. Спадщина Лесі Українки // Життя і революція. – 1928. – № 9. – С. 121.

13. Якубський Б. Спадщина Лесі Українки. – С. 121.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 147 – 151.