3. Леся Українка про українську літературу

Борис Якубський

Серед літературних статей Лесі Українки тільки дві писані про українську літературу, до того ж одна з них є тільки інформаційного характеру і адресована до російських читачів, одна досі була недрукована і, як і перша, писана російською мовою. Жаль, що письменниця обмежила себе тільки цими статтями, бо на фоні української критики її часів усі її статті виразно відзначені тим методом, якого так бракувало українським критикам, сучасним Лесі Українці.

Стаття «Малорусские писатели на Буковине» мало дає матеріалу для якихось висновків про її метод, але має кілька цікавих думок, що дають змогу зрозуміти ставлення Лесі Українки до певних явищ української літератури. Найперше дає це думка про певну досить широку течію в цій літературі. Леся Українка пише: «Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашней народнической литературе, он часто впадает в сентиментальность и этнографичность» (стор. 133).

Це сказано досить делікатно, бо вся творчість Федьковичева є народницька, сентиментальна та етнографічна. Ставлення до цих трьох рис значної частини української літератури в Лесі Українки було завжди гостро негативне. Коли в її віршах молодих років зустрічаються ці риси, їх треба віднести за кошт традиційних великих впливів Шевченка і почасти Куліша, безпосередніх впливів Олени Пчілки, матері письменниці, Старицького. В статті «Заметки о новейшей польской литературе» своє ставлення до цих рис Леся Українка висловила далеко гостріше; вона пише про «українську школу» в польській літературі: «Такое литературное направление, которое подчас даже польская критика называла «танцем между яйцами», не могло иметь будущности, и действительно, «украинская школа» также скоро отцвела, как и расцвела» (стор. 178).

Варто уваги те, як і за що цінувала Леся Українка Кобилянську. Вона об’єктивно відзначила всі негативні риси творчості Кобилянської. «Есть у нее кое-какие неровности и пробелы… Причины этому нужно искать… в недостатке систематичности, которым неизбежно страдает всякое самообразование» (стор. 136). Про роман «Царівна», вважаючи його за найвидатніше явище феміністичної літератури, Леся Українка каже, як про твір з багатьма недовершеними формами і занадто підкресленою феміністичною тенденцією. Так само визнає рацію ставити у провину письменниці, що вона, подібно до німецьких модерністів, занадто залітає в надхмарну височінь – «гораздо выше, чем достигают вершины буковинских гор» – тому не хоче бачити, що робиться в низинах, де страждає буковинський народ. Дві риси творчості Кобилянської ставить Леся Українка в заслугу, і то першу з застереженням:

«Действительно, Кобылянская, пережившая сильное влияние Ницше, обнаруживает часто стремление к идеалу «сверхчеловека, что приводит ее иногда к расплывчатым и отвлеченным мечтам, но зато парадоксальный дух Ницше развил у молодой буковинской писательницы гораздо большую смелость мысли и воображения, чем мы привыкли видеть у большинства писателей-русинов. Протест личности против среды и неизбежно сопровождающие его порывы ins Blau составляют необходимый момент в истории литературы каждого народа» (стор. 138).

Можна зауважити, що не конче протест особи проти оточення вимагає, щоб його супроводили пориви в блакить, цебто в небо; часто такі протести обходяться без цих поривів, але сама думка цілком правдива, цілком стосується до творчості самої Лесі Українки (яка, до речі, ніколи не мала поривів у блакить) і з певним обмеженням до творчості Кобилянської. Правда, Леся Українка знала Кобилянську тільки як молоду письменницю; зараз, коли маємо більш ніж сорок років її літературної діяльності, треба зробити оцінку цієї діяльності як суб’єктивно прогресивної, але об’єктивно реакційної, бо її протест особи проти оточення кінець-кінцем вилився в крайній і нездоровий індивідуалізм.

Дуже цікаві спостереження Лесі Українки над творчістю Стефаника.

«Стефаник не любит лирических аккордов и поэтических украшений, он совсем прячет свою авторскую личность. Он обладает трудным секретом передавать настроение в разговорах и в обстановке, а при этом, рисуя свои персонажи в самом неприглядном виде, возбуждает симпатии к ним у читателя, совершенно не вдаваясь в характеристику от автора» (стор. 142).

Дуже цікава і та думка Лесі Українки, що Стефаникові оповідання, попри всю їхню реальність, не фотографія, а власне малюнки, ніби ескізи до майбутньої картини. Читаючи їх, приходить на думку, що, коли б зв’язати їх загальною фабулою, то мали б роман юрби. Якраз Стефаник ще раз дозволяє Лесі Українці висловити своє ставлення до народницької течії в українській літературі.

«Стефаник совсем не народник; его «народ» не является носителем каких-то устоев [натяк на російського народницького письменника Златовратського з його повістю про селян «Устои»] и добродетелей, неизвестных «гнилой интеллигенции», но именно отсутствие этих устоев и добродетелей, раскрытое умелой и любящей рукой, производит на мыслящих и чувствующих читателей более сильное, более глубокое и – более плодотворное впечатление, чем все, проникнутые, конечно, наилучшими намерениями, панегирики идеализованному народу в народнической литературе» (стор. 143).

Така висока оцінка Стефаникової творчості доводить, що Леся Українка зовсім не відверталася від українського життя і української дійсності і ніколи не була закохана в накидувану їй екзотику, а цінувала і глибоко відчувала всяку творчість, аби вона була художня, аби вона мала «правду і «красу» і не була голою публіцистикою.

Найцікавіша стаття Лесі Українки про ранню творчість молодого Винниченка. В цій статті Леся Українка радо вітає новий молодий талант, як видатне явище української літератури. Вона вважала, що її творчість і Винниченка належить до одного літературного стилю. Ця думка багато важить для зрозуміння, і то нарешті правдивого зрозуміння, творчості Лесі Українки, без накидання їй то натуралістичного імпресіонізму, то символізму.

«Хотя мы не принадлежим к присяжным критикам, – пише Леся Українка, – но привыкли давать себе отчет в литературных впечатлениях, и думаєм, что г-ну Винниченко (а может быть и его читателям) представит некоторый интерес искреннее и сознательное выражение мнения о нем со стороны его старшего товарища по литературе, могущего, конечно, ошибаться больше, чем это свойственно заправским критикам, но зато неразрывно связавшего судьбу своей души с судьбой той категории литературы, к которой он принадлежит вместе с разбираемым автором и к которой, поэтому, он присматривается особенно пристально, особенно тревожно» (стор. 235).

Ця думка, висловлена досить урочисто (що незвичайно для Лесі Українки, і тільки доводить, як вона глибоко і радісно сприймала кожний новий талант в рідній для неї літературі) стимулює все дальше ставлення її до молодого Винниченка на протязі статті. Дружнє, товариське почуття дозволяє їй вказати на деякі помилки і хиби в ранніх Винниченкових творах. Вона зауважує про оповідання «Сила і краса» (пізніш Винниченко змінив порядок слів у заголовкові оповідання і тим зробив його ритмічнішим – «Краса і сила»), що його «конец, как и вообще все указанные лишние элементы, сильно затемняют тему и оставляют в читателе, несмотря на замечательно верные и тонкие психологические штрихи в обрисовке внутренней драмы Мотри, чувство неудовлетворения» (стор. 241). Це зауваження стосується до композиції оповідання і є цілком слушне. Також слушні зауваження щодо мови Винниченкових оповідань:

«… в этих рассказах почему-то больше выступают недостатки стиля или скорее языка г. Винниченко, – каже Леся Українка про оповідання «Заручини» і «Антрепренер Гаркун-Задунайський», – его фраза вообще имеет тенденцию складываться по законам скорее русского, чем украинского синтаксиса, но в то время, как в диалогах персонажей из народа этот недостаток почти исчезает, в описаниях и в рассуждениях от автора он выступает наружу тем сильнее, чем сложнее самые описания и рассуждения. Даже лексические ошибки, очень редкие в рассказах из народной жизни, попадаются чаще там, где речь идет о другой среде» (стор. 243).

Оповіданню «Заручини» Леся Українка закидає неправдоподібність тієї сцени, де заручини відбуваються в чужій хаті і без кревних, що живуть у тому самому місті, на балу після других заручин, несподівано для всіх, остільки несподівано, що Семенюк до останньої хвилини приймає об’яву заручин на свою особу.

«Это представляется нам возможным только в водевиле. Конечно, у талантливого автора и водевиль может на время казаться правдоподобным, но едва опустится занавес, это впечатление правдоподобности исчезает; то же происходит и по прочтении «Заручин», едва закрывается книга над последней страницей этого рассказа» (стор. 244).

Леся Українка порівнює оповідання «Заручини» з чеховськими оповіданнями і знаходить, що Чехов умів глибше заглянути в душу пересічної людини, і тому «драма пошлости» приймала в нього розміри правдивої трагедії.

В статті про Винниченка є кілька сторінок, що розкривають нам, яку власне «категорію літератури» мала на думці Леся Українка, коли писала, що вона разом із Винниченком належить до неї. Ця «категорія» – течія неоромантизму, широка літературна течія кінця XIX сторіччя і початку XX в західноєвропейській літературі і тільки на початку XX в. в українській. Ця течія власне є протилежність течіям реалізму, натуралізму, як спрощення реалізму, імпресіонізму, як пізнішого розгалуження натуралізму. Як усяка нова течія в мистецтві, неоромантизм використовує все для себе потрібне з попередніх течій. Тому багато реалістичних рис увійшло до неоромантизму, бо після реалізму годі стало відвертатися від життя, від дійсності; глибокі спостереження деталей і уважне ставлення до психології ввійшли до неоромантизму з імпресіонізму. Тільки з натуралізму не взяв нічого неоромантизм, та і взяти в нього нічого не міг, бо його неоромантизм найгостріше заперечував.

Леся Українка порівнює п’єсу німецького драматурга Гауптмана «Ткачі» з Винниченковим оповіданням «Голота», зауважує різницю між цими двома творами, відкидає в «Голоті» наслідування «Ткачів» і все ж таки приходить до висновку, що ставлення Винниченка до «людини юрби», до її особи те саме, що і в німецького драматурга, «прошедшего через горнило и романтизма, и натурализма». Останніми словами Леся Українка вказує на явище, що його ми тільки-но відзначили: на конечну потребу певного літературного стилю вчитися на попередніх стилях, брати від них все, що ще не застаріло, не втратило своєї сугестивної сили; вона правдиво розуміє справу еволюції стилів. Далі Леся Українка критикує романтизм, реалізм і натуралізм, вказує на те, чого неоромантизм не може від них узяти, що вже на цей час застаріло, і що нового є в неоромантизмові. Для нас важливо, що свою критику вона робить з погляду інтересів «людини юрби», цебто намагається знайти через критику старого ставлення до «людини юрби» правдиве місце в літературному творі як людини, так і юрби. Це набуває особливого значення для зрозуміння «індивідуалізму» Лесі Українки.

Для своєї критики застарілих літературних напрямків Леся Українка знаходить влучні й дотепні образові вирази. В старих романтиків «людина юрби» була тільки за «бутафорський прилад», реалісти ставлять її «самотою чи в штучну групу для художньої студії», натуралісти беруть її як «манекен для примірювання костюмів, зшитих з людських документів». У цих виразах схоплено головну рису кожного з трьох літературних напрямків, попередніх неоромантизмові. Неоромантизм залишає людину в її оточенні і висуває її разом з оточенням на перший план так близько, що і саме оточення вже не є фон для людини, а розчленоване на рівноцінні, але не рівнозначні постаті. Для неоромантизму однаково цінні і оточення, і особа, – і юрба, і людина; він не відриває людину од юрби, не виводить її з юрби, бо сприймає людину, як члена юрби, особу, як невід’ємну частину оточення. Це і є справжній здоровий індивідуалізм.

Як же робить це неоромантизм? У письменника-неоромантика всі дійові особи, члени юрби, зв’язані не тільки загальними умовами життя, але й загальним настроєм, що переходить різні фази і набирає різних відтінків в різних осіб. Хиба всіх старих літературних напрямків полягала в тому, що вони мали старі, запозичені в старих філософських і етичних теорій погляди на стосунки особи та оточення; вони завжди протиставлювали особу й оточення, героя і юрбу і не могли зрозуміти, що особа не протистоїть оточенню, герой не є протилежність юрби, а й особа, і герой є частина оточення, частина юрби.

Індивідуальність не є щось одиноке, неповторне; нема людини, яка не мала б ні єдиної риси, спільної з іншими людьми. Індивідуальність є соціальна категорія і складаються з рис, що їх надає їй її соціальне оточення; справа тільки в тому, що кожна людина сприймає своє оточення, бере від нього враження, думки, бачить вчинки, спостерігає події і по-різному їх розуміє і відчуває; нема двох людей, що мали б зовсім однакові думки й почуття, зовсім однакову вдачу. Всі риси певної людини, певної індивідуальності є соціального походження, надані їй в тих чи тих пропорціях тим чи тим способом з її оточення. Герой не є якийсь феномен, а утвір свого оточення. Саме поняття людини є перш за все соціальне поняття, суспільне поняття. І коли цього не розуміти, то й буде те, про що каже Леся Українка:

«Как ни широк был демократизм у многих из авторов, как ни глубок был их анализ, как ни увеличивалось число «героев» за счет «толпы», а все еще оставался осадок не поддававшейся старым приемам анализа людской «массы», которая представлялась страшным, темным чудовищем, как будто уже не человеческой породы, все еще были люди «среды», никакого иного назначения не имевшие, как именно служить кому-то средой, все еще были «орудия сил», помимо этих «сил» никакого интереса и значения не имевшие» (стор. 253).

В цій думці Леся Українка гостро відштовхуються від романтиків. У романтика твір не може обійтися без героя, бо романтизм є негліжування сірого, нецікавого людського оточення і висування наперед якоїсь незвичайної людини з усіма доброчинностями чи з усіма пороками. Для неоромантика

«ни в природе, ни в жизни нет ничего, что было бы само по себе, так сказать, по праву рождения, второстепенным,…каждая личность суверенна,… каждый человек, каков бы он ни был, есть герой для самого себя и часть среды (тут і вище підкр. авт.) по отношению к другим»… (стор. 253).

Правдивий індивідуалізм не є протиставлення особи оточенню чи юрбі; він розуміє, що індивідуум є сам частка, і невід’ємна частка цілого оточення, всієї юрби; він надає кожній людині, кожному індивідууму всі людські права і визнає повну рівність усіх людей; він поважає особу, хоч яке б місце та особа не займала в суспільстві.

З такого, єдино слушного, погляду письменник-неоромантик дивиться на постаті свого твору. Кожна з них «суверенна», кожну він змальовує з однаковою увагою, з однаковою любов’ю батька до своєї дитини, кожна йому вельми потрібна для висловлювання свого задуму. В іншому разі буде те, про що каже Леся Українка: «…умри главный «герой» или исчезни главный тезис произведения, так «второстепенным» лицам уже и делать на свете нечего, хоть сейчас помереть…» (стор. 252-253).

Леся Українка не тільки позитивно ставиться до неоромантизму, але, як ми вже знаємо, себе саму вважає за письменника-неоромантика. Тоді цікаво, як же вона дивиться на всі інші літературні напрями і течії. Її погляди на це порозкидані по її статтях. Ми вже бачили, як вона ставиться до романтизму, реалізму і натуралізму. Леся Українка безвідмовно засуджує тільки романтизм і натуралізм, два протилежні напрямки. Про реалізм вона каже з додатком – «у русских реалистов» (стор. 252), але цікаво довідатись, як вона дивиться не тільки на російських реалістів, а взагалі на реалізм, бо цей напрямок найбільш життєздатний і остільки міцний і багатий, що чимало письменників інших напрямків бажають вважати себе за реалістів і пишаються цією назвою.

Треба сказати, що єдиний реалізм є цілком здоровий, нормальний, сильний літературний – взагалі мистецький – напрямок. Людина радо дивиться на життя, коли воно їй дає щастя, відвертається від життя, ганьбить його, коли воно приносить лихо. Література відбиває, як і інші мистецтва, життя (беремо зараз тільки цю одну функцію літератури). Не місце тут казати про взаємовідносини поміж літературними стилями і соціально-економічними взагалі, скажемо зараз тільки, що реалістичний стиль властивий певному класові в час розцвіту його найбільших сил, у час його переможного існування.

Як же ставилася Леся Українка, письменниця молодого класу (бо українська буржуазія, зокрема дрібна буржуазія на початку двадцятого сторіччя тільки-но розправляла свої крила), до реалізму в літературі? «Невдатна претензія на реалізм гірше псує правдоподібність твору, ніж щира фантастика», – каже вона в статті «Утопія в белетристиці» (стор. 60). І трохи далі: «Коли нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату, докладно виробленої схеми громадського устрою, то це перечить художній правді і, вживаючи технічного виразу, «не заражає читача». Коли письменник одурить нас у цьому основному художньому принципі, то ми вже настроєні не вірити ні правдивості окремих деталів його картини, ні правді його ідеалу, ні навіть щирості його власної віри. Зрада художньої правди неминуче відбивається або на долі самого твору, або на чистоті його основної ідеї» (стор. 60).

З наведених слів позитивного чи негативного ставлення до реалізму ще не видко: «художня правда» може бути в творах кожного стилю. У статті «Заметки о новейшей польской литературе» Леся Українка гостро-негативно ставиться до думки Пшибишевського, що «особенно строго воспрещается свободному артисту иметь что бы то ни было общее с «реализмом», к которому относится «все до сих пор существующее искусство» (за очень немногими исключениями), потому что этот реализм есть «бездорожье души» (стор. 196). В цих словах уже маємо позитивне визнання реалізму, і це примушує нас зробити висновок, що Леся Українка не була взагалі проти реалізму, а тільки заперечувала той реалізм, що втратив художність і став публіцистичним.

Ставлення її до натуралізму, крім простого висловлювання в статті про Винниченка, цілком зрозуміле з гострої критики просвітянства і етнографізму в художній формі, бо натуралізм в українській літературі виявився власне в названих рисах у цій літературі. Але, закидаючи романтизмові змалювання «людини юрби», як «бутафорського приладдя», основних рис цього напрямку Леся Українка ніде не відкидала і не заперечувала. Те, що є «вічне» в романтизмові, вона сприйняла і внесла до своєї творчості. Глибока увага до природи, розуміння, цілком романтичне, стосунків людини і природи (згадаймо «Лісову пісню»), високе трактування кохання, – все це є в творчості Лесі Українки. Ставлення до особи грунтовно відмінне в романтиків і в неоромантиків, але ці напрямки розділяє більш ніж півстоліття і за цей час аристократичне розуміння індивідуальності і демократичне, соціалістичне розуміння її не могли не стати за головну ознаку різниці поміж романтизмом і неоромантизмом.

У добу неоромантизму з’явився новий апостол аристократизму, німецький філософ Ніцше з його теорією «надлюдини» і презирства до юрби, до простих людей. На захист неоромантиків од цієї теорії Леся Українка відкидає напади на їхній ніби «надлюдський аристократизм» і презирство до «юрби».

«Истинный новоромантик… противопоставит толпе не героя или избранную личность, а общество сознательных личностей, в котором она, эта толпа, растворилась бы без остатка (підкресл. авт.); общество существует пока только в идеале, и всякий, способствующий приближению и осуществлению этого идеала есть, по мнению новоромантика, «сверхчеловек», в противоположность прежнему «человеку толпы», добровольно приносившему себя в жертву бессознательным инстинктам неисследованного собирательного темного чудовища массы» (стор. 254).

Щоб не припустити зарахування Лесі Українки до «ніцшеанців», треба підкреслити, що перед наведеними її словами вона вжила виразу «сверхчеловеческий аристократизм» і заперечила його прикладання до неоромантиків. Бо ж грунтовна різниця взяти від Ніцше терміна «надлюдина» в такому розумінні, цілковито здоровому, як це зробила в наведеній цитаті Леся Українка, і взяти від Ніцше його «надлюдський аристократизм»… В чому іншому, а в аристократизмові запідозрити Лесю Українку ні в якому разі не можна, – ми кажемо тут, певна річ, про духовний аристократизм. Можна їй закинути обрання такого невдалого і «скомпрометованого» терміну, як «надлюдина», але те розуміння, що його вклала в цей термін Леся Українка, ніколи б не визнав Ніцше. Конкретне спростування того підозріння знайдемо в тій оцінці, що її зробила справжньому ніцшеанцеві Пшибишевському авторка статті «Заметки о новейшей польской литературе».

Оскільки ніцшеанство міцно зв’язане з декадентством, згадаймо, як ставилася до останнього Леся Українка. Вказавши, як в утопії А. Франса розказується про нове мистецтво, що прийдешні поети залишили зовсім глузд і зміст і пишуть якісь «делікатні речі» особливою мовою з особливою граматикою, вживаючи консонансів та алітерації, письменниця в дужках зауважує: «зовсім, як французькі декаденти» (стор. 83). У другому місці: «Декаденты школы Бодлера продолжали все ту же старую игру: с пьедестала в грязь, из грязи на пьедестал…» – з приводу ставлення декадентів до жінки (стор. 152). Ще в іншому місці стисла характеристика письменників-декадентів:

«…холодный космический пессимизм Леконт-де-Лиля и Ж.-М. Эредиа, сатанизм Бодлера, сверхчеловеческая презрительность Ницше, тоска пресыщения и набожность отчаянья Верлена, нравственный нигилизм Рембо… безумный лунатизм Сар Пеладана» (стор. 189).

Коли говорити про неоромантизм у розумінні Лесі Українки (а також в її творчості), треба мати на увазі, що цей літературний напрям є дуже широкий. Ніхто не скаже, що творчість автора оповідань «Голота», «Заручини», «Краса і сила» та автора драм «Кассандра» і «Лісова пісня» належить до одного літературного стилю, бо Винниченко, як автор названих оповідань, є яскравий реаліст, а Лесі Українці реалізму накинути ніяк не можна.

С. Венгеров у своїй статті про російську літературу початку двадцятого століття «Этапы неоромантического движения» [«Русская литература XX века», т. 1, 1914, М., изд. «Мир»] зараховує до неоромантиків Горького і Бальмонта, Чірікова і Брюсова, Вересаєва і Сологуба. Якщо раннього Горького можна віднести до романтиків, то Чіріков і Вересаєв є побутові реалісти, а Бальмонт, Брюсов, Сологуб – визнані декаденти-символісти. Коли й може бути мова про символізм у творчості Лесі Українки, то не в розумінні напрямку чи стилю цієї творчості, а з погляду на метод творчості, бо «Кассандра», «Адвокат Мартіан», «Лісова пісня», всі драматичні твори Лесі Українки на далекі, ніби «екзотичні» теми, є символи українського суспільства, української дійсності, тієї громадської боротьби, що точилася на Україні на початку двадцятого сторіччя і що для змалювання її письменниця часто влучно запозичала образи з історії чи з всесвітньої літератури.