Кін. 1912 р. До Л. М. Старицької-Черняхівської
| Кін. 1912 р. Гелуан |
… З Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко – сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити. Не трапилось мені провести вкупі з громадою до вічного дому Ваших рідних, і тим, певне, я не раз бачу їх живими, як завжди бачу свого татка і Мишу, і ніяк не хоче душа моя вірити в те, чого і перо уперто не хоче написати, ніколи, ніколи… Але ж я плачу тепер, значить, вірю?…
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 424 – 425.
Вперше уривок листа надруковано в спогадах Л. М. Старицької-Черняхівської «Хвилини життя Лесі Українки» («Літературно-науковий вісник», 1913, кн. 10).
Подається за першодруком.
Час і місце написання встановлено за змістом листа на підставі згадки про смерть М. В. Лисенка, яка сталася 6 листопада 1912 р. – під час лікування Лесі Українки в Єгипті.
Імення близьких і рідних людей – М. В. Лисенко та М. П. Старицький в юні роки Лесі Українки були для неї добрими порадниками і наставниками, сприяли розвитку її таланту. З їхніми сім’ями поетеса перебувала у великій приязні.