4. Художні засоби

Борис Якубський

Для розуміння ставлення Лесі Українки до формального боку своєї творчості цікаво нагадати, що в її поетично-учбові роки на найвище явище української поезії, на творчість Шевченкову, був розповсюджений такий погляд: поезія Шевченкова геніальна своїм змістом, своєю ідейною вагою, але на жаль, форма поезії Шевченка слабенька, він не умів як слід володіти ритмом, мабуть, бідолаха, не знав законів вірша, вживав бідні та одноманітні ритми, і взагалі форма його поезії не дорівняється її геніальному змістові. Шевченкові, проте, це в вину не ставилося: що ж, «мужицький поет», а подай освіту – як би міг писати! Ось же тільки недавно, в 1920-х роках, вдалося кількома працями про метрику та ритміку Шевченкову довести нарешті, що і в галузі віршової форми був він високим та оригінальним майстром.

Леся Українка, певна річ, знала цю однобоку та неправдиву оцінку великого Кобзаря і в тій чи інший мірі поділяла її. Принаймні з її лірики видно, що вона свідомо рвала з деякими «шевченківськими традиціями» і власне раніш всього вийшла на самостійну путь в галузі метрики й ритміки віршової, віддавши невеличку данину в наймолодші роки впливам метрики й ритміки Шевченкових та швидко порвавши їх.

Леся Українка, в свойому молодому поетичному вихованні, дуже швидко звернула увагу на певні бідність та одноманітність в царині метрики й ритміки віршів в українській, такій ще молодій поезії, та зазнайомилась добре з так званою метротонічною системою віршування і далі ввесь час працювала, як поет, власне нею. Маючи свідоме завдання опанувати всіми відомими метрами тодішньої європейської поезії, вона внесла з цього погляду в свою творчість велику метричну різноманітність та прищепила її українській поезії. Подаємо таблицю, яка покаже метричне багацтво Лесиної лірики:

Народних ритмів . . . . 10 поезій.

Крім того, мішаними метрами:

3-стопов. анапест – 2-стопов. амфібрах – 1

4 стопов. дактиль – 4 стопов. амфібрах – 1

4 стопов. дактиль – 2 стопов. амфібрах – 1

3-й пеон – 2

2-стоповий ямб – 2–3-стопов. амфібрах – 1

Трьохдольник (перемішані дактиль, амфібрах, анапест) – 4

Разом 10 поезій.

Ці цифри показують нам, в порівнянні з найбільш звичайною метрикою поетів дев’ятнадцятого століття, велику кількість так званих різних трьохдольників (дактилю, амфібрахію, анапесту) – 81 поезія, переважає найбільш бадьорий, енергійний з трьохдольників – анапест. Перевага взагалі трьохдольників свідчить про більшу співучість, мелодійність поезії, бо комбінація метра трьохдольного складніша за комбінацію метра двохдольного. В існуючому зараз в теорії поезії розподілі віршів на «розмовні» та «співучі» одною з ознак того чи іншого складу є ямби, як метри «розмовний» та трьохдольники, особливо – амфібрахій, анапест – як метри «співучі».

65 ямбів на 192 ліричних поезій Лесі Українки – це порція пересічно мала, хоч 5-6-стоповий ямб був в пізніші роки лірики Лесиної її улюбленим метром, особливо для віршів на громадські теми. «Громадські» теми вимагають звичайно поважної розмови, інтимна лірика найчастіш іде в ритмах співучих трьохдольників. Двохдольники (хореї та ямби) становлять разом в ліриці Лесі Українки 70 поезій. Крім зазначених метрів, окремо потрібно підкреслити увагу Лесі Українки до строфіки, особливо – канонізованої. Канонічних строфічних будов в її ліриці зустрічаємо 11 поезій, а власне – 7 сонетів, 1 гекзаметр, 1 терцину, 1 рондо та 1 сеттину.

Строфічна будова особливо завжди приваблювала інтерес Лесі Українки. Строфіка її надзвичайно різноманітна. Просто впадає в очі, що Леся ніби грає строфічними конструкціями, шукаючи ввесь час найцікавіших та найвибагливіших.

Це знов–таки дуже характерно для її старань у бік «новаторства», бо до того часу до строфічної будови вірша в українській поезії ставилися не дуже уважно. Шевченко мав чи чотирьохрядкову строфу (коломийки чи чотирьохстопового ямбу), чи нанизував рими вільно, без строфічного поділу; Куліш мав свої улюблені строфи і вже цікавився взагалі строфікою (його спроби писати «онегінською» строфою, його семирядкова строфа схеми «ававссв»). Старицький був до строфіки майже байдужий, і так ставилась до цього більшість тої доби українських поетів.

Ось перелік строфічних схем лірики Лесі Українки:

(«Сосна») це – не октава, бо писана різностопним (4-3-5) дактилем.

Вільного вірша – 2 поезії

Білого вірша – 52 поезії.

Все ж таки маємо двадцать різних строфічних форм, до того більшість з них дуже оригінальні, незвичайні. Це безперечно доводить особливо уважне ставлення нашої поетки до цього формально–композиційного моменту.

Що ж до якості римування цих різноманітних строф, то статистика Лесиного римування в ліричній частині дає такі висновки. Ми нарахували 1592 рими. З них, роблячи найпримітивнішу класифікацію, багатих рим – 628 та бідних – 964. За багаті рими вважались римування різних частин мови чи однакових частин мови в різних граматичних формах. За бідні рими вважали рими однакової граматичної форми, причому з 964-х бідних рим дієслівних є 317, прикметникових – 255 та речівників – 392.

Треба погодитися, що відсоток багатих (оригінальних) рим, як на ті часи української поезії (в нас і досі рима не розроблена і досить різноманітна) цілковито гарний.

З так званих багатих рим Лесі Українки можна подати для прикладу такі: пекучі – кручі; весна – чудесна; хліб – загріб; діймає – немає; ночі – дівочі; тремтяче – плаче; золота – літа; перелозі – на морозі; панів – посмутнів; простувати – палати; згасне – ясне; скорботи – до роботи; синку – краплинку; скупці – голубці; зелене – про мене; здалеченька – місяченька; гармати – разламати; тополі – поволі; кривава – слава; черешеньки – зелененьким; надаремне – темне; рукою – спокою; сторожа – Божа; відреклись – колись; погасне – нещасне; у неволі–мозолі; тисне–писне–блисне (прикметник – речівник – дієслово); невидиму – вестиму; корогви – тепер ви; родина – янголина; Палестині – по дитині; досаду – винограду; смерека – здалека; навколо – чоло; недоріка – велика; закоханці – вранці; величезне – чезне; серед ночі – пророчі; серця – на борця; волошки – трошки; до зірок – пророк; ранком – серпанком; до ранку – землянку; за плече – потече; без кінця – молодця; брата – страта; розкоші – за гроші. В кожному разі, це свідчить, що Леся працювала старанно над своїм римуванням.

Аналіз образових засобів лірики Лесі Українки вимагав би завеликого для вступної статті місця. Отже доводиться на цей раз обмежиться загальною характеристикою цієї справи. Епітети надзвичайно численні. Порівняння епітетології Шевченкової з епітетологією Лесиною показує, що Леся обставляє свої речівники епітетами в три рази більше.

Епітети її не дуже ще оригінальні, переважно – конкретні, дуже часто, як те й треба було чекати у романтичної все ж таки поетки, традиційні для епітетології романтизму. Широко користуючись епітетами, Леся Українка частіш, ніж інші поети, накопичує епітети до одної речі. Наприклад, «горда, ясна, огнистая мова»; «розпачлива, сумна, одинока, лагідная зірка»; «грізні, люті, білогриві вали»; «червоні, дикі, непевні скелі»; «загублений, таємний, забутий, незабутній, наземний рай»; «весела, щедра, мила весна», «горді, ясні, золоті проміні» і т. п. Що до епітетів, характерних для Лесиної лірики, найчастіш вживаних, то можна відзначити особливо такі: лагідний, срібний (сріблястий), білий, вільний, ясний, самотній, чистий, тихий, темний, – все типові для романтичної лірики, а з властивих особисто Лесі Українці – хіба єдиний – «палкий». В неї палкі слова, палкі гадки, палкії сльози, палкий погляд, палка жага, палке серце, палке сонце, палка Зарема, палкий жаль, палка буря – негода. Для запальної тематики значної частини лірики Лесі Українки це слово «палкий», взагалі – не затерте ще шаблоном, досить характерне.

Щодо метафоричного засобу поетичного виразу, то зазначимо тут тільки, що більш типові для стилю ліричного Лесі Українки не метафори, а порівняння. Це до певної міри характеризує поетичну мову, бо метафори є в своїй істоті тільки скорочене порівняння, де опущено одну половину порівняння, власне – не названо того, з чим порівняно, і тому метафора є, до певної міри загадка, символ. Те, що Леся Українка воліє ширше користуватися порівняннями, ніж засобами метафоричними, свідчить про її більше наближення в цій галузі до реалізму, ніж до символізму. Але взагалі символіка, не як світогляд чи літературний напрямок, а як поетичний, один з найбільш художніх, засіб має досить широке вживання в ліриці Лесі Українки – і чим пізніш, тим більш.

Обмежуючи, поки що, цим розгляд лірики Лесі Українки на тлі еволюції української поезії, ми вважаємо, що творчість Лесі Українки, як і творчість кожного іншого письменника, можна найкраще зрозуміти й висвітлити тільки на певному тлі, на тлі його літературного оточення, особливо його літературних попередників. Суто монографічні досліди ніколи не приведуть нас до розуміння найголовнішого в літературі – процесу літературної еволюції. А далі – тільки повне наукове усвідомлення літературної еволюції дасть нам змогу порівняти цю еволюцію з еволюцією історичною, життєвою, соціальною тієї доби, що до неї належить певне явище літератури. І всяке таке порівняння якнайкраще впевнить нас у тому, що літературна еволюція, мимо її суто специфічних моментів, є відбиття – хай не примітивне, а складне, хай не моментальне, а з певним запізненням – еволюції життєвої. І тоді це вже буде не просто порівнянням, а каузальним взаємовідношенням, в якому явище літературне буде складним мистецьким виразом явища життя.