3. Роль Лесі Українки в еволюції української поезії
Борис Якубський
Говорячи про роль лірики Лесі Українки в еволюції української поезії, особливо цікаво відзначити її значення в галузі жанристики української лірики. В цій галузі «новаторство» нашої поетки може найбільше звертає на себе увагу дослідника.
Ліричні жанри в літературі взагалі не дуже різноманітні. Класична поетика знала урочисту оду, сумну елегію, поважну думу, дрібні жанри епіграми, мадригали, трохи осторонь стояв віршовий жанр, проте не ліричний, а тематично фабульний – балада; були й другорядні, рідко вживані ліричні жанри, наприклад жанр листа (віршовий лист); порівнюючи в занепаді знаходиться в XIX столітті жанр сатири.
Жанристика кожного письменника є особливо складне питання, через те, що літературний жанр не є ніколи факт постійний. Самий розподіл літературних творів на жанри полягав в тому, що вся сума літературних засобів використовується кожним жанром своєрідно, по-свойому: жанр є якесь особливе, типове поєднання певних літературних засобів, якийсь вибір і комбінація певних літературних засобів. Але ці вибір та комбінація постійно, поволі змінюються, немає стійких, постійних літературних засобів для певного жанру. Жанр, як ми звикли це говорити, постійно «еволюціонує». Стара епічна поема брала для себе одні літературні засоби, сучасна лірична поема бере другі, чи в кожному разі багато інших. Еволюція жанристики є, таким чином, для характеристики письменника одним з важливіших, хоч і складніших питань.
Для того, щоб зважити жанрове значення лірики Лесі Українки, так би мовити, чи значення її лірики в еволюції ліричних жанрів української поезії, треба оглянути хоч побіжно стан ліричної жанристики української, що його застала наша поетка в той момент, коли тільки починала свій поетичний шлях.
Минаючи можливі дрібніші впливи інших зразків, можна сказати, що Леся Українка знайшла в українській поезії, як до неї вона прийшла, по-перше, міцні надзвичайно Шевченківські традиції, по-друге – європеїзовану лірику Кулішеву, значно складнішу та й значно слабшу за Шевченкову, по-третє – громадську лірику Старицького, особливо близьку та впливову на Лесю просто з причин біографічних та причин її сучасності для молодої поетки.
Шевченко давав історичну поему з великим ліричним зафарбленням, давав думу, стилізовану під народну, та думу ліричну, як певний поетичний роздум над якимсь важливим життєвим явищем, порівнюючи рідко давав жанр ліричного опису, часто – жанр сатиричний і не менш часто чисту елегію, порівнюючи рідко – баладу.
Куліш, плодючий і різноманітний, використав майже всі можливі ліричні жанри, – ми зустрінемо в нього й думи, й поеми, балади, пісні, елегії, оди, низку більш рідких жанрів. Власне для нього жанрово типові тільки дума (роздум) та елегія; рідко трапляються жанри звертання («До України», «До Дунаю», «До славян», «До М. В. Лисенка»), оди, ліричного некрологу.
Але ж жанристика взагалі не є різноманітна, і еволюція поетична полягає не тільки в утворенні нових жанрів, а значно більш і головним чином – в зміні жанру, в еволюції самого жанру шляхом зміни тих літературних засобів, що їх вживає для канонічного жанру письменник. І в ліриці Лесі Українки наша увага звертається не на утворення нових жанрів, а на зміну, еволюцію їхню. Для аналізу жанрового цікаво, чим різняться між собою елегії Шевченка, Куліша, Старицького та Лесі Українки. Що нового могла внести в жанр думи Леся Українка в порівнянні з думами Шевченка, Куліша, Старицького?
Жанр поеми Леся Українка знала вже на перших кроках своєї поетичної діяльності. Такі перші її поеми, як «Русалка», «Місячна легенда» справді – Шевченківського походження, але не безпосередньо, а через шевченківське епігонство. Майстерність композиції Шевченкових поем, глибина задуму, драматизм ситуацій – цього якраз вже не було в поемах шевченківського епігонства; збереглися, як це завжди в епігонічних явищах, стиль та тематика, та й то спорожнілі, шаблоновані. Пізніші поеми Л. Українки далеко відійшли від поем Шевченкових та шевченківських, причому жанр таких поем, як «Самсон», «Роберт Брюс», очевидно, має зв’язок з подібними поемами на історичні та героїчні теми Кулішевими, з тим, що тематично – вони ширші. Кращі поеми з безсумнівним ліричним офарбленням, як пізніші – «Одно слово», «Віла-Посестра», «Ізольда Білорука» далеко відійшли від Шевченка і Куліша головуванням в них ситуацій переважно суто психологічних. Переходячи власне до лірики, можна поширити останню думку і сказати, що основна риса жанрової еволюції ліричних творів Лесі Українки від подібних творів попередніх переважно полягає в їхній психологізації, найчастіш у Лесі – досить складній.
Найвизначніший ліричний жанр, спільний для Шевченка, Куліша та Лесі Українки – це елегія. Такі з кращих елегій Шевченкових, як «Мені однаково, чи буду», чи «Огні горять, музика грає» – недосяжні і надовго залишаться класичними зразками незрівняного елегійного жанру. Так само до вищих досягнень української елегії належить Кулішівська: «Ще любо дивляться на мене карі очі». Але Леся Українка, не перевищивши цих шедеврів, проте все ж таки знайшла для своїх елегій новий тон, нову, більш витончену, ще більш інтимну тематику та відповідно цьому і своєрідне, високе оформлення, себто образові засоби, ритмічні ходи, декламаційні (синтаксичні) ефекти. Такі, можна сказати, класичні теж елегії Лесі Українки, як «Давня весна», наприклад, чи «Талого снігу платочки сивенькії» – вони володіють вже тонкощами того елегійного імпресіонізму, що був ще невідомий попереднім поетам. Дати сумне переживання настрою неминучого надходження осені життя такими несподівано-свіжими, дрібними аксесуарами художніми, як «талого снігу платочки сивенькії», як «дощик дрібненький, холодний вітрець»; примусити конструкцію поезії зробити композиційне коло; і знову закінчити:
Провесни тільки нехай не нагадує
Дощик дрібненький, холодний вітрець…,
вибрати для цієї картини ритмічну мелодію сумного чотирьохстопового дактилю, збудувати елегічну поезію на майстерному повторенні риторичних питань:
Се була провесна, щастя вінець?..
Осінь віщує – чи тож і мою? –
і протиставити їм безнадійну формулу останньої строфи:
Що ж, хай надходить! Мене навіть радує…
– це така багата й витончена майстерність, яка варта елегійної сили Шевченка чи Куліша.
Крім того, елегії Лесі Українки глибші тематично. Її звичайно приводять до сумного, елегійного настрою не зовнішні події, а якесь внутрішнє розладдя, якась глибоко захована душевна катастрофа. Основний пафос елегій Лесі Українки – повна самотність та засудженість на нерозуміння. Це тонко зв’язується то з важкою хворобою поетки, то з громадськими завданнями поета, що їх він безсилий виконати.
Літературний жанр думи, певного аналітичного роздуму, часто жорстокої рефлексії, зближує Лесю Українку з Старицьким. Розсуду, міркувань, логіки та доказів багато в одного та й в другої. Але між ними грунтовна різниця. Дума Старицького – переважно жанр, так би мовити, декламаційний, ораторський. В Лесі Українки він складніший, трохи іноді навіть заплутаний, але наскрізь ліричний. Пафос її громадських «дум» полягав не в ораторських формулах, а в глибокому їхньому справжньому, хвилюючому ліризмові. Читач ніби відчував, як кожна думка десь виховується, виношується глибоко–глибоко в серці, щоб нарешті в хвилину ліричного екстазу вирватися в мало не невільних, мало не в несподіваних словах:
Ту пісню безумну…
чи:
І все таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю…
Цікаво відзначити, що мимо того несвідомого ускладнення чи певного деформування канонічного жанру, що його припускає не так рідко Леся Українка, вона свідомо ставиться до жанристики своєї лірики, як такої. Леся, – це видно з багатьох моментів її літературно–новаторських спроб, – свідомо ставила собі певні технічно–літературні завдання з метою поширити, урізноманітнити літературні традиції й засоби рідної поезії. До таких спроб поширення належала для неї і проблема поетичних жанрів. Переглядаючи теми її лірики, доводиться прийти до висновку, що багата й різноманітна жанристика Лесі Українки є одно з її постійних «шукань нового» для рідної поезії. Жанри елегії та думи – це її властиві жанри, вона б без них, не в них не могла б висловитися.
Але вона, заглядаючи до жанрів європейської, добре їй відомої, лірики, намагається якомога більш з них перенести й до поезії української. Вона дає, наприклад, чимало зразків жанру штучної пісні та жанру «романсу». Останній жанр, такий популярний в європейській ліриці, очевидно внесений до української лірики власне Лесею Українкою. Це робиться цілком свідомо, бо й заголовок подано «Романс» (Не дивися на місяць весною…)
Охоче Леся Українка використовує жанр легенди з ліричним обарвленням, і легенди їй як раз вдаються. На нахил до жанру «діалогічного», на спроби розгортати ліричну медитацію в формі діалогу, – вже вказувалося критикою, як на зародок майбутнього Лесиного драматизму. Є в неї і спроба дати жанр ліричного листа (Уривки листа до І. М. Стешенка). З дрібних жанрових ходів вона не раз використовувала сон, як своєрідний поетичний засіб. Є в неї й спроба жанру «імпровізація» («В гаю далекім, в гущавині пишній…»). Характерні також спроби зв’язати жанри поетичні з музичними. В Лесі Українки зустрінемо «На давній мотив», «Заспів», «Грай, моя пісне!», «Сім струн», «Мелодії», «Єврейські мелодії», «Східна мелодія», «Ритми», «Осінні співи». Це свідчить, що в її уявленні жанри поетичні та жанри музичні були поєднані.
Цікаво ще зазначити одну особливість Лесі Українки, близьку до поняття літературного жанру: вона дуже любила з’єднувати низку поезій в цикли. Поетичний «цикл», як певна жанрова формація, її часто приваблює. В її ліриці маємо таку низку «циклічних» поєднань: «Зоряне небо» (тематично зв’язані 5 поезій); «В дитячому крузі» (4 поезії); «Кримські спогади» (13 поезій); «Сім струн» (7 поезій); «Мелодії» (7 поезій); «З пропащих років» (2 поезії); «Сльози-перли» (3 поезії; «Кримські відгуки» (7 поезій); «Єврейські мелодії» (2 поезії); «Хвилини» (4 поезії); «Ритми» (6 поезій); «Осінні співи» (4 поезії); «Весна в Єгипті» (6 поезій); «З подорожньої книжки» (6 поезій), останній – «Триптих» (3 речі). 15 ліричних циклів – це не часто можна зустрінути в поета. Риса цікава й варта зауваження, бо це є показовий момент поетичної «організації матеріалу», тематичної та жанрової об’єднаності.