2. Тематика поезій
Борис Якубський
Тематика лірики Лесі Українки виразно еволюціонувала за час її поетичної діяльності. І еволюція ця полягала в неперестанному вношенні в теми ліричних віршів все нових та нових мотивів, все більш оригінальних, все дальших від традиційної тематики української лірики тих часів. Треба розібратися в цьому й з’ясувати ті основні комплекси мотивів, що їх наново вносила в українську лірику поетка.
Вже перша збірка лірична «На крилах пісень» р. 1892-го цікава в цьому відношенні. Перш за все впадають в очі мотиви неукраїнські, чужі й невідомі до того часу ліриці українській. Такі речі, як «Сафо», «Остання пісня Марії Стюарт» становлять початок тим мотивам. Цикл з тринадцяти поезій «Кримські спогади», як вже побіжно вказував М. Драй-Хмара, походить від «Кримських сонетів» Міцкевича і для української лірики це цілком нова, незвичайна тема. Дуже рано починає з’являтися тема самоусвідомлення поетового. Сюди відносяться такі поезії, як «Чого-то часами, як сяду за діло», «Завітання», «Співець», «Contra spem spero», «Мій шлях», «До тебе, Україно, наша бездольная мати…», «Реве гуде негодонька»…, «Соловейковий спів навесні…», «Сім струн я торкаю…» Перша ж з них поезій – «Чого-то часами…» свідчить про внутрішні вагання й сумніви поетки. Кругом – недоля та сльози – «що з нею подіють слабі мої сили?» Сподівання поетки досі ще не високі:
Все ж може ся пісня якую людину
Розважить успіє хоч би на хвилину, –
І щиро промовленим словом моїм
Збуджу огонь я у серці чиїм!
В поезії «Співець» – так само скарги та «жаль глухий»:
Чому я не маю огнистого слова,
Палкого, чому? Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму?
Але вже в поезії «Contra spem spero» хоч ще й виступають традиційні «барвисті квітки» та «сльози гіркі», але перемагає настрій бадьорого оптимізму:
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! – Геть думи сумні!
Значення цієї теми самоусвідомлення поетового полягає поки ще тільки в тім, що її поставлено. Розв’язання теми прийшло значно пізніше, в роки дозрілої творчості. Доки що – «тільки і чуються вільні пісні – у сні…» Навіть висловлюються надії, що, може, десь інша «кобза найдеться, що гучно на струни озветься». Значно пізніш, як побачимо, Леся Українка усвідомила нарешті остаточно собі роль поетову і спромоглася дати їй яскраве, міцне й свіже окреслення.
Так само в цій першій ліричній збірці Леся Українка в новому й свіжому ліричному освітленні ставить громадську тему. В цій молодій її постановці ще чується вплив громадської тематики Старицького. Сюди відносяться такі поезії, як «Досвітні огні», «Скрізь плач, і стогін, і ридання», «Безсонна ніч»; тут уже вперше бринять інші мотиви, більш активні. Вона, поетка, вже свідома того, що «кайдани сами ніколи не спадуть», і кличе –
Змагаймось за нове життя!
Нарешті, дала ця перша лірична книжка й зразки нової інтимної лірики, як в поезіях: «Зоряне небо», «У путь», «Якщо прийде журба», «До мого фортеп’яно», «Сосна». Не можна говорити ще про силу цієї інтимної лірики, про її глибину; їй ще далеко цими рисами до таких інтимно-ліричних поезій, як, наприклад, „І широкую долину”… та „І золотої й дорогої”… Шевченка чи „Я знав тебе маленькою, різвою”… Куліша. Але характеризує цю молоду інтимну лірику Лесі Українки якась диференціація ліричних мотивів. У Шевченка, в Куліша в їхній інтимній ліриці – все ж таки основні, грунтовні почуття й переживання; лірика далі дробиться, бере невеличкі, настройові мотиви, разом з тим деталізуючи їх, витончуючи, ускладняючи до найдрібніших рухів свідомості та підсвідомості. Нарешті, тематика ліричного утвору ніколи не може бути цілком відірвана, при розгляді її, від її оформлення. І з цього погляду навіть ранішня інтимна лірика Лесі Українки знає в порівнянні з такою ж лірикою старшою низку ритмічних, евфонічних, мелодійних засобів, що за їх допомогою мотиви цієї лірики бринять особливо виразно й захоплююче. Візьмемо на зразок хоч би таку синтаксичну будову:
Вічно смутная сосна…
Ні, не зеленого шума!
Чи такі несподівані «звукові повтори»:
Краще йди в темний гай, у зелений розмай…
Або пісню утни голосну, не смутну…
Чи таку виразну і несвідому, певне «алітераційність»:
Далеко линув думок легкий рій…
Але, певна річ, не перша збірка «На крилах пісень» може вважатися за кращий доказ еволюції тематичної Лесиної лірики. Ця книжка ще занадто дитяча й взагалі ще мало характерна, хоч проте тенденція до оновлення тематичного, як це ми бачили, й тут вже є.
Книжка «Думи і мрії» – незрівняно міцніша, і з цієї книжки можна і навіть треба Лесю Українку мати за дозрілого лірика. Ліричний відділ цієї книжки починається циклом з семи поезій за назвою «Мелодії», і вже цей цикл одразу звертає увагу читачеву на свою витончену настройовість, що ріднить його з такими ліричними класиками, як поетичні вчителі Лесині – Мюссе та Гайне. Лесі Українці тут вже відомі найскладніші формальні засоби європейської лірики для зміцнення ліричної емоції поезії, як от «кільцева» композиція строфічна першої поезії циклу («Нічка тиха і темна була»), як засіб емоційно зміцнюючих тему «повторів»: «Душа моя плаче, душа моя рветься», «Знов весна і знов надії», «Ви, зорі, байдужії зорі»…, «Вона мені співала про любов – Вона мені переспівала знов» і т. і.
Уявлення про ліричну силу поезій цієї доби Лесі Українки та про засоби, що ними досягається ця сила, могла б подати невеличка поезія «То була тихая ніч чарівниця»… Метр – трьохстоповий анапест – належить до найбільш мелодійних та специфічно-ліричних метрів; низка образів – «ніч-чарівниця» «серце – кидається, б’ється розпачем»; епітетів – «ніч тиха», «покривало – спокійне, широке», «озеро – тихе, глибоке», «крило – лебедине – біле», «сплеск лебединого крила – яскравий», «змагання криваве» і низка образових порівнянь, як-от «ніч – покривало», «зірниця край неба – мов сплеск лебединого крила над озером», «серце – кидається, б’ється й замирає в тяжкій боротьбі»; а до того всього – ще й оригінальна строфічна будова, за схемою «авсавс».
Коли для нас є зараз твердо встановлений науковий постулат поезії, що поезія є мистецтво, яке певну ідею подає в певному оформленні (в даному разі – словесному), коли твердо встановлено й те, що мистецьким стає твір тільки тоді, коли ідея та оформлення її цілком гармонують між собою, коли ідею влучно втілено в певні мистецькі форми, то з цього погляду поетичні заслуги Лесі Українки в історії української поезії здобувають повного свого визнання. Поетка підійшла до своєї поетичної роботи в повному озброєнні як на свій час та завдяки цьому внесла в українську лірику своєї доби силу нових, міцніших, художньо влучних творчих засобів.
Тематика збірки «Думи і мрії» поширює та поглиблює ті основні ліричні теми, що їх відразу, з самого початкового поетичного шляху, обрала собі Леся Українка. Тільки тут ці теми вже набувають цілком виразних, суворо й точно окреслених характеру й плану. Перший розділ лірики збірки – тема поетового самоусвідомлювання. Це, по-перше, вже згадуваний цикл «Мелодії», з якого ми взнаємо, що поетка
У сюю хвилину ясну,
Щоб вільно по світі літати,
Щоб вітер розносив луну.
Щоб геть аж під яснії зорі
Полинути співом дзвінким,
Упасти на хвилі прозорі,
Буяти над морем хибким.
«Мрії та співи» прокинулися владно в поетки, бо – «весно, весно, твоя перемога»! Вона вже «не має сил до бою» і «боротися не хоче», а хоче «тільки думкою на світі жити» та слухати урочу річ своєї музи. Але весна, весна – «якої не було й не буде», знов «весняною силою» в душі її грає, і поетка закінчує розділ заявою:
Я вийду сама проти неї (страшнішої негоди)
І стану – поміряєм силу!
Другий ліричний розділ збірки «Думи і мрії» – за назвою «Невільничі пісні» є дальшим розвитком тих громадських тем, що їх ще накреслено в першій збірці було. Це вже – повний розцвіт Лесі Українки, як лірика; Леся Українка виявляє готовий, викінчений громадський світогляд і в гострих та гірких рядках своїх поезій дає йому повний, міцний та художньо виправданий ліричний вираз.
Тут – гіркий біль, що не можна ще сподіватися, щоб хоч діти наші побачили звільнення поневоленого людства, тут славетне «і все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю», тут – «руки, не учені до зброї – зводяться від судороги злості», тут поетка самовіддано рветься туди, де –
без упину лютує страшна, невсипуща війна
і люди гинуть у тяжкому, лютому бою.
Виразно ставиться гостра громадська проблема її, поетки, покоління: чи – «докажім, що ми бойці сами», чи ж хай матимемо «сумну одвагу сказать старим бойцям: «не ждіть, не прийдем ми»!
В цю пору поетка приходить до висновку:
Що ж! тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив.
У Лесі Українки знайшлася цілком нова для української лірики бадьора, войовнича лексика – «ми – паралітики з блискучими очима», «ми – раби, невільники продажні, без сорому, без честі»…, вона ганьбить пекучими словами своє кволе, пасивне покоління і героїчно протиставляє його млявому примиренчеству та терпінню –
Як той, хто душу поклада за друзів.
І ще:
Мене любов ненависті навчила.
Тематично – розділ про роль поета та розділ про долю рідного краю з’єднуються в поезії «Слово, чому ти не твердая криця», де слово повинно стати «єдиною зброєю» та «справжнім мечем на катів».
За всіма цими героїчними ліричними вигуками стоїть трагічна постать слабенької, хворої поетки, яка з мукою почуває, що може тільки на словах закликати до зброї, а сама безсила, має в руках єдину зброю – художнє слово.
Останній розділ книжки – за назвою «Відгуки» є, справді, тільки відгуки здебільшого на ту європейську лектуру, що її старанно засвоювала все життя Леся Українка, та на ті ідеї й рефлекси, що їх повинна була викликати у вразливій психіці нашої поетки ця лектура. Тут, між іншим, знову знаходимо цикл творів за назвою «Кримські відгуки»; це з одного боку – безпосередні враження Криму, як «Імпровізація» чи «Уривки з листа», а з другого боку – низка складних культурних та літературних асоціацій. Але ж тільки життєві обставини повертають Лесю з кримського лікування до рідного краю, як зараз же кудись на задній план відходять «весни зимові», і «Еолові арфи» – і настирливо бринять все ж ті самі, все ж ті самі палкі мотиви поетки-громадянки:
Коли б кайданів брязкіт міг ударить
Перуном в тії заспані серця,
Спокійні чола соромом захмарить
І нагадать усім, що зброя жде борця.
В третій ліричній збірці Лесі Українки – «Відгуки» (р. 1902-го) тематика ще значно ускладнюється; по-перше, маємо більшу різноманітність тем, по-друге, деякі з тем попередніх ще ускладнено та поглиблено (тему «самоусвідомлення» поетового в циклі «Ритми»). Разом з цим у цій збірці збільшується потяг її авторки до широких, світових тем, – той потяг, що пізніш призвів її до світових тем її драматичної творчості. Тематично збірку «Відгуки» можна було б уявити собі в такому вигляді. Основні теми – дві: умовно зазначимо їх термінами «екзотична» та «інтимна».
До «екзотичної» теми належать дві поезії за спільною назвою «Єврейські мелодії». Перша з них («Як Ізраїль діставсь ворогам у полон»), очевидно, є алегорією становища України, що в ній, пригніченій, можна робити, на користь переможцям, всяку роботу, крім роботи поетичної: поезія ніколи не може служити гніту. Дальші «екзотичні» тематично поезії то: – «Сфінкс», «Легенди», «Саул», «Ра-Менеїс», «Трагедія» (проте, в цій останній сюжетна «екзотика», певна річ, алегорична; це алегорія тематики занадто інтимної). Так само складніша, ніж психологічний нарис біблійної доби, поезія «Жертва». Очевидно й тут маємо заховану алегорію: звичайні люди цінують тільки те, що корисно; але вищі душі розуміють цінність і тих речей, що ніякої користі в собі не мають; маємо момент естетичного світогляду, типового для певної категорії поглядів Лесі Українки. Темам «екзотичним» ніби протиставлено у «Відгуках» теми лірики чисто інтимної.
«Інтимні» теми – це перш за все цикл з чотирьох поезій «Хвилини», причому найміцнішою з цього циклу є остання поезія – «Талого снігу платочки сивенькії», в якій лірична сила, поєднана з ліричною ніжністю, досягає досконалості тонкої ліричної емоції разом з не меншою досконалістю мелодії вірша; поезія «Ох, як-то тяжко тим шляхом ходити» є сумне передчування власної загибелі, що виходить з почуття неможливості залишатися на «широкому, битому, курявою вкритому» шляху. Одним з кращих ліричних досягнень поетки є поезія «Забуті слова»; тема її – оця «мелодія раптова» давно «забутих слів» про волю, що бринить несвідомо, є повсякчасно в душі – розроблена надзвичайно влучно як з боку образності, так і з боку ритмічно-евфонічного. Якоюсь широкою і повною звучить в свою чергу і мелодія цієї поезії Лесиної, хоч би оця строфа:
Шумів зелений лист, а голос той коханий
Про волю золоту співав мені, –
В вінку мінився злотом ряст весняний,
І золотим дощем лились пісні.
Тонке почуття любові до «світла без зорі» висловлено і в поезії «Минаю я було долини й гори». Близько до неї стоять ідеалістичні поривання на «золоті верхівля», до «нагірного, чистого світла» в поезії «Чом я не можу злинути у гору». І простою алегорією наболілого серця бринить така щира поезія, як «Хочеш знати, чим справді було»… Поруч з нею якось так зворушливо виглядає присвячена дитячим спогадам поезія «Віче», спогадам тепер, коли «уже не до дитячих мрій».
І якесь окреме місце у «Відгуках» займає з боку тематики поезія «Епілог». Ніби це є зв’язок циклу тематики «екзотичної» з циклом тематики «інтимної». Колись «було огнистеє вино, те, що сп’яняло молодь героїчну», колись так легко було «спалити молодість і полягти при зброї», колись життя було незвичайним, небуденним, екзотичним, а зараз –
Минув час оргій, не було вінців
І на вино не стало винограду.
І вдатний заголовок «Епілог» освітлює цю поезію якимсь огнем останнього кострища, що в ньому згорять всі «інтимні» молоді сподівання.
Крім цих двох зазначених та розглянутих тем «екзотичного» та «інтимного», «Відгуки» мають ще цикл, присвячений «традиційній» для Лесі Українки темі – знову поглибленій, доведеній до свого логічного розв’язання, вирішення – темі істотності поетичної творчості, темі завдань поетових, темі самоусвідомлення, конче потрібного, з боку поета цих завдань. Це – шість поезій, об’єднаних назвою «Ритми». В книжці «На крилах пісень» були ще вагання поета з самим собою, в книжці «Думи і мрії» ці вагання призвели до виклику ненависному оточенню –«поміряєм силу»! Тут, в третій книжці, ще заглиблюються проблема поетового слова, і врешті наприкінці циклу Леся Українка приходить до остаточних визначень, що слово поетове – то є «пісня безумна», – «шаленая пісня», «вільна, вільна пісня», що цій пісні «треба тільки волі і простору» – і тоді сила її стане незрівнянною.
Летить безумна пісня – стережіться!
Бо жаль ваги не має, так як смерть!
Ця книжка Лесі Українки, третя книжка лірики «Відгуки», багато дає для зрозуміння психології й ідеології її авторки. В душі Лесиній було два начала. Одно, що вона його старанно протягом довгої життєвої роботи над собою виховала, зміцнила, загартувала – це стихія справжньої революційності, відкидання традицій, боротьби не на життя, а на смерть, безкінечної самовідданості ідеї революції в її романтичному розумінні – і це начало дало в щирій, з глибини серця вирваній ліриці Лесиній, палкі, вогненні іноді теми заклику до боротьби, боротьби упертої, з лозунгом: «убий – не здамся». Ця частина лірики Лесі Українки ще довго не втратить своєї актуальності, і коли втратить – буде в нашій поезії високим зразком того, як уміли любити, ненавидіти та вірити романтичні революціонери. Так, – любити, ненавидіти та вірити в перемогу майбутню, але не боротися.
Леся Українка добре знала про свою нездатність до боротьби – і ця свідомість була другим началом в її духовній організації. Поруч з палкими закликами йде не менш довга низка поезій з щирим визнанням своєї кволості, свого безсилля і свого суму з приводу цього безсилля. Одна з поезій книжки «Відгуки» – «Завжди терновий вінець буде кращий, ніж пишна корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний» якось несподівано розкриває перед нами цю органічну ваду інтелігентської психології її доби, цю страшну спадковість вікових гніту та насилля, що дозволяє естетику страждання та поразки ставити вище естетики сили, перемоги, тріумфу…
Осторонь стоїть у «Відгуках» кілька поезій «під народну пісню», як «Гей піду я в ті зелені гори», «Темна хмара, а веселка ясна», «Ой здається – не журюся, таки ж я не рада», «Ой піду я в бір темнесенький, там суха смерека», та ще одна поезія, що не ввійшла у «Відгуки», але зроблена в тому ж стилі та в ті ж дні перебування Лесі Українки в Кімполунзі, в червні року 1901-го, як і всі інші, тут згадані, – поезія «Калина», що її було вперше надруковано тільки року 1923-го («Червон. шлях», кн. III, стор. 51). Осторонь стоїть у «Відгуках» з погляду тематичного ця група поезій, бо вона не входить у той послідовний процес підіймання все вище й вище на шляху поетичному Лесі Українки і в ту боротьбу в ній певних протилежних прагнень і настроїв, а стоїть в зв’язку з давньою та довгою уважністю та любов’ю Лесиною до народної пісні.
Збірка лірики Лесиної «На крилах пісень», Київ, р. 1904-й, не була новою книжкою, а тільки була «збірник творів», як на її заголовному листі й зазначено, підсумування того, що вона, як лірик, до того часу зробила. Але ж цим «підсумуванням» не закінчилася лірична діяльність поетки. Вона писала ліричні вірші до смерті, та лірика останнього десятиліття (1902-1913 роки) має своє значення й грає свою роль в творчому шляхові Лесі Українки, як українського лірика.
В цій останній ліричній спадщині Лесі Українки перш за все звертає на себе увагу велика кількість таких поезій, що ми їх відносили до жанру «екзотичного». Це «Ніобея», «Бранець», «Напис в руїні», «Ізраїль в Єгипті», «Було се за часів святої Германдади», «Пророк», «Народ пророкові», низка психологічних спостережень на тлі тої екзотичної старовини, що її любила й знала добре Леся Українка.
Одиноко стоїть поезія «Де тії струни, де голос потужний», що в ньому поетка ще в останній раз шукає те «слово крилате», яким можна було б перекласти на людську мову «пісню, що дзвонять кайдани».
Її неослабно турбує доля рідного пригніченого краю і вона питає:
Наша зруйнована воля?
До певної міри рідний край коханий стоїть в уяві поетки в поезії «Дим», може трохи розтягненій (Леся Українка трохи грішила цим явищем), але все ж таки в істоті своїй міцній задумом, темою.
Значне збільшення дістала в ці останні роки Лесі Українки в її ліриці тема природи – маємо: «На Земмерінгу» та два цикли – «Весна в Єгипті» і «З подорожньої книжки». Треба було б спеціально порівняти лексику, синтаксис та образові засоби цих останніх двох циклів з поезіями на теми природи в першій збірці для того, щоб побачити, яку еволюцію – виключну своїми розмірами – проробила Леся Українка за двадцять років ліричної праці. Яка художня сміливість і жодного сліду традицій Шевченка та Старицького хоч би в таких виразах:
…Мов сопілка, –
Співа пісок, зірвавшися зненацька
З важкої нерухомості своєї…
Якісь таємні вітряні дівчата,
Веселі діти смутної пустині…
Пустиня дише. Рівний подих, вільний,
Гарячий він та чистий, мов святий…
(Чорна-чорна та глибока ніч –
Є такі тут погляди жіночі)…
Плакати довго Єгипет не вміє…
і багато подібних.
А коли приглянутись до циклу поезій 1911 року під назвою «З подорожньої книжки», як змінилася метрика Лесина, як вона легко розсталася зі своїми молодими ритмами і опанувала віршовою мелодичною складністю, тоді повстане перед нами картина величезної, напруженої роботи поетки над своїми тематикою, метрикою, ритмікою, мелодикою.
Ми не маємо права і не хочемо після всього вказаного виставити тезу про довершеність Лесиної ліричної тематики, про досконалість бездоганну її метрики, ритміки чи римування. Не в цьому зараз справа. Варто підкреслити зараз і добре усвідомити, що лірична творчість Лесі Українки в еволюції послідовній української лірики є короткий, сміливий, добре продуманий і далекий скік уперед. 1884-й рік, коли Леся надруковала свою першу дитячу поезію, та рік 1913-й, коли Леся за кілька місяців перед смертю дала свою ліричну казку, дотепну, гостру й легку, як народна музика, «Про Велета» – це дати – для історії української лірики – незрівнянні.