2. Ставлення російського царату до українського мистецтва

Борис Якубський

В інших своїх творах («На руїнах», «Вавилонському полоні», «У катакомбах», «В дому роботи, в країні неволі») Леся Українка ганьбила російський царат за політичний гніт. У драматичній поемі «Оргія» вона зображує ставлення російського царату, російського панівного класу до українського мистецтва. Історик української літератури В. Коряк слушно говорить, що «драматична поема «Оргія» є алегоричне зображення царату та українського громадянства після загибелі революції 1905 року», і правдиво розкриває образи цієї драматичної поеми: «Римські завойовники – російська буржуазія і панство на Україні. Корінфські греки – українська інтелігенція, пасивна, нездатна до революційної акції; Антей і його учні – нова сила, яка має знищити владу римських завойовників» [Нарис історії української літератури, т. 9. ДВУ. 1929, стор. 464]. Але він не уточнює самої алегорії та типів-образів «Оргії».

Новизна та оригінальність «Оргії», в порівнянні з попередніми драматичними творами Лесі Українки, полягають в тому, що в ній письменниця звужує свою тему і подає свої думки не просто про стосунки царату та українського громадянства, а про ставлення його та його представників до українського мистецтва. Драматична колізія «Оргії», що розв’язується трагічно, є колізія поміж тими, хто користується з українського мистецтва і разом зневажає його, глузує з нього, і тими, хто високо цінує його, не хоче віддавати його на потіху завойовників, не хоче працювати для них, хто сміливо захищає права свого краю на його мистецтво. Антей помиляється, коли не погоджуються з Федоновою думкою, що «твір хисту на всякім місці твором хисту буде», але він націоналіст того гатунку, що й Леся Українка: він ненавидить римлян-переможців і ніколи не віддасть їм своєї творчості. Для підсилення цієї думки наведемо ще один уривок з листа Лесі Українки, писаного тоді, коли писалася й «Оргія»:

«Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullites через те тільки, що вони вряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знечев’я з російських сусідських палат до нашого вбогого куреня. Адже і в куренях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки.

По-моєму, вже й те над міру, що такого, хоч і знаменитого і вченого, та все таки «потурнака», як Максим Ковалевський, у нас вибирають в голови і парадні представники справ і партій, не в його дяку і не його трудами організованих, бо він, покрутившись на параді в якійсь «фракції», іде собі потім спокійнісенько до свого потурнацького жолоба, поки там недобитки фракції знов прилагодять та вимостять йому якесь нове покуття для нового «представництва»… Нехай би ті панове сиділи собі й далі з своїми високоталановитими творами по всяких «Русских мыслях», «Синих журналах», чи як там ще їхні хороми звуться» (Лист до матері. 12. IV (31. III) 1913 з Єгипту).

Але перейдемо до аналізу самої «Оргії». Архітектоніка цього твору цілком відповідає його трагічному сюжетові. Драматична дія послідовно розгортається, починаючи з неприємного Антеєві візиту Хілона і кінчаючи трагічною смертю Неріси та Антея. Колізія послідовно ускладнюється. За сценою Антея з Хілоном іде не менш прикра сцена Герміони з Антеєм, в неї вставлено єдину лагідну сцену Антея з Евфрозіною; далі гостра суперечка Антея з Федоном і знову ще прикріша розмова Антея з Нерісою. Початок другої дії одведено на міцну характеристику римлян-завойовників, далі темп розвитку колізії прискорено; Антей сміливо поводиться з переможцями – римськими вельможами, не відступаючи перед потребою давати в’їдливу одсіч нахабним господарям оргії; колізія вельми загострюється через появу Неріси і швидко надходить трагічна кінцівка.

Внутрішня композиція драматичної поеми звичайна для драматичних творів Лесі Українки. Її композиційну маніру будувати розвиток сюжету на досить довгих діалогах заховано і в «Оргії». Діалоги Антея з Хілоном, з Федоном, з римлянами стають за головні компоненти сюжетового розвитку. Трагедія Антея розгортається все з більшим напруженням. Моменти цієї трагедії, що кожний з них міцніший один від одного, – ступнево збільшують загрозу неминучої катастрофи. У розмові з Хілоном Антей «схоплюються обурений», «відштовхує його руку».

В сцені з Нерісою Антей перше «трохи вражений», але після суперечки з Федоном примушений їй відповідати все гостріш і гостріш: «Топтати рідних лаврів я не хочу. Тріумфи в Римі – то для мене ганьба» – «Так що ж, нехай скоріше прийде смерть!» – «Ти либонь маячиш?» – «Ох, якби мав я силу тебе від серця одірвати геть і кинути мов гадину отрутну римлянам тим під ноги!» – ось як збільшуються послідовно Антеєве обурення через слова й поводження його дружини. Суперечка з Федоном так само збудована на послідовному наростанні обурення в Антеєві, яке кінчається тим, що на запитання Федонове: «Ми вже не друзями розстаємось?» Антей сурово відповідаю: «Боюсь, коли б не стрілись ворогами». З появою Антея на оргію хмари неминучої бурі згущуються, катастрофа невідворотно наближується. Від того моменту, коли Антей побачив Нерісу на примості «і не може одразу отямитися з дива та урази», маємо найвище піднесення колізії.

Надзвичайно вдало розроблені образи-характери. Антей є головний образ» драматичної поеми. В сцені з Федоном виявляє він свій погляд на мистецтво. Талану митцеві ніхто не надасть окрім Бога – висловлює правдиву думку Антей, але, як йому те належить, грекові античної доби, висловлює її в релігійній формі. Не гроші стають йому за оплату його науки, тільки «як молоде вино в старім кришталі», геній молодий «шумує та іскриться самоцвітом», тоді він «вже заплачений». Він каже, що, «покінчивши різні школи», треба ще вчитися та вчитися, «в книжках і в людях, і по цілім світі», і ніколи не казати собі: «я вже скінчив науку».

Велику любов до мистецтва Антей поєднує з не менш великою любов’ю до батьківщини. Цим подвійним почуттям пройнята вся його психіка. Почуття любові до батьківщини перебуває під гнітом ворожих переможців. Антей ненавидить їх не тільки за знищення політичної волі рідного краю, а й може ще більше, – бо це його, співця, найбільше болить, – за позбавлення волі рідного мистецтва. Його обурює, що Федон продав свій твір гнобителям, віддав туди, «де зневажають все, що нам святе», і тим «збільшив безслав’я свого краю», бо ж «неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок». Антей сміливо кидаю прокураторові слова, сповнені свідомості національної гідності: «Ми досі не привикли, що переможцям вільно називати країну нашу смітником, а нас… просто сміттям». Він є правдивий громадянин тієї країни, тієї «затоки», як каже Меценат, що її перлів «не можна злічити… і зважити, котра з них найдорожча».

Антеєві протиставлені в «Оргії» представники переможної країни завойовників, Меценат, префект і прокуратор. Перший з них працює, «щоб якось подолати сюю дикість і недовірливість, щоб сполучити в одну родину дві частини люду – римлян і греків». Очевидно, це йому ніколи не вдасться, бо грецький Корінф має таких громадян, як Антей. Щоправда, Антей поки ще одинокий, але, вмираючи, він звертаються до своїх товаришів і учнів – «даю вам добрий приклад». Ледве чи товариші підуть за його прикладом, вони воліють бути «просто сміттям». Коли Меценат є репрезентант «філеллінства», то префект і прокуратор являють з себе виразних «еллінофобів». Перший вважає, що «Рим… Греції дав спокій і закон, чого вона не мала споконвіку»; другий говорить про греків, що «в їх навіть мови не було ніколи». Префект висловлює побоювання, коли б іще Меценат «не відділив од Риму Корінфської республіки», прокуратор в унісон йому виявляє бажання щодо греків – «нехай мовчать, поки як слід навчаться поправної латині».

Мати Антеєва Герміона і дружина його Неріса – обидві підсилюють важке становище Антея. Герміона боїться, щоб усім їм не зійти «на пролетарський хліб»; вона ніяк не може зрозуміти, як-то син одмовляється від грошей, що їх він заробив. Неріса так само дбає тільки про гроші («бо певне більше зароблю за танці, ніж ти за спів та за науку хисту», «Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну»…). Неріса добре знає, що «тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим», її ваблять римські розкоші. Ні Герміона, ні Неріса не розуміють Антея, хоч перша ненавидить Рим, як і син її, а друга, коли б чоловік її не вбив, напевно була б римською наложницею.