Триптих

Борис Якубський

Лесю Українку, як поетесу, відрізняє від поетів її доби не тільки надзвичайно уважне, пильне оброблення кожного з її творів, не тільки її особлива, незвичайна для української поезії тематика творчості, але й ще один найцікавіший елемент творчий: надзвичайно вдумливе ставлення до літературної жанристики, цікавість до жанрових рис того чи іншого твору, спроби то поєднувати різні жанри, то, навпаки, давати кілька творів у одному ніби жанрові, для того, щоб кожний з них змінити, оригінально трансформувати. Ця особливість Лесиної творчості, це її винятково уважне поводження із своєю літературною формою, і, – що треба виразно підкреслити, – піклування про найбільш оригінальне, рідке, самостійне оформлення твору, приглядання до найбільш складних та найменш вивчених елементів оформлення (а такими найменш вивченими й досі з’являються жанри літературні), – це уповноважує дослідника Лесиної творчості говорити про неї, як про винятково суворого до себе поета.

Мало того: це дозволяє, підійти до Лесі Українки з одною з тих оцінок, що от тільки тепер, у наші дні, ми навчилися їх робити та надавати їм ваги: до питання про літературний побут, що оточував Лесю, до питання Лесі, як «професіонального» поета, літератора. Так, без сумніву, творчий процес Лесин, її довге й ретельне оброблення та перероблення майже кожного рядка свого (цікаві в цьому відношенні автографи Лесиних творів, повні закреслень та переробок), низка виразів з її листування, де вона не може обійтися без певних літературних, спеціальних тем, – все це свідчить, що Леся Українка справді була в свій час одним з небагатьох «професіоналів-письменників» тих майже тридцяти років, що тяглася її літературна діяльність, – серед більшості «письменників між іншим» українських її часів.

Одним з найтиповіших зразків цікавості власне до літературних жанрів у Лесі з’являються один з найпізніших її творів, – значить зроблений в пору її повного розцвіту – твір, що йому Леся дала незвичайну, рідко вживану назву «Триптих». Не думаємо, щоб багато наших письменників – хоч і до сьогодні – цікавилися б такими рідкими, але конструктивно-оригінальними формами, як триптих; треба було бути Лесею Українкою, «професіональним поетом», поетом з великою уважністю до конструктивних моментів своїх творів, аби знайти й використати цю форму «триптиху».

Триптихом (слово грецьке) колись у давні часи звалася вівтарна ікона в церкві, що складалася з трьох ікон. Пізніше цей технічний термін перейшов до малярства і став означати картину, що складається з трьох окремих картин, які стоять поруч і кожна в окремій рамі, причому всі три зв’язані між собою темою, ідеєю; навіть стоять так, що головна тема, ідея – на середній картині, а додаткові теми, зв’язані з головною, з обох боків її. Такі мистецтва, як архітектура, малярство, музика мають багато спільної з літературою термінології; ми говорили про «будову» літературного твору, про «картини» в поемі, про «ритмічність» та «мелодичність» віршів. Леся Українка зважилася форму «триптих» прикласти до свого поетичного задуму.

Задум цей був перш за все з погляду конструктивного, формального – жанровим. Леся дала три поетичні речі, – кожну в іншому жанрові. Загальний жанр триптиху Лесиного є епічний; вона бере три близьких одна до одної жанрові форми епічної поезії: апокриф («Що дасть нам силу»), легенду («Орфеєве чудо») та казку («Про велета»). Приглянемось коротенько до зв’язку цих трьох жанрів поміж собою; коли б не було такого зв’язку, то не могло б бути і «триптиху».

Що являю собою апокриф? Колись, в найдавніші часи апокрифом звався у іудеїв та греків твір невідомого походження та таємничого змісту (найчастіш релігійного); пізніш, в часи християнства, апокрифами стали звати неправдиві оповідання про події з доби «священної історії», цебто легенди про всякі чуда, про незвичайні події і т. п. Отже, цілком вже встановлений зв’язок апокрифа з легендою. Легендою з старих так само часів звалося непевне, неправдиве оповідання про якусь-то ніби реальну, історичну подію; центральні часи розвитку легенд – середні віки. Дуже близько до легенди стоїть жанр казки, – остільки близько, що нерідко казка й легенда з’являються й синонімами. Найтиповіша ознака казки, що ніби до певної міри відрізняє її від легенди, є звичайна чудесність, фантастичність казки; легенда так само буває фантастичною, але й часто намагаються довести, що викладає ніби реальну дійсність.

Так Леся Українка вдало вибрала три епічних жанри, дуже близьких, дуже подібних один до одного, щоб утворити літературний триптих. Жанровим зв’язком не обмежується конструкція триптиху у Лесі. Приглянемось до тематики кожної з частин нашого триптиху. Є один тематичний елемент, що об’єднує всі три частини Лесиного триптиху і зв’язує їх в художню єдність задуму. Цей тематичний елемент – ідея сили, що все може перемогти.

В апокрифі, що він і заголовок має «Що дасть нам силу?», показано, як людина (тесля) обезсиліла через важку работу і вже не може більше працювати:

Не маю сили. Згинула. Пропала.

Що верне силу, як її нема?

Здається, що ніщо не може повернути розтрачену силу. Але є моральний обов’язок, що він міцніший в людині за всяку людську втому. Моральна повинність відроджує силу, вимоги духу підіймають, підносять тіло і роблять його знову здатним до роботи.

Очевидно, відповідь Лесина на питання, поставлене в заголовку «Що дасть нам силу?» полягає в тому, що дух в людини – міцніший тіла, що дух може перемогти тіло, його втому, коли перед людиною стоїть справа виконання певного морального обов’язку.

Я тесля. Я зробив сей хрест важким,

То й мушу я нести його. Давайте…

і порив духу робить з теслею те, що він

Немов не знав ні праці, ані втоми

До сього часу.

В легенді, що зветься «Орфеєве чудо», так само основною ідеєю – є сила. Але сила вже іншого походження, іншого характеру. Три легендарні герої – Орфей, Зет, Амфіон примушені тяжко працювати – будують з каміннів міського мура, циклопічну ограду. Вони знесиліли, вони більше не можуть нічого робити, але на допомогу з’являється велика стара легенда про поета-робітника Орфея, що співав так гарно, аж всі звірі з лісу збігалися, захоплені співом, слухати його. Поезія – велика сила; поезія може перетворити звіра, поезія може зробити живим каміння. Коли всі товариші вже знесиліли і покинули працю, також страшно стомлений працею Орфей починав співати – і міський мур сам собою збудувався.

Коли в апокрифі за велику силу людини було визнано її свідомість моральних обов’язків (як це типово, характерно для самої Лесі Українки, оскільки ми вже її знаємо з її біографії!) – то в легенді не менш важливе для поетки визнання великої сили людської в мистецтві, в поезії, що може творити справді чуда.

Нарешті третій компонент триптиху – казка «Про велета». Так само, в основі казки лежить ідея людської сили.

Казковий велет мав величезну силу, але доля позбавила його її; ось він, безсилий, може тільки спати і кожний його, колись могутнього велета, може образити, може скривдити. Але ця слабість його не вічна. Вернеться бувала сила, підійметься велет і знову всім покаже свою велетенську силу… І остання строфа казки розкриває її символіку: велетень-Україна, любий рідний край; вороги його надовго вкинули в сон, позбавили сили, але сила ця не вмерла, вона власне тільки спить; буде день, коли велет-Україна прокинеться знову до життя, покаже свою силу й волю… Яка велика шкода, що Лесі не довелося дожить до того дня, коли справді її улюблений велет дитячої казки, її люба Україна, її одна з найпостійніших поетичних тем, її тема останнього поетичного твору («Про велета» написано за кілька місяців до передчасної смерті), воскресла до вільного життя й життєвої могутньої боротьби!

Отже бачимо, що ці три з останніх Лесиних твори є справді майстерно задуманий та виконаний триптих. Це – три картини, одна – з старих часів первісного християнства, друга – з доби античної та третя – символічна, – з сучасної Лесі доби її рідного краю, – і всі три вони об’єднані єдиною думкою, єдиною ідеєю – певності в силах людини, що все подолає й вийде переможцем з боротьби.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 3, с. 207 – 211.