Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Поема надмірного індивідуалізму

Борис Якубський

(Драматична поема «Одержима»)

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Леся Українка

Франко до написання Лесею Українкою драматичної поеми «Одержима» визнавав у неї тільки ліричний хист та заперечував драматичний. Прочитавши «Одержиму», він після того казав, що ця поема є перший з Лесиних драматичних шедеврів. І справді, своїм високим і гострим драматизмом поема «Одержима» займає виняткове місце в усій драматичній творчості автора «Ізольди Білорукої» та «Лісової пісні». Окресливши її вперше жанровою назвою «драматичної поеми», що потім пізніше ще дев’ять разів Леся Українка використовувала цей надто типовий для неї оригінальний драматичний жанр, поетка дуже влучно схарактеризувала властивість жанрову свого твору.

Для «драми» «Одержима» занадто одноманітно збудована: складаючись з чотирьох невеличких сцен, являє вона собою з боку сценічно-конструктивного в першій та другій сценах – тільки діалоги (Міріам з Месією), в третій сцені – тільки монолог Міріам і лише в другій половині останньої, четвертої, сцени, після діалогу Міріам з Йоганною, маємо нарешті «драматичну дію» за участю старого галілеянина, слуги синедріону, римського преторіанця та голосу з юрби. З другого боку, просто за «поему» «Одержиму» так само визначати не можна: для цього вона є занадто «драматична» – і не тільки обраною формою, але всією своєю концепцією і своїм змістом. Власне тільки «драматична поема» є найточніше визначення літературного жанру твору «Одержима».

Жанр «драматичної поеми», як такий, до Лесі Українки був невідомий українській літературі; Леся Українка його міцно «канонізувала», давши в ньому послідовно з 1901 року десяток драматичних поем: 1901 року – «Одержиму», 1903 – «Вавилонський полон», 1904 – «На руїнах», 1906 – «У катакомбах», 1907 – «Кассандру», того ж самого року – «У пущі», 1909 року – «На полі крові», 1910 – «Бояриню», 1911 – «Адвоката Мартіана» та 1912-1913 – «Оргію».

Звідки взяла Леся до своєї творчості такий оригінальний та свіжий, як на ті літературні часи, і особливо для української літератури, жанр? Нам відомо, що з європейської поетичної лектури Лесі Українці були найближчі німецький поет Гайне, що з нього вона багато перекладала у молоді роки, але зверталася до перекладів з нього і значно пізніше, французькі поети Віктор Гюго (маємо у Лесі Українки переклад його поеми «Les pauvres gens», див. твори Л. У. т. IV) та Альфред Мюссе, що його високо цінувала Леся, мала його твори, часто читала, робила і спроби перекладів [Див. «Недруковані листи Л. Українки». «Черв. шлях», 1923, № 8, стор. 250].

У Гайне «драматичних поем» немає. Серед численних поем В. Гюго жанр «драматичних поем» зустрічається нерідко і має переважно, так само, як і в Лесі, іноді форму тільки діалогу (наприклад «Chiaia», «Les Hustings»), а іноді й складнішу форму, як і в Лесі пізніше (напр. «La lyre d’airain» чи «La nature»); проте зветься він і в цих випадках «драматизації» просто поемою. Назву власне «драматичної поеми» – «poёme dramatique» знаходимо в улюбленого Лесею Мюссе: «La coupe et les lèvres», невеличка поема 1832 року, з присвятою, інвокацією (звертанням) та невеличкими пятьма актами [Oeuvres de Alfred de Musset, Paris, edit. g. Charpentier, 1879, pp. 46-61]. Очевидно, найближчим джерелом запозичення жанру «драматичної поеми» для Лесі Українки і міг бути улюблений нею Мюссе. Але для неї цей знайдений жанр якнайбільш підходив, вона, вживаючи його, своєрідно його трансформувала, послідовно ускладняла, і свої найулюбленіші речі, що в них вона вкладала свій своєрідний, правда, драматизм – подавала переважно не в суто-драматизованій, сценічній формі, а власне в цій складній формі «драматичних поем», поєднуючи отже свій міцний драматизм з не менш властивим їй ліризмом, бо власне поема її часів вже була поемою не суто епічною, а найчастіш «ліро-епічною» чи й просто – «ліричною».

Перейдемо ж до розгляду того, як Леся Українка цей новий для української літератури і вперше обраний самою нею для себе жанр драматичної поеми втілила у форми тематичну та сюжетову. Очевидно, за тему, що поставила перед собою її Леся Українка, є ідея «великої, трагічної» (навіть – божевільної) любові, «яка на все йде і ні перед чим не спиняються», як це питання якраз і формулював М. Драй-Хмара в своїй праці [М. Драй-Хмара. Леся Українка. Життя й творчість. ДВУ. К. 1926, стор. 124]. Вона втілює цю тему в образ дівчини Міріам, «одержимої духом», що має велику і трагічну, навіть божевільну любов до Месії. Ця велика любов конче вимагає принести себе в жертву за того, кого любиш, умерти, не маючи і навіть не шукаючи взаємної любові, повна ненависті до всіх, хто не цінує і не любить коханого, не приносить себе також у жертву йому, тим більше повна гострої ненависті до всіх ворогів коханого.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Характеризуючи стан свій душевний перед Месією вже в першому діалозі, Міріам говорить про свою душу:

… вона чорніша,

ніж хата-пустка, що після пожежі

чорніє порожнечею…,

і на питання Месієве:

Та що тобі спалило душу, жінко?

відповідає:

Не знаю, чи ненависть, чи любов!

На друге питання Месієве:

Що значить, жінко,

віддати душу?

Міріам відповідає:

Значить буть готовим

загинуть за любов.

В третій сцені поеми, в монолозі, Міріам знає, що

…як всі громадою зберуться

згадать того, кого я так любила,

я буду всім чужа і одинока,

непризнана ніким…

І наприкінці поеми, вмираючи під каміннями проклятої нею юрби, вона вмирає з останніми словами любові на устах:

Месіє, коли ти пролив за мене…

хоч краплю крові дарма…

я тепер за тебе віддаю… життя… і кров

… і душу… все даремне!..

Не за щастя… не за небесне царство…

ні… з любові!

Тема поеми – ідея великої, шаленої, безумної любові, такої, що через неї треба віддати життя, бо не можна жити на землі без любові, не треба тоді ні життя, ні душі, ні щастя, ні навіть «небесного царства».

Тільки Леся Українка в українській поезії могла обрати собі таку тему; людина квола, постійно хвора, що майже половину свого свідомого життя перевела в лікарнях, санаторіях, на курортах, що більшість своєї поетичної продукції писала в ліжку, майже в непритомності, що почувала себе все життя самотньою, незрозумілою, ненасиченою життям, тільки вона могла поставити перед собою таку тему безмірної, великої, трагічної любові. Низка мотивів її лірики і драматичної творчості яскраво свідчить, що не дивлючись на слабість тілесну, вона у світогляді своєму виявила небувалої сили енергію, гострий запал, великі й високі вимоги до життя – «все – чи нічого», почувала в собі сили невтомного, непримиримого борця за життя, за волю, за працю, за право любові. Це їй належить поетичний вислів такої сили:

Вражайте, ріжте, навіть убивайте,

Не будьте тільки дощиком осіннім,

Палайте, чи паліть, та не в’яліть!

Це вона, що пише так сама про свій «процес творчості»: «я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тоді тільки можу боротися (чи, скоріше, забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітаючими інтелект симптомами, коли мене просто гальванізує idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина», – це вона може викликати:

…Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають…

…Горить мое серце, його запалила

Гарячая іскра палкого жалю…

…Ой, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла…

Це ж тільки вона знала те «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар» в людині іскри, вогнища, того, що його –

…не може людина ні запалить, ні вгасить…

І тільки вона одна, ця запальна жінка, що «дала в своїх творах цю велику творчу тугу за гармонійним людським життям» (вислов Вол. Коряка про неї), могла сказати про свою «вільну, вільну» пісню, що так «довго, стримано, притлумлено таїлася в темниці серця»:

Летить безумна пісня – стережіться!

Бо жаль ваги не має, так як смерть!

Драматичну поему «Одержима» написала Леся Українка – 15-го лютого 1901 року, в Мінську, на Білій Русі, у протязі одної ночі [В збірникові Лесиному «Відгуки», 1902 року, де надруковано «Одержиму», дату дано – 18 січня 1901 року; дата 15 лютого належить авторитетним приміткам 3-го тому «Творів» Л. У., вид. «Книгоспілки» 1923 р., див. стор. 282]. Рукопис поеми (чернетка) зберігся і свідчить про цю «безумну» працю своїми 32½ сторінками, нашвидку написаними навіть незвичайним для Лесі, що загалом писала дуже дрібно, розгонистим, порівнююче великим письмом. Перебування Лесине в Мінську в 1901 році є трагічним епізодом Лесиного життя, про який невчасно казати в її біографії; можна тільки згадати, що вона в ці дні перебування в Мінську закрила своїми руками навіки очі духовно близькій їй людині, перед тим протягом двох місяців доглядаючи її та піклуючись про неї так уважно, що спала ці два місяці не роздягаючись і зазнала після того перевтоми й хвороби. Нагадуємо цей епізод тільки тому, що він свідчить яскраво, в якому творчому стані могла Леся Українка «у протязі одної ночі» написати «Одержиму», себто має для нас зараз не біографічне, а літературне значення…

Тему безмірної, божевільної любові «одержимої духом» Леся Українка втілила у такий сюжет: дія відноситься до часів легендарно-євангельського земного життя Христа-Месії. «Одержима» жінка Міріам захопилася проповідями та дивами Месії і шалено покохала його. В першій сцені, в розмові з нею, Месія відкидав таку любов, бо вимагає від Міріам – «всіх любити». В другій сцені Міріам таємно стежить за коханим Месією, коли він не спить і сумує всю ніч у Гефсиманському саду, і наприкінці ночі говорить вона про себе, що гине – «від туги, від болю, від тривоги». В третій сцені (монолозі Міріам) вона у розпачі – «зреклась себе», «прокляла себе і душу, ту душу, що не хтів прийнять Месія собі на жертву…». В кінцевій сцені вона гостро ганьбить всіх, хто розп’яв Мессію – «цезар, синедріон, і цар, і весь народ»; – юрба вбиває Міріам каміннями, а вона з божевільним захватом віддає, життя своє – «не за щастя, не за небесне царство… ні… з любові!»

Сюжет задумано гостро, проте розроблено, втілено його в фабулу досить розтягнено і у виправдання авторове треба зазначити, що обрана тема і не могла бути розвинена в іншому темпі. Треба до того взяти на увагу, що Леся Українка ще в 1901 році, коли творилася ця перша «драматична поема», мала за собою тільки досвід лірика, тільки розпочала свою еволюцію до драми і тому ще перебувала у міцній владі «ліричної медитації», своєрідно в неї загостреній. Оцю загострену, енергійну, до певної міри і риторичну медитацію ми й знаходимо на протязі розвитку всієї поеми.

Композицію поеми «Одержима» можна прийняти і виправдати. Автор повинен був у першій сцені розгорнути в діалозі і почуття «одержимої» любов’ю Міріам, і погляди Месії; не зайвою з боку композиційної будови є і друга сцена, що призводить нещасну «одержиму» до розпачу, болю і туги; третій компонент поеми – Міріамин монолог – виразно посуває наперед так звану (технічно) «інтригу» дії, бо Міріам приходить у кінці його до зречення і прокляття себе і тої своєї душі, що її не хтів прийняти Месія.

Нарешті кінцева, четверта, сцена вже гостро драматична, навіть трагічна. З боку так званого «формального» драматична поема «Одержима» для 1901-го року, особливо ще коли взяти на увагу, що Леся Українка «новаторствувала» нею у жанрі «драматичної поеми», є твір вдалий і недаремно Ів. Франко до «Одержимої» визнавав тільки ліричний хист Лесин, а прочитавши цей твір, визнав за ним і хист драматичний, назвавши навіть його першим Лесиним «шедевром». Очевидно за авторитетом Франковим і М. Зеров у своїй праці про Лесю Українку 1923 року визнав «Одержиму» за «першу в ряді тих драматичних поем, що вважаються шедеврами Лесі Українки» [див. «Твори» Л. У. т. І. К. 1923, стор. XXVIII чи окреме видання статті М. Зерова. X.-К. 1924, стор. 27].

Перейдемо тепер до аналізу змістового, ідейного, поеми «Одержима». Ми назвали цю поему – «поемою надмірного індивідуалізму» і повинні виправдати таку її назву. Колись, як некролог на смерть Лесі Українки, було в тодішньому московському часописові «Украинская жизнь», кн. IX-X за рік 1913, надруковано статтю Д. Донцова «Поэзия индивидуализма». Перш за все потребуємо ми рішуче одмежуватися від тодішнього Донцовського розуміння Лесиного «індивідуалізму».

Основна теза тодішнього Д. Донцова в цій статті – «в українській літературі Леся Українка була першою і, може бути, одинокою проповідницею крайнього індивідуалізму, в тому розумінні його, що в ньому були індивідуалістами Байрон та Лермонтов» (У. Ж. 1913, IX, 52).

Ця основна теза дала змогу Д. Донцову назвати свою статтю про Лесю Українку – «Поэзия индивидуализма».

Обидва твердження заперечуємо в зворотному порядкові. По-перше, ніяк не можна Лесині мотиви індивідуалізму видавати за всю творчість Лесину. Лесі Українці в її світогляді та, значить, і в її поетичній творчості безперечно був властивий певний індивідуалізм – і особливо в певні окремі та недовгі періоди її життя та творчості. В такому розумінні ми приймаймо дотепне твердження Д. Донцова, що «жагуча туга індивідуума, здавленого в кліщах над своєю нацією та гнітом своєї нації, – ось основні моменти цього першого після Шевченка українського поета» (У. Ж. 1913, IX, 53).

Так, Леся Українка справді гостро відчувала два вияви гніту: гніт над Україною, – але відчування цього гніту найменше свідчить про індивідуалізм, навпаки, свідчить про наявність в Лесиній психіці чогось зовсім «індивідуалізмові» протилежного; гніт сучасного їй українського оточення, забитого, задавленого, пасивного та опортуністичного в найбільшій мірі – і цей гніт справді призводив її до іноді надмірного індивідуалізму.

Проте, нічого ж спільного в цьому індивідуалізмові не може бути з індивідуалізмом Байрона та Лермонтова, гірших порівнянь не можна й придумати: аристократичний індивідуалізм Байронів та скептичний індивідуалізм лермонтовський дуже далекі від соціального та інтимно-особистого індивідуалізму Лесиного. Головною ж помилкою Д. Донцова вважаємо те, що він дозволив собі, шукаючи головної властивості Лесиної творчості, взяти один з найменших та найнетиповіших її інгредієнтів – індивідуалізм та назвати всю її поезію – «поезією індивідуалізму». Невже ж ще в 1913 році Донцову вже не було видно, що коли шукати подібного загального визначення поезії Л. Українки, то значно більшу матимемо рацію назвати її «поезією соціальною»?

Про індивідуалізм у творчості Лесі Українки подав свою думку і М. Зеров:

«Я рішуче не можу погодитись, – каже він – з піднесеною в сучасній критиці кваліфікацією індивідуалізму Лесі Українки, як «розпачливого», а її «мрійництва», як безпорадного. Я б скоріше сказав за другим критиком (маємо тут якраз на увазі Д. Донцова з його статтею «Поезія індивідуалізму»), що індивідуалізм Лесі Українки – то «не безнадійний індивідуалізм гинучих класів», не анархічний індивідуалізм Пшибишевського… Її індивідуалізм – бурхливий протест проти кволості й дрімливості громадянства, проти його невільницького духу й пасивності… А що у Лесі бували часом індивідуалістичні настрої, що її зброя оберталася проти громадянства, що вона ставала на прю з ним, – то це звичайне явище, коли ватажок, поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не розвинене естетично, не піднесене культурно. Коли «провідники» бачать те, що має прийти, але повести маси за собою не можуть, бо в розвитку самих мас немає для того «відповідних передумов» [М. Зеров. Леся Українка. Крит.-біографічний нарис. X.-К. 1924, стор. 63-64].

Про індивідуалізм у Лесиній творчості також говорить і М. Драй-Хмара в своїй праці. Він відзначав образ Тірци з поеми «На руїнах», що «характеризує своєрідну індивідуальність Лесі Українки – в ній ми бачимо образ активної жінки, що виступає проти цілого загалу» (стор. 131). На сторінках 142-144 він полемізує проти статті Д. Донцова «Поэзия индивидуализма» і заперечує приклеєну Донцовим Лесі етикетку «крайнього індивідуалізму» з порівняннями її до індивідуалізму Байрона, Ніцше, Ібсена, Лермонтова. Він влучно зазначає, що

«Леся Українка європейського індивідуалізму на українську ниву не переносила – він у неї цілком саморідний і весь насичений соціальним змістом. Коли сильна особа у Лесі Українки виступає проти нікчемного, інертного суспільства, то робить це не з егоїстичних, а з альтруїстичних мотивів і виконує не індивідуальні завдання, а соціальні… Індивідуалізм Лесі Українки творчий, конструктивний. Деструкція не є його метою, і він не біжить від життя так, як у Байрона або в Лермонтова, бо це не безнадійний індивідуалізм тих класів суспільства, що гинуть або мають загинути, і не анархістичний індивідуалізм Пшибишевського. Леся Українка не возвеличує свого «я», не утворює з його культу і не ховається в катакомбах, а йде до життя… В поєднанні індивідуалізму з стихійним демократизмом – оригінальність таланту Л. Українки» (стор. 142 – 143).

Але цей своєрідний і безперечно позитивний індивідуалізм Лесі Українки – в ранішні її роки (а 1901-й рік, рік утворення драматичної поеми «Одержима», очевидно, безперечно треба вважати за один з її «ранішніх років» творчості) іноді досягав надмірних розмірів, висувався наперед так, як рідко коли бувало у Лесі Українки і було для неї «нетипово». За такий момент у творчості її ми вважаємо якраз 1901-й рік, його перші місяці, творчим виявом цього моменту – утворену в одну ніч якраз у цей час поему «Одержима». Назва «поема надмірного індивідуалізму» ніяк не плямує індивідуалізмом всієї творчості поетичної Лесі Українки, а тільки підкреслює, що в ранню добу творчості цієї є один твір у нашої визначної поетки, що в ньому вона досягла надмірного для загального її світогляду й світосприймання індивідуалізму. І очевидно, що ті біографічно-особисті моменти, що зв’язані з ніччю утворення «Одержимої», мабуть і призвели поета значно ширшого масштабу до вияву надмірно вузького індивідуалізму. Ми ніколи б не взяли на себе права назвати поезію Лесі Українки – «поезією індивідуалізму», як це в свій час зробив Д. Донцов, а проте, говорячи про першу драматичну поему Лесину – «Одержиму», вважаємо за найпомітнішу її ознаку власне нетиповий взагалі для поета світогляд надмірного індивідуалізму, – і цією ознакою цю поему відзначаємо.

Залишається конкретно простежити цей надмірний індивідуалізм в «Одержимій».

«Міріам, одержима духом, в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі…». Вже ця початкова експозиція характеризує настрій героїні драматичної поеми. Далі, в діалогах, монологах та в останній сцені поеми гостро і різко відзначається надлюдський надмірний індивідуалізм «одержимої» Міріам. Вона не може погодитися ні з ким. Вона завжди самотна, оригінальна і надмірно-крайня. Вона не знає навіть, чого їй бракує. Тільки десь пізніше для читача з’ясовується, що бракує їй в житті – великої любові. В першому діалозі Міріам з Месією останній пропонує їй все можливе життєве добро: спокій, віру, любов до всіх, але Міріам нічого цього не може прийняти. Їй потрібні тільки велика любов до одного і не менш велика ненависть до всього іншого. Любов та ненависть нерозлучні для Міріам, і – додамо тут, для Лесі Українки. Любов може горіти і сяяти тільки поруч з не меншою ненавистю. Любов до одного, ненависть – до всього іншого.

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

(т. І, стор. 105).

І ще – скарга:

Ох, може б не було життя таке нещасне,

Якби огонь ненависті не гас?

(Ibid., стор. 106).

Для індивідуалізму одержимої Міріам (для індивідуалізму поетки Лесі Українки) – любов та ненависть – з’єднані назавжди. Без ненависті не може бути справжньої любові, без любові не може бути і справжньої ненависті. Дарма, що любов Міріам направлена на Месію, а ненависть – на всіх інших: на його ворогів і не менше – на його друзів; і що любов Лесі Українки направлено на рідний народ, на українське суспільство, а ненависть – на всіх їхніх ворогів і не менше – на їхніх фальшивих та лицемірних друзів. Немає на світі справжньої великої, міцної любові без такої ж ненависті.

Символіка Лесі Українки подає цю гостру антитезу в оригінальному та екзотичному втіленні: Міріам любить великою любов’ю тільки Месію – і тому нещасна; Міріам – надмірно-гостра індивідуалістка, і для неї немає ні виходу з цього, ні поради.

У розкритті цієї індивідуалістичної символіки для самої Лесі Українки, як людини, як поета та громадського діяча, маємо подвійну трансформацію: Леся – людина і жінка – вимога єдиної, великої, всеохоплюючої любові – і до всього іншого поза цією любов’ю – індивідуалістична ненависть; Леся – людина і громадський поет – вимога так само великої, всеохоплюючої любові до свого пригніченого народу – і не менш велика, незмірна ненависть до його свідомих та несвідомих ворогів. Любов – чи ненависть; одно – чи друге; третього немає, не може бути.

Одержима Міріам знаходить вихід своему надмірному індивідуалізмові в принесенні себе у жертву; іншого виходу для цього надмірного індивідуалізму немає.

Леся Українка – в рідкі години такого самого надмірного індивідуалізму, в трагічні моменти протиставлення великої любові та великої ненависті – знає так само для себе тільки одну відповідь:

…Убий – не здамся!


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 5, с. 107 – 118.