Сірома
Віктор Гюго
Переклад Лесі Українки
(Переспів)
(Посвята моєму любому і вельмиповажаному дядькові Михайлові)
1
Ніч. Зачинена добре убога хатина.
В хаті темно зовсім, бо вже пізня година, –
Тільки мріється, наче б у чорній тіні…
Висить мокра рибальськая сіть при стіні;
У далекому закутку мисник видніє,
А на йому убоге начиння ясніє;
Ліжко видко й заслони спадають над ним,
Біля його постіль на помості старім, –
П’ять маленьких діток сплять, в кубелечку наче.
У печі блима вогник, і світло тремтяче
Червонить темну стелю. Склонившись, бліда,
Жінка молиться й думку турботну гада.
То їх мати. Сама. Надворі десь, ревучи,
Вітру, небові, ночі, туманові, кручі
Кида чорне ридання страшний Океан.
2
Чоловік десь на морі. Він в бурю, в туман
Йде на герець затято: рибалка він зроду!
Він пливе, не зважає на дощ, на негоду,
Бо голодні дітки. Виплив, – темно було,
Сходи в пристані море зовсім залило.
Править сам він човном на чотири вітрила.
Жінка вдома лишилась, старе дещо шила,
Потім невід справляла, робила гачки,
Приставляла в печі до багаття горшки,
Потім богу молилась, як діток приспала. –
Він самотний (а хвиля щораз набігала).
Він пливе – по безодні понурій, – скрізь тьма.
Тяжкий хліб! холод, ніч; ні зоринки нема.
Між валів навісних, там, де хвилі, мов гори,
Місце єсть дуже рибне в безмірному морі.
Місце темне, рухливе, непевне, страшне,
Та вже срібная риба його не мине.
Невеличке воно, – двічі більше, ніж хата, –
Ніч осіння на дощ та тумани багата!
Щоб знайти теє місце в пустелі хибкій,
Пильнувать треба хвилю і вітер швидкий.
О, він мусить тепер пильнувать при демені!
Край човна повзуть хвилі, вужі ті зелені;
Котить чорна безодня безмірні вали.
І від жаху всі снасті в човні загули.
Він на морі студенім Жанні споминає,
А Жанні його кличе і плаче; стріває
Думка думку у тьмі. Думки – серця пташки!
3
Вона молиться. Скиглять так прикро чайки,
Мов на сміх… їй каміння підводні здаються
В океані лихім… Мрії тяжкі снуються
В її думці: рибалки по морі пливуть,
Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють…
А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі, –
Кида в вічність таємную хвиля по хвилі
Доби, дні; то весна, то зима настава;
Кожний стук той в безмірних світах відкрива
Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину
То колиску одним, то другим домовину…
Вона дума-гадає, – ох, злидні які!
Ходять босі і літо і зиму дітки.
Опріч ячного хліба нічого немає.
Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає!
Берег, наче ковадло, лунає, мигтять
Зорі в чорному там урагані, летять,
Мов над огнищем іскор рої. В сій годині
Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,
Скаче, світить очима, регоче й гуде.
Північ, мовби таємний розбійник, іде, –
Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою, –
Схопить бідну тремтячу людину рукою,
Брязне раптом об скелю, об бескид страшний.
Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.
Чує бідний рибалка, – човен потопає;
Тьма й безодня – розкриті… і він споминає
Свій причал і у проміні беріг рідний!..
Серце темне, як ніч. Думок рій тих сумний
Її мучить. Тремтить вона й плаче.
4
О бідні
Ви, рибальські жінки! страх сказати: «Всі рідні,
Батько, милий, брати і сини, вся любов,
Все в хаосі тому!.. серце, тіло і кров!»
Боже! Хвилям віддатись – то звірам віддатись.
Ох! ті ж любії мусять на хвилях гойдатись!
Син матрос там і батько керманич пливе,
А у сурму гра вітер над ними, реве,
Розвіва свою довгую, буйну чуприну…
Вона в розпачі; може, у сюю годину
Щось там з ними, – ніхто про те певне не зна;
Вони мусять бороться з тим морем без дна,
Навкруги їх темнота, і зорі не сяють,
Вони ж дошки й вітрила шматок тільки мають!
Гірка доля! на берег потім вибігать, –
Хвиля рине, – «віддай їх!» до неї гукать.
Леле! що ж відповість на те тяжкеє горе
Безпросвітнеє, вічно-турботнеє море?..
Ще смутніша – Жанні. Чоловік її – сам!
В ніч лиху, мов під смертним страшним покриттям,
Безпомічний, дітки ще маленькі… О мати!
Кажеш: «Дітки малі, батько сам!» Що казати!
Як зростуть, будуть вкупі з отцем при веслі.
Скажеш, плачучи: «Ох! чом вони не малі?!»
5
Плащ бере вона й світло. «Час глянуть надворі,
Чи вертається він, чи не тихше на морі;
Чи світає, чи ясно маяк той блищить.
В путь!» – і вийшла. Вітрець іще ранній мовчить,
Ще не віє. Нічого ніде. Тьма на морі.
Не біліє ще й смужка в далекім просторі.
Найчорніше на світі – се дощ світовий.
День непевний, тремтячий встає, боязкий.
Мов дитина, зоря, нарождаючись, плаче.
Йде вона. Ще не світиться світло тремтяче
По хатах. Коли раптом, шукаючи шлях,
Вона вздріла сумне, мов живе щось. В очах
Перед нею хатина похилая стала.
Ні вогню в ній, ні світла. І буря хитала
Двері. Стріха на стінах старезних тряслась,
І солома злиденна од вітру вилась,
Наче річка руда, каламутна, широка.
«А! то ж тута живе та вдова одинока,
Що, казав чоловік мій, слаба й не встава.
Дай одвідаю, як там вона пробува».
Жінка стукає в двері і слуха; немає
Ані гуку. Жанні морський вітер проймає.
«То ж недужа! а діти! десь хліба нема!
Двоє їх, – так вона ж удовиця, сама !»
Стука ще. «Гей, сусідко!» – уголос гукає.
В хаті тихо, як перше. «Ох, боже! – мовляє. –
Вже ж і спить! Доки маю на неї гукать?»
На сей раз, – наче мала б вони почувать
Якусь жалість таємную, – двері сумнії
Одчинилися тихо в темноті самії.
6
Увійшла. Освітилася хата німа,
Що стояла над морем шумливим сама,
Мов крізь сито, крізь стелю вода протікала.
У кутку якась постать страшлива лежала;
Нерухомая, навзнак лежала вона,
Боса, око тьмяне, вся подоба страшна;
Труп; – колись була мати і дужа, й щаслива.
Се голодної смерті мара розпачлива;
От що робить з людей боротьба та тяжка!
На солому одкинулась мертва рука
І звисає холодна, важка, посиніла.
Мов від жаху, вуста свої мертва одкрила, –
То ж душа, вилітаючи з тіла того,
Смертний видала крик; чула вічність його.
Близько ліжка своєї померлої неньки
І дівчатко, й хлоп’яточко, дітки маленькі,
Усміхаючись, спали в колисці удвох.
Мати, чуючи смерть, їх укрила обох:
Ноги вкрила плащем; фартушиною тіло;
Вже саму її смертною тінню покрило, –
Хай не чують вони, як зникає тепло.
Похолоне вона, – їм щоб тепло було!
7
Тихо сонних двойко у колисці гойдалось,
Ясне чоло і тихе дихання. Здавалось,
Що не збудить ніщо тих сиріток зо сна,
Навіть суду останнього сурма гучна.
Бо той суд не страшний для того, хто невинний.
А надворі, неначе потоп, дощ невпинний.
Вітер віє крізь стелю і ллється вода,
Часом крапля на мертвеє чоло спада,
По лиці, мов сльозина покотиться тихо…
Гудуть хвилі, мов дзвони, віщуючи лихо.
Мертва слуха безтямно ту тьму таємну.
Тіло наче шука свою душу ясну,
Просить ангела свого віддать її знову
І здається, що дивну провадять розмову
Бліді вуста і око журливе, сумне:
«Де поділи дихання ви?» – «Погляд твій де?»
О, живіте, кохайтесь, первістки зривайте,
Розкошуйте, танцюйте, вино наливайте!
Як у темному морі кінець всім струмкам,
Так в кінці дає доля утіхам, діткам,
Матерям, що діток, як ті квіти, кохають,
Поцілункам, що душу людську осліпляють,
Співам, усміхам, милій любові ясній,
Всім – холодний спокій у могилі німій!
8
Що Жанні біля мертвої тої робила?
Що вона своїм довгим плащем так укрила?
Що забрала Жанні, із хатини йдучи?
Чого серце їй б’ється? Чого, тремтячи,
Поспіша в суточках там швидкою ходою?
Навіть глянуть боїться назад за собою!
Що у темряві, в хаті, турботна, чудна,
Там ховає на ліжку? Що вкрала вона?
9
Як додому прийшла вона, скеля біліла
Берегова від моря. – Прийшла вона й сіла
На стільці біля ліжка, бліда. І чоло
На подушку склонила, – їй прикро було.
І уривчаста мова зривалась часами.
Хиже море здалі гомоніло валами.
«Бідний мій чоловік… Що казатимеш ти?
Стільки клопоту й так, – треба ще принести!..
П’ять своїх на руках! батько завжди в роботі.
Мало праці тії… ось йому по охоті
Я іще додала!.. Чи се він? – Ні. – Нема.
Буде бить, – і є за що, – скажу я сама!
Не гаразд… Чи не він? – Ні. – То й добре… Торкнув
Хтось у двері немов… Ні. Коли б повернувся
Неборак, то тепер я б злякалась його!»
І тремтіла Жанні з неспокою того.
Обгорнули її думки тяжкі самотні.
І в турботі поринувши, мов у безодні,
Ні на гуки вона не вважа надворі,
Ні на крик чорних птах, що кружляють вгорі,
Ні на вітер лихий, на прибої страшні.
Раптом гучно відкрилися двері яснії,
І в хатину з дверей промінь світла упав;
На порозі рибалка із неводом став;
Сіть – як хлюща! «От влови!» – веселий мовляє.
10
«Ти се?!» – крикнула вголос Жанні й пригортає,
Мов коханця, вона чоловіка свого,
І цілує в нестямі свитину його.
«Я се, жінко!» – промовив рибалка їй мило,
Йому хатнє багаття чоло освітило,
Добре ж серце йому освітила Жанні.
«Я летів. Чистий ліс – тії хвилі страшні». –
«Так негода була?» – «Страх!» – «А влови?» – «Не дуже,
Та ось я коло тебе, – й про все вже байдуже!
Не піймав я нічого і невід подер!
То сам чорт, певне, з вітром літає тепер!
Що за ніч! просто пекло якесь! Я боявся,
Ще мій човен потоне, бо й шнур перервався!
Що ж ти тут поробляла? Скажи лиш мені?»
Затремтіла й збентежилась бідна Жанні.
«Я? То що ж! – одмовляла. – Як завжди, нічого…
Шила перш, прислухалась до гуку морського –
І боялась… Тяжка ся зима, – та дарма!..»
І тремтячи, мов щось провинила, сама
Почала: – «От іще я сказать тобі мала:
Вмерла наша сусідка. Чи вчора сконала,
Чи надвечір, як ви були в морі, – хто зна!
І діток малих двоє лишила вона:
Хлопчик, – зветься Гільйом, та Мадлена – дівчатко,
Той не ходить, а ся теж мале немовлятко.
Бідна жінка! Тяжкий був їй хліба шматок…»
Чоловік став поважний – і геть у куток
Кинув шапку бідарську, змокрілу до лиха,
Став потилицю чухать… – «Чорт зна! – мовив стиха. –
Тепер п’ятеро маєм, а то ж буде сім!
Вже й тепер в лиху пору не раз ми зовсім
Без вечері лягаємо. Що ж тут почати?..
Ба! тим гірш! я не винен! Те – богові знати.
Чоловікові трудно доходить тих справ.
А нащо ж в тих пискляток бог матір забрав?
Дрібні, дрібні дітки!.. Як тут ладу добитись?
Щоб те все розуміти, то треба учитись.
Тож не скажеш: «Робіте!» малятам таким.
Жінко, йди лиш по їх! страшно ж буде малим,
Як проснуться: самісінькі й мертвая мати!
То ж покійниця стука до нашої хати:
Заберімо у гурт, відчинімо діткам!
На коліна малеча злізатиме нам.
Будуть рідними нашим п’ятьом, будуть жити!
А як прийдеться з нашими вкупі живити
Те дівчатко маленьке і теє хлоп’я,
То, дасть бог, більше риби ловитиму я.
Хліб – з водою, робитиму більш, не журися!
Так кажу! Йди по їх! Та чого ж ти? Гнівишся?
Завжди ти моторніша бувала-таки!»
«Ось! – мовляла, відкривши малих: – ось дітки!»
(З В.Г.)
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 268 – 275.
Вперше надруковано в журн. «Народ», 1891, № 10-12, стор. 173 – 175, під заголовком «Бідні люди».
Передруковано у збірці «На крилах пісень», К., 1904, стор. 123 – 133, під заголовком «Сірома» (Переспів). Ініціали автора наведено в кінці твору: (з В. Г.).
Недатований чистовий автограф знаходиться в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ (ф. 2, № 888).
В листі до матері від 6 серпня 1889 р. Леся Українка писала: «Pauvres gens» прочитала, постараюсь, конечне, їх перекласти». Через якийсь час вона повідомляла брату Михайлові: «Розпочала… «Les pauvres gens». В листі до брата Михайла, датованому 26 – 28 листопада 1889 р., Леся Українка писала про закінчення роботи над перекладом і пересилку рукопису до редакції журн. «Зоря».
Датується вереснем – жовтнем 1889 р. на підставі листування.
Подається за текстом збірки 1904 р.