Осіння казка

Борис Якубський

(Досі невідома «фантастична драма» Лесі Українки)

Серед рукописів, що залишилися в архіві Лесі Українки, переховувався невідомий досі й ніколи ще не друкований твір письменниці під назвою «Осіння казка». Оце в новому виданні цьому творові випало вперше побачити світ. «Осіння казка» займає в усьому літературному доробкові Лесі Українки виняткове, зовсім особливе місце. В неї були поеми, історичні та ліричні, десяток «драматичних поем», особливого літературного жанру, що вперше внесла його поетеса до української літератури, кілька власне драм, і тільки оця досі невідома поема-казка становить добре знайомий в європейській літературі жанр – «фантастичну драму».

Давши до цієї речі підзаголовок, Леся цим ще ускладнила визначення класифікаційно-жанрове «Осінньої казки». Цей твір названо «казкою» і «фантастичною драмою»; казка та фантастика – це майже синоніми; драматичні поеми Лесині всі, будучи власне віршовими темами, є перш за все – поеми, є своєю діалогічною формою – і драми. Отже, формально «Осіння казка» не відрізняється від інших драматичних поем Лесі Українки, а її літературний жанр (відомо, що Леся уважно ставилася завжди до цього завдання) визначено, як фантастичну казку в формі драматичній. Нагадаємо ще, що в Лесі Українки є «казка» серед її поем, з назвою «Велет».

Визначивши жанр у творі, перейдемо до розгляду загальних умов творчості авторової над ним. Фантастичну драму «Осіння казка» розпочато на початку 1905 р., закінчено в тому вигляді, що її маємо ми в рукопису, 25 січня того ж року; це датування належить авторові. Останні два рядки рукопису такі: «Кінець може колись буде. – Тифліс. 25. І. 1905 р.». Ми повинні залишити зараз нерозв’язаним питання про закінченість чи незакінченість цієї фантастичної драми до кінця нашого аналізу цього твору, бо, як побачимо тоді, наведена вище кінцівка самої Лесі Українки може мати двоїсте значення. Нагадаємо тут тільки ще й ті рядки, що їх приписано пізніше рукою чоловіка Лесиного, К. В. Квітки, на першій сторінці її рукопису.

Говорячи далі про можливість генези тематики цієї фантастичної драми, доведеться мати на увазі, що її Леся Українка писала недовго, як це бувало в неї для інших творів; наприклад, драматичну поему «Одержима», на 16 друкованих сторінок, було написано в одну ніч; припущення, що ця поема «Осінньої казки» могла бути навіяна на Лесю Українку тодішніми політичними подіями в Росії (9-те січня 1905 року), не викликає грунтовних заперечень. Ми звернемося і до цього припущення наприкінці статті, після аналізу твору. Припустити, що Леся, при її загостреному відчуванні революційних ідей, могла б байдуже пройти мимо революційних подій 1905 р., ледве чи можна.

Перейдемо до аналізу сюжету й композиції «Осінньої казки». Маємо, перш за все, в рукописові драми багато закресленого, виправленого; всі ці варіанти дрібного характеру: заміна одного слова на друге, поправки правописні, зміни для заміни шестистопового ямбу на п’ятистоповий, – подаються у варіантах у примітках в кінці тому. Більші уступи в кілька рядків введено до основного тексту, оскільки Леся Українка грунтовно, для друку, драми цієї не виправляла і невідомо, чи зняла б вона рядки, закреслені олівцем, чи, як часто бувало в інших рукописах, ввела б їх до друкованого тексту. Позначаємо в тексті такі місця, беручи їх у квадратові дужки. Таких місць небагато: одного разу – 13 рядків, другого – 19, третього – 3, четвертого – 5, п’ятого – 21, шостого – 17, всі – в першій половині III (IV) частини драми. Ще одно технічне зауваження до аналізу. В рукописові нумерація сцен така: І, II, II та III. Може Леся Українка мала одну з двох «II» вибрати, а другу відкинути; не маючи змоги цього знати, ми даємо в тексті нумерацію подвійну: І, II, II (III), III (IV).

Дія першої сцени – в темниці. Початок – голос невідомого, що співає пісню, потім довгий монолог в’язня-лицаря, де до певної міри подається ситуація первісна; лицар у полоні, далі голос жінки, що потім зветься служебкою і що закохується в лицаря.

Дія другої сцени – в кімнаті королівського палацу, де живе принцеса. В першій редакції II сцени принцеси ще немає, є тільки пряха, ткаля та швачка. З їх розмови маємо відомості, що теперішня принцеса прийшла до двору короля, як наймичка, сподобалася королеві, він її держить як полонену й наречену.

Дія третьої сцени (цю сцену в рукописові, як ми вже зазначили, нумеровано як і другу. – Ред.) – верхівля «Скляної гори», світлиця з матового скла, з одкритою стелею, видко небо і не видко землі. Світлиця повна світла, кришталю, дорогих металів, тільки холодна. Принцеса, в білому убранні, пряде кужіль, нитка обривається, принцеса зриває кужіль і кидає в куток. Далі вся ця друга сцена є монолог, досить довгий, одної принцеси з деякими подіями: двічі гукає голос: «сто п’ятий!», «сто шостий!» – це рахунок лицарів, що лізуть горою до принцеси, закохані в неї, але всі зриваються з гори в діл та гинуть; друга подія – поява голуба з листами до принцеси від короля та його блазня; вона жене геть голуба і знову сідає гаптувати біллю срібний серпанок.

Самий діалог принцеси містить такі мотиви: 1) розчарування, що стала з пастушки принцесою, а щастя все ж нема; 2) признання, що кохає одного лицаря; 3) обурення, нащо гинуть один за одним через неї лицарі, коли їх вона ніколи не кохатиме; 4) лист короля, що прохає її дати згоду на шлюб; 5) лист вільного блазня, що радить їй не виходити за короля, не кидатися в діл до лицарів, а кинутися знов у діл до свинарника: бути тоді вільною; 6) останній монолог принцеси – безнадійний песимізм, бо вона не в силі ні кинутися до свинарника, ні нести кайдани королівські.

Ці три сцени – власне правлять за сюжетову інтродукцію, далі йде частина III (IV), що й займає вже всю драму до її умовного кінця. Тільки тут, власне, і розгортається сюжет та ідейний зміст драми, що розв’язуються нарешті сумнівним кінцем. Перейдемо до короткої характеристики цієї головної сцени в драмі «Осіння казка».

В цій сцені розгортається низка складних та досить розтягнених з художнього та конструктивного боків ситуацій. Служебка, що заховала у першій сцені лицаря-в’язня, випускає його, дає йому попоїсти. Він благає її випустити його на волю, але служебка малює йому довгу картину змін до часу звільнення, що він цю картину зве байкою та грушами на вербі. Вона йому відповідає на це, що, звільнений, він зараз же попаде до ями; далі йде коротенький діалог, закреслений у рукописові, де служебка знущається над лицарем, далі служебка доходить до побажання з ним поженихатися хоч хвилинку. Він з обуренням відкидає думку про це, говорить про своє бажання тільки одної волі і слушно нагадує слова якогось чарівника-віщуна:

Хто визволиться сам, той буде вільний,

хто визволить кого, в неволю візьме.

Далі йде знов уривок, закреслений в рукописові, гострої сварки лицаря з служебкою з їдкими обвинуваченнями одно одного, але йде хтось чужий, і лицар примушений знову заховатися до свинарника.

Приходить пастух, іде розмова його з служебкою, що гора до палацу королівського збудована не з кришталю, а з льоду і повинна врешті розтанути. Пастух передбачає:

коли б на гарній кришталевій брилці

не з’їхала з гори у діл принцеса.

В’язень, почувши слово «принцеса», скрикує: «принцеса», пастух це чує, і схованка лицаря стає небезпечною. Пастух договорюється до того, що треба вигнати все бидло з свинарника і почистити його. Служебка гостро заперечує цьому, але пастух настоює, одчиняю фірточки, виганяє свиней і нападає на слід захованого в свинарні лицаря-в’язня. Лицар тікає, за ним женуться пастух та служебка.

Приходить будівничий з робітниками ламати та чистити свинарник. Тим часом лицар лізе на гору до принцеси. З’являється на даху кришталевого замку принцеси, співає:

Як далеко, як широко видно Божий світ!

Лицар (на середині гори).

Що се так бринить високо? Се її привіт?

Принцеса (завважає його).

Не губи життя даремне, повертай назад!

Далі знов іде уривок, закреслений в рукописові, де йде розмова принцеси з лицарем, яка кінчається тим, що принцеса кричить:

Я вдруге не стерплю розлуки!

До тебе йду

на волю й на біду!

- кидається з даху і теж скочується в діл.

Лицар і принцеса опиняються долі, їх захищають від служебки та пастуха будівничий з робітниками. Лицар і принцеса ледве живі після скочування в діл. Будівничий та робітники мають намір зруйнувати весь свинарник, а потім і палац королівський на горі, щоб здобути волю. Починаються бійка, бидло кидається на людей, люди тікають на гору. Лицар і принцеса, допомагаючи одно одному, підводяться, тоді людська течія юрби ремісників пориває їх за собою на перший виступ гори. Гора заляпана болотом і кров’ю.

Далі йде нарада будівничого й робітників, щоб покликати ще сюди робітників і почати рішучу боротьбу за волю:

Будівничий. Моя порада ось яка: рубаймо

в горі щаблі, щоб нам стояти твердо

і щоб дістатися на гору. Браття,

орли недарма гнізда в’ють на горах.

На гору доступитися не легко,

зате з гори зручніше боронитись.

2 майстер. Гей, до роботи!

3 майстер. Гей, до діла, браття!

Лицар. Святий цей запал, а проте даремний.

Що з того буде? Ну, на гору злізем –

аж потім прийде влада, може й військо,

і нас примусить злізти знов у діл.

1 майстер. Так і послухаєм!

Лицар. Кажу, примусить.

Коли не силою, то голодом запевне.

Далі йде розмова майстрів та будівничого, розмова бадьора, про перемогу й волю. На кожному щаблі гори ставлять червоні короговки. Принцеса пропонує взяти її червоне покривало, шовком шите, золотом рублене у неволі. На звертання до принцеси молодого хлопця з робітників – «ясновельможна панно» та усмішку на це майстра – принцеса відповідає монологом, де між іншим каже:

Вся вельможність

лишилась там, і вже вона не ясна,

забруднена, затоптана, забита…

Не так мене діймає біль, як бруд.

Після недовгої сцени глузувань над принцесою, бувшою задрипанкою, та після слів принцеси: «…поможіть мені зійти на гору, бо ще сама я не зберусь на силі, видимих ран багато й невидимих набралась я, як падала з гори», молодий хлопець подає принцесі руку і далі йде епізод, як лицар просить не кидати його, бо він розбитий, принцеса йому відповідає, що їй в душу вступає нова сила, лицар не радить їй іти на гору, бо вона розтанути може, іде палка суперечка між лицарем та молодим хлопцем, принцеса питає лицаря: «невже тобі неволя не обридла?», лицар відповідає: «ми втомлені», молодий хлопець називає його за це – «недобитку мізерний», принцеса визнає,

- як тяжко так з коханим розставатись,

вмовляє його на відвагу, але він відповідає: «було колись!..»

Після гострої розмови принцеси, лицаря й молодого хлопця, принцеса мовчить, сльози виступають у неї на очах і молодий хлопець говорить тихо, але зважливо: «Ходім!»

Принцеса (до лицаря, з благанням). Ходімо, любий?

Лицар. Ні, не піду.

Принцеса (з риданням). Прощай!

Далі лицар називає її зрадливою, безсоромною, сміється над нею, що вона змінила короля, лицаря на хлопця кучерявого. Принцеса йому на це відповідає, що тепер їй не важко кинути його і прощається з ним словами:

але для мене ти вже вмер. Я друга

сьогодні поховала, може завтра

зустріну ворога. Бувай здоров.

(До хлопця) Ходім! пора! Ти марне час прогаяв,

дивись, товариші вперед пішли.

Молодий хлопець. Я нажену. (Рубає). Гей, пане будівничий!

Скажіть, ми хутко станем на горі?

Будівничий. Який швидкий! Ні, молодче, не хутко,

се діло довге, як осіння казка.

Принцеса. Зате скінчиться справжньою весною!

Лицар. Ще після осені зима належить.

Будівничий. Але ж й зимі на світі є кінець.

Ось ця закінчена чи незакінчена драма. Зробимо ж коротку оцінку її з боку сюжету й будови. Сюжет, маючи на увазі звичайні для Лесі Українки символічні сюжети її інших драм, тут також символічний. Символ є не те саме, що алегорія, тому спрощенням було б говорити, що тут конче оточення революції 1905 року, що за «королем» стоїть царська влада, що будівничий та його робітники – то представники пролетаріату, а принцеса (з пастушок) – селянство, а лицар – представник шляхетства чи буржуазії; а проте, беручи на увагу, що Леся Українка не могла не відгукнутись на події 1905 року, отже, не буде й перебільшенням визнати, що на тему робітничої революції її могли наштовхнути впливи переживань та настроїв власних 1905 р.

Ми вжили зараз свідомо термін тема, а не сюжет; тему могли справді дати враження від подій революції, але сюжет обрано та розгорнуто романтично, що властиве Лесі Українці в її попередніх та пізніших творах. Романтизмом перш за все віє від самої назви «фантастична драма»; сам термін «фантастична» є вже романтика; типово для романтизму розгорнуто й сюжет «Осінньої казки»: починається драма з складної ситуації таємного переховання лицаря-в’язня якоюсь жінкою; друга ситуація другої сцени першої редакції вся в романтичному тоні: таємний на високій кришталевій горі, куди нікому немає доступу, королівський палац; роман короля з пастушкою, що прийшла найматися, полон та обрання її за наречену.

Добою романтизму тхне і від таємності, жорстокості всього цього оточення. Не менше романтичного і в другій сцені другого варіанту: «видко небо і не видко землі», романтична антитеза – світлиця повна світла, кришталю, дорогих металів, а разом з тим «в ній холодно, неохвітно»; «принцеса в білому убранні, пряде золотий кужіль на срібній коловоротці». Нарешті, весь монолог пастушки-принцеси, що складає всю другу сцену другої редакції, це цілковита романтична ламентація. Самий стиль лексики та синтаксису у принцеси характерно-романтичний: низка закликів, викликів: «обридла ся робота непотрібна!» – «Ха-ха-ха!» – «Боже правий!» – «А певне! Годі»; ще більше емоційних та риторичних запитань: «Навіщо прясти? Хто се буде ткати? Та й нащо ткати?» – «а хто їх носить?» – «Неволею?.. А хто про царство марив?» – «І нащо Йдуть вони? Чого бажають? Моєї волі?..» – «ні за що… ох, невже таки ні за що?..»

Сюжетний розвиток всієї III (IV) сцени ввесь просякнутий романтизмом. Несподіване закохання служебки в лицаря; низьке оточення брудної свинарні, але страшне й таємниче: 106 лицарів, що, лізучи на гору за принцесою, вмирають; нарешті, вся психологія героя, лицаря-в’язня. Він боровся проти королівської неволі, потім він нещасний в’язень, він виявляв таку кволість, що зрікається волі, лицарського кохання. Не менше романтичною виставлено в драмі й саму принцесу. Сама доля її, пастушки, що стала принцесою, нареченою короля; її глибоко романтичне кохання до лицаря; її рішучість в боротьбі за волю, – тут, може, є, і щось, не те що б автобіографічного, але свойого, особистого від вдачі самої поетки?

Ще кілька слів до композиції, до конструкції самої «фантастичної драми». Перша сцена та дві редакції другої сцени – то є ніби експозиція. Сама драма розгортається власне в останній своїй, найбільшій частині: епізод у свинарні, як зав’язка; пригода приходу пастуха, руйнація свинарні, перехід до ситуації боротьби проти гніту королівського, романтичне напруження взаємного кохання принцеси та лицаря, криза кохання, нове кохання та кінцева бадьора думка, що осінь зміниться зимою, а зима кінчиться ж нарешті колись. Як бачимо, композиція драми не зовсім звичайна. Але це треба пояснити не власним наміром автора, а просто – незакінченістю твору.

Дві ідеї переходять через цю фантастичну драму: одна – індивідуально-романтична, кохання нещасне лицаря та жага справжнього, високого кохання принцеси; друга – соціально-реалістична: гніт королівської сваволі, боротьба проти цього гніту, що так і залишається в драмі нерозв’язаною.

Виразно окреслені постаті маємо в цій фантастичній драмі тільки дві. Це – лицар та принцеса. Лицар, одночасно й в’язень, як казали ми вже, – типовий романтик, закоханий у принцесу, з невиразними мріями про боротьбу за волю; він у драмі переживає гостру драму особисту: відмовляється від свого кохання до принцеси ї навіть насміхається над нею та разом з тим, цілком розчарований в усьому житті, відмовляється і від боротьби за волю; романтичний лицар наприкінці драми перетворився в типового інтелігента-індивідуаліста.

Так само не менш романтичною постаттю вивела Леся Українка принцесу. Принцеса відображена виразніше та міцніше від її коханого лицаря; сама доля життєва її – романтично-незвичайна. Перше – пастушка, босоніжка, потім – наймичка, у королівському палаці, нарешті – полонена принцеса та наречена самого короля. Але не радує її ця блискуча доля. Вона не дає згоди на королівське кохання, сидить самітня і смутна в королівській неволі, але не занепадає духом. 106 лицарів вже робили спроби влізти на гору королівського палацу й здобути принцесине кохання, але всі вони впали з високої скляної гори та розбилися на смерть.

Є в принцеси єдиний коханий лицар, той, що про нього ми вже говорили. Вона нудьгує за ним, він пориваються до неї на гору, але зривається та падає у діл. Тоді вона героїчно при першій змозі кидаються сама з гори у діл до лицаря, але падає тяжко зранена. Все ж таки її не покидає світла надія на щастя. Разом з робітниками, вона лізе на гору, але її лицар не йде за нею, він повний зневіри та розчарування; її захоплює молодий хлопець з робітників, вона говорить, що для неї лицар «вже вмер», і разом з хлопцем вони йдуть на гору. Тут драма кінчається. Остання фраза драми – слова будівничого: «Але ж й зимі на світі є кінець».

Ми вже наводили кінцівку Лесину, що подано її після тексту драми і що має ніби двоїсте значення. Це слова: «Кінець може колись буде». Одне значення цієї фрази можна віднести до слів будівничого – «зимі на світі є кінець», друге значення її – поза змістом драми – що може колись Леся закінчить цю драму. Всі мотиви говорять за це друге значення.

Залишилося сказати ще кілька слів про місце досі невідомої фантастичної драми «Осіння казка» в творчому шляхові нашої видатної письменниці. Драма, як вже було вказано, хронологічно відноситься до січня 1905 року. Перед «Осінньою казкою» Леся Українка написала 1903 р. «Вавилонський полон», 1904 р. «На руїнах»; до 1905 р. належать «Осіння казка» та «Три хвилини»; дальшу драму – «У катакомбах» писано вже р. 1906. Отже, «Осіння казка» стоїть на творчому шляхові письменниці між драматичною поемою «На руїнах» та діалогом «Три хвилини». «На руїнах», як відомо, має сюжет, близький до «Вавилонського полону», а разом ці дві драматичні теми в образах полону ізраїльського символізують полон російською державою нації української. 1903-1904 рр. треба було говорити ще про «полон»; наприкінці січня 1905 року можна було говорити про робітничу революцію; «Осіння казка» якраз цю тематику й подає. Діалог «Три хвилини» також зв’язаний з революційними подіями 1905 р., він символізований в образах Великої французької революції. Отже, досі невідома драма «Осіння казка» цілком природньо становить перехідний у творчій еволюції Лесі Українки етап від полоненої України до України революційної. До певної міри на це вказують вищенаведені рядки поеми:

Вся вельможність лишилась там

і вже вона не ясна, забруднена,

затоптана, забита…

Також характерний для ставлення Лесиного до реакції внутрішньої в самій українській інтелігенції та розчарування її в старих ідеалах – рядок: «Не так мене діймає біль, як бруд». Так само для цієї реакції характерна розмова: «невже тобі неволя не обридла?» – Відповідь: «ми втомлені…» (див. стор. 46). Зазначена вище романтика драми «Осіння казка» такому розумінню драми не заперечує. В 1903 – 1906 рр. Леся була виразною представницею українського романтизму. Велика заслуга Лесина полягає ще в тому, що її романтизм був зв’язаний з тодішнім її революційним настроєм і що її «Осіння казка», незважаючи на незакінченість, а тому й безплановість, є утвір романтизму не занепадного (так званого – «неоромантизму»), а романтизму революційного.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 6, с. 7 – 17.