Невеликий діалог про неволю

Борис Якубський

1906-й рік у творчості Лесі Українки, беручи на увагу важкий вже стан її здоров’я у цей час, був дуже неплідний. За цей рік Лесі вдалося розпочати велику драму «Руфін і Прісцілла» – були написані перша, друга та половина третьої дії її, але ця праця перервалася аж до 1908 року; характерно, що за 1906 рік Леся Українка, що до смерті своєї все ж таки не поривала з своєю лірикою, написала тільки одну невеличку поезію «Пророк» (з біблійних мотивів), розміром на 12 рядків. Нарешті до 1906 року належить невеличкий «діалог» Лесин – «В дому роботи, в країні неволі», що його датовано 18 жовтня 1906 року. Очевидно, й написано його в цей самий день чи в цю саму ніч, бо, як відомо, Леся вміла дуже часто писати, як то кажуть, «запоєм».

Цей діалог не належить, безперечно, до видатніших творів літературної продукції нашої письменниці, проте він займає цілковито виразне місце в її творчому процесі. Знов маємо добре відоме Лесі Українці оточення єгипетського полону євреїв, що вона за ним так часто в своїй творчості більш чи менш символістично розуміла російський полон українського народу. Соціальна атмосфера діалогу – робітництво, але яка ж глибока різниця між робітником-єгиптянином та робітником-євреєм. Єврей – «в заболоченій одежі, шкарубкий від мулу, увесь засмічений присохлим баговинням, худий, вузькогрудий, знесилений… Голос його хрипкий, змордований, сам він наче непритомний». Єгиптянин – «одежа його замащена фарбами, але ніякого іншого бруду на ній нема; він худий, як і гебрей, але його тонка, сухорлява постать, широкоплеча і неначе викована з червоної міді; по ній знати вперту, незломну силу, якусь немов нелюдську витривалість». І діалог далі розвивається між двома різними, навіть протилежними психологіями робітників. Робітник-єгиптянин дивиться на свою роботу реально:

Ну, спека – се ж бо літо! Ну, втомився,

ну, фарба, ну, болото – що ж такого?

На те робота.

Але гебрей б’є себе в груди, говорячи про роботу:

Нащо та робота? Скажи, навіщо?

Хто в сім клятім краю те відає,

навіщо нас мордують?

Єгиптянин-робітник реально знає, що вони будують храм, «оселю» для богів. Для гебрея оселя єдиного Бога – в небі. Коли египтянин називає гебреєві кілька богів своєї віри, то той з жахом затикаю свої вуха:

Ой, Боже грому, заглуши мене!

Нехай я хоч іменнів цих не чую!

Протилежність рабів-робітників, єгиптянина та гебрея, полягає в тому, що єгиптянин – робітник-раб, принуджений до праці; він став на роботу «по власній волі», бо треба ж щось їсти; він, навіть, любить свою роботу:

…Всі ми, єгиптяни, працюємо ретельно

не тільки по неволі, а й з охоти.

Правда, він додає до цих своїх слів:

Не раз мені здається, я робив би незмірно краще,

якби я був вільним…

Але де не перешкоджає йому працювати бадьоро, з охотою, з якоюсь любов’ю до своєї праці.

Протилежний єгиптянинові в ньому питанні – гебрей: «ще хрипшим, аж безгучним голосом, повний лютості й злорадності» він на питання єгиптянина: «щоб ти зробив, якби ти вільним став?» – гостро відповідає:

Я? Що зробив би я? Розруйнував би

усі ті храми ваші й піраміди!

Порозбивав би всі камінні довбні!

Всіх мертвяків повикидав би геть!

Загородив би Ніл і затопив би

увесь цей край неволі!

Діалог цей двох робітників кінчаються майже трагічно: своєрідний патріот рідного свого краю, єгиптянин, на слова гебрея – «мовчки одводить руку і дає в лице гебреєві». Потім, коли дозорець за цю сварку вилаяв їх обох, набив обох києм та ще й звелів їм йти на працю раніше від усіх за кару, єгиптянин, по-товариськи, прохає пробачення в гебрея, знаючи, що не годиться битись, але ж у нього скипіло серце і він не міг стриматися.

Я й забув,

що ми ж таки товариші з тобою,

бо маємо ж ми спільний дім роботи.

Ти вже прости!

Але простити єгиптянинові гебрей вже не може, не вистачає в нього на те сили: він одвертається і відповідає понуро:

Нічого, так і треба,

я мушу знать, що я тут раб рабів,

що він мені чужий, сей край неволі,

що тут мені товариша нема.

Більш ти від мене й слова не почуєш!

Так песимістично кінчається Лесин діалог. Спробуємо його розглянути та з’ясувати коріння цього песимізму та його символіку.

Кінець 1906 року, жовтень в Києві – це реакція гостра політична та соціальна української інтелігенції та українського робітництва разом із українським селянством, навіть з ним – особливо. Російська держава з початку XX-го століття вже виразно була державою міцного промислового капіталізму; політична (з приводу дуже непопулярної в народі та і в інтелігенції війни з Японією, що кінчається пізніше ганебною поразкою «великої держави») та в суті своїй і соціальна революція 1905-го року (соціальна – тому, що вона ж виявилась вільно й самостійно з селянських революційних рухів від безземелля та голодування; згадаймо полтавські революційні селянські бунти ще 1902 року; ще тому соціальна, що з початку нового віку робітники постійно мали величезного розміру страйки; передчуття неминучого соціального зрушення відчувалося в російському повітрі ще за кілька років до революції 1905-го року) – відбилася найгостріше власне на Україні, що була величезним фабричним районом та не меншим і хлібним. Революція ця викликала, як відомо, на вулицю народ, але підготовлено її було послідовно міцною агітацією тодішніх нелегальних партій РСДРП (російська соціал-демократична робітнича партія) та УСДРП (українська соціал-демократична робітнича партія).

Леся Українка якраз у ці непевні роки була близька дуже до соціал-демократії (нелегальний інтелігентський гурток за проводом Івана Матвійовича Стешенка), членом партії ніколи не була (це припускає тільки один А. Музичка в своїй книжці про Лесю Українку. Вид. ДВУ. Одеса, 1925), звичайно називала себе соціал-демократкою. Нічого дивного немає в тому, що Леся відгукнулася на робітничий рух 1905 року і надала своєму відгукові до певної міри національного відтінку; гебрей, що є «раб рабів» – українець, що живе під гнітом культури російської, а росіяни і самі – раби самодержавства. Тому-то так гостро бринять в устах гебрея ці слова:

Всіх мертвяків повикидав би геть!

Загородив би Ніл і затопив би

увесь сей край неволі.

Придивимося ще трохи до конструкції та композиції цього невеличкого діалогу Лесі Українки. Цей діалог, перш за все не належить до розтягнених речей письменниці, він розгортається досить жваво та послідовно. Ремарки зроблені дуже уважно, підкреслено багато дрібних деталей, вони займають більше ніж одну сторінку петиту, в той час, як весь діалог має шість невеличких сторінок. Великі ремарки авторові звичайно свідчать про абстрактність діалогу, коли в ньому ті двоє, що ведуть розмову, не мають змоги виявити себе, як постать, як «характер». Характеристики в більшості подаються у Лесі Українки через авторові ремарки.

Щодо композиційної будови цього діалогу, то її розгорнуто влучно і в міру можливості абстрактної теми діалогу – живо. Діалог починається жахливим викликом гебрея – «Ой, Боже сил! Невже я не засну?» Відгук єгиптянина подає так звану «зав’язку». Певне напруження ситуації читач почуває вже на другій сторінці діалогу, де його загострює єгиптянин: «що ж такого? На те робота». Потім тягнуться досить довгі монологи того самого єгиптянина, що хоче довести, як би він гарно працював, коли б став вільним робітником; моментом найбільшого напруження композиційного являються кінець монологу гебрея, що кінчається словами:

…затопив би увесь сей край неволі.

Ці слова та вдар по обличчю є так званий Spanung, момент найвищої сили діалогу. Далі, після ситуації з участю дозорця, починається те, що в композиції звичайно зветься «розв’язкою»: єгиптянин прохає простити його за вдар; гебрей понуро згоджується на це, але кінчає діалог словами: «більш ти від мене й слова не почуєш!». Ремарка остання авторова стає за так звану композиційну «кінцівку»:

Розходяться. Єгиптянин до будови. Гебрей до нільського багна. Інші раби сплять.

Лесі Українці не раз дуже вдавалися драматичні діалоги. Найбільшим шедевром її діалогічної форми являється невеличка драматична сценка під назвою «Айша й Мохаммед». Діалог «В дому роботи» був одним з видатніших та найміцніших етапів письменниці в її прямуванні до драматично-діалогічної форми.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 6, с. 115 – 118.