Мотиви драми «Блакитна троянда»
Петро Рулін
Чим же власне була ця драма? Оскільки ув’язана вона з усією творчістю поетки, який досвід дала вона їй і яке її місце, зрештою, в історії української драми?
Обидва критики, і Гнат Хоткевич і рецензент «Киевского слова», цілком слушно запримітили живе м’ясо та кров у цій п’єсі. Сама необробленість її, неперетвореність матеріалу в закінчені художні форми свідчить про гостроту болючих переживань, що з них взяла сюжет свій поетка.
Кажуть про це виразно і близькі до Лесі Українки люди. Так, давній її товариш по літературному та політичному гуртку Ів. Стешенко, зазначивши сумні настрої в її ранній ліриці, пише в своїй статті про неї:
«Особиста трагедія досягає в цей період життя Лесиного великого розміру і в 1896 році виливається в п’єсу «Блакитна троянда». П’єса, яко драматичний твір, мало видатна, але для характеристики душі авторки вельми цікава. В п’єсі теж виводиться хвора через спадковість дівчина, що страждає од неможливості зложити особисте щастя і врешті труїться. Видно, що трагедія серця в шуканні особистого щастя гостро пронизує істоту п’єси…» [Іван Стешенко. Поетична творчість Лесі Українки. Л.-Н. В. 1913. IX-XII, 38].
М. Драй-Хмара, йдучи далі в цьому напрямкові, зауважує з приводу цієї п’єси такі свої спостереження:
«В «Блакитній троянді» є багато такого, що зв’язує її з ліричними творами першого періоду. Уже сама назва драми, від якої дихає любов’ю мінезингерів, містичним культом Мадонни та дами серця, нагадує ті «білі лілії» та «червоні рожі», що ми їх бачили в ранній ліриці й що мають там символічне значення. Мрійництво, самотність, відірваність від соціального оточення, те, що ми назвали упадочністю, характеризує в однаковій мірі і ранню лірику, і цю драму. Про свою недугу Леся згадує в віршах здебільшого не просто, а посередньо, – в «Блакитній троянді» недуга – основна тема. Мотив саможертви є спільний і для лірики і для цієї драми. Немає в останній тільки соціальних ноток, які вже народжуються в ліричних творах ранньої доби» [М. Драй-Хмара, цит. робота, 121].
Хронологія окремих віршів Лесі Українки не так ще певно з’ясована, щоб можна було, виходячи з них, змальовувати всі зміни настроїв та переживань поетки. І одне тільки з певністю сказати можна, що в усій її ранній ліриці виразно звучать майже з перших же утворів два мотиви суму – це туга від занепаду рідної країни, де бринять самі лише «квиління немовлят», і мотиви вужчого, особистого горя, викликаного хворобою та невідрадними перспективами щодо особистого щастя. «Мішанина особистого горя і громадських страждань», – так сформулював І. Стешенко [Іван Стешенко. Там же, 37] настрої другої збірки віршів поетки; те ж саме, може з деякими тільки обмеженнями, можна прикласти і до першої книжки.
А поруч із повними розпуки настроями прориваються раптом жагуча жадоба життя, особистого щастя: «Гетьте думи, ви хмари осінні!» – проти всіх жорстоких фактів, що їй несла дійсність, виголошувала Леся Українка («Contra spem spero»). Вона не могла не жити мріями, хоч і не йняла віри, що принесуть вони їй щастя.
Та ж сама двоїстість, як лейтмотив, проходить і через «Блакитну Троянду». З одного боку свідомість своєї присудженості, свідомість того, що не має, вона, героїня цієї п’єси, права на своє, особисте щастя в шлюбі з коханою людиною, а з другого – невгасиме, палке прагнення до такого щастя.
Треба зауважити, що мотиви кохання на диво рідкі в ліриці цієї поетки, яку назвав Франко – «трохи чи не одиноким мужчиною на всю новочасну соборну Україну» [Іван Франко. Леся Українка. Л.-Н. В. 1898. VII, 24]. До 1890 рр. відноситься чудовий вірш «на мотив з Міцкевича», що в ньому так гарно висловлено енергію почуття, яке тільки-но зростає та міцніє; у сумному вірші «О, знаю я…» здибуємо ми серед настроїв глибокого розчарування такі ж само гіркі рядки й про кохання. І це здається все, що на тему кохання з’явилося до «Блакитної Троянди».
Після появи першої книжки «На крилах пісень» пише Леся Українка скупенько, особливо вірші. На 1894 рік припадає напевно тільки дві речі; на 1895 рік – трохи більше, але поміж ними такі цінні твори, як «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю» та «До товаришів». Десь коло того часу – «Slavus – sclavus». 1896 рік дав нам несподівано велике зростання продукції: цього року дає поетка мало що не вчетверо більше, ніж за попередній рік і, поміж іншого, такі речі, як «Поет під час облоги», «Єврейська мелодія», «Товаришці на спомин». Мотивів особистого суму тут не чути; вірші 1896 року виразно свідчать, що боліли на той час поетку громадські, національні та поетичні інтереси – начебто далася взнаки робота її в першому соціал-демократичному гуртку в Києві. І якось мало в’яжеться з цими віршами така наскрізь особиста, переповнена свіжими болями річ, як «Блакитна троянда».
Можливо, що як раз на цей час припали поетці якісь надто тяжкі переживання, що й знайшли свій міцний, болючий відбиток у «Блакитній троянді»; відгонить від неї свіжим, ще не перетравленим горем, якоюсь глибокою драмою серця. Невипадковим здається тоді гірке розчарування в коханні, що звучало в написаному в вересні 1896 року вірші
І вгледжу я в кохання над чолом
Строкату шапку блазня або пляму… (1. 148).
А втім, визнаючи суб’єктивні моменти в цій драмі, в жодному разі не можна їх перебільшувати, не можна не помічати тих чисто літературних, а почасти й театральних навіть мотивів, що до індивідуальних переживань тут приєдналися. Спільною з лірикою буде лише одна тема п’єси – неможливість знайти власне щастя через важку хворобу. Це і все. Але оскільки це менше того, про що нам життя й творчість поетки свідчить! Леся Українка начебто відокремила від себе [характерна для ученицьких драматургів, що беруть тему для п’єси з власного життя, деталь – героїні 25 років, як раз стільки, як і самій авторці в час написання драми] тут тільки одну частину свого власного «я», невиразним лише натяком згадавши про свої громадські інтереси (Дія 1, 6-9). А разом із тим ускладнила вона тему свого твору мотивом, що посідав на той час досить помітне місце в інтересах близьких їй кіл – темою про спадковість [Л. М. Старицька-Черняхівська згадує, що набувало в їх гурті це питання про спадковість великої актуальності через те, що давали підставу для цього родинні обставини кількох близьких знайомих], що прислужилася їй, як засіб драматургічного вмотивування, бо без дії сліпої сили, що замінила «мойру» давніх греків, був би самий конфлікт драми надто випадковий.
Центральне місце посідають у п’єсі дві особи; решта грає більш чи менш допоміжну роль. Отже й віддає їм авторка значно меншу увагу. Серед них – тітка героїні; тут і мати Орестова, що хоче оберігти сина від близькості з дівчиною, що має таку небезпечну прийдешність; тут і паралельні постаті до героїні та героя: – дівчина Саня, що легко дивиться на все й ловко знаходить собі чоловіка; тут і веселий bon-vivant Мілевський, що його й спіймала Саня; тут і журналіст Острожин, і партійний, видно, робітник Крицький; тут нарешті й неминуче для повного ансамблю амплуа резонера – лікар Проценко; тут і ще деякі епізодичні постаті.
Акцію п’єси досить суцільно зосереджено на проблемі щастя героїні. Найвідрубніше з усіх сцен стоять тільки яви VI-IX 1-ої дії, де розмовляє Любов Олександрівна з Крицьким, що прийшов її просити взяти участь у лотереї, яка дуже потрібна їхнім товаришам; він докоряє героїні, що ставиться вона до них тепер байдуже, що прохолола до спільного діла. Сцени ці в читанні лишають якесь незрозуміле вражання, що й не заховалось від самої авторки. Ще в листі до матері з приводу майбутньої постановки цієї п’єси під керуванням М. П. Старицького вона писала їй з цього приводу так:
«Якщо будуть ставити, то я думаю внести одну поправку: чи не краще випустить зовсім сцену Люби з Крицьким в 1-му акті? Бо так, як вона написана «про людське око», вона не має смисла, або ще гірше, – має глупий смисл, вертати ж їй первісну редакцію може «для початку» поки що не слід. До того ж дехто з моїх критиків був тої думки, що сцена ся взагалі зайва. Коли ти думаєш інакше, то я пришлю тобі первісний текст…» [Червоний шлях. 1923. VI-VII, 188].
О. П. Косач згадувала з цього приводу, що сцена ця мала на меті змалювати участь героїні в якомусь політичному гуртку, але що з цензурних міркувань мусила авторка чимало в ній заховати; лист же поетки до неї свідчить, що вплинули тут на неї і поради товаришів, що виходили з художніх потреб, і отже й змінила авторка сцену так, що од неї дійсно таки мало зрозумілого залишилось.
Акції п’єси, хоч і зосереджено її коло однієї проблеми, бракує проте міцної динаміки: надто вже вона квола. Всю першу дію, здається, й написано для того, щоб дати експозицію самої героїні, тобто ознайомити з нею глядачів. Докладно описано для цього і декорацію самої вітальні; незначними рисами надано цій кімнаті певного виразу, що свідчить про незвичайність вдачі Любові Олександрівни. В родині самі жінки; а проте на стіні розвішано зброю; «вишиваних же клаптиків і серветочок зовсім нема…» І зрештою імпресіоністичний мазок: – «загальний тон убрання – темно-червоний».
Перша ж дія змальовує і різноманітну обдарованість героїні: вона співає, малює, грає на піаніно, хоч і непевна щодо себе: бракує їй, на її думку, хисту й витривалості. Вона жадібна до життя та щастя, усякий аскетизм їй противний. Але вона свідома щодо своїх обов’язків: «Наше бідне покоління стільки вже ганьби прийняло за необачність, егоїзм, що нарешті задумало поправити свою репутацію й поставило ребром питання про спадковість…» І тому, що «нормальне щастя» їй недоступне, вона мусить вірити, що існує платонічне кохання, любов Данте до Беатріче. Конфлікт майже не накреслюється в цій дії; тільки під кінець її, коли висловлює Орест свій сумнів щодо можливостей існування такого кохання, вона, не відповідаючи нічого, «співає без слів шпаркий пристрасний мотив…»
У другій дії точаться трохи невиразні розмови про красу ризику в житті. Далі ми дізнаємось з розмови Любиної тітки з лікарем, що останніми часами Люба одбиває од себе Ореста, «а сама сохне, блідне, не спить по ночах», хоч і не свідчить про таке поводження її попередня сцена з Орестом. Згодом, після деяких проміжних сцен знов з’являються герої; хоч і запевняють вони одне одного, що їхнє… «кохання буде чисте, як та чарівна троянда», – але кінчають поцілунками. Акція посунулась трохи наперед.
Третя дія чи не найслабша в п’єсі. З’являються другорядні персонажі; серед них Орест, що несподівано виявляє якусь пасивність: не відбивається від товариства і не йде просто до Люби; надходить і вона, але якась відсутня від всього; «вид у неї змарнілий, немов заклопотаний». Вона розповідає, лікареві, що от «якось самой себе страшно, того, що в мені». З Орестом не знаходить вона спільної мови; підслухавши зненацька, що Орестова мати називає її божевільною, відчуває це надто гостро. Орест, втішаючи її, обнімає та цілує, вона «мліє, опускається і падає з його обіймів додолу, як нежива», а прокидаються вже божевільною.
На цьому п’єса цілком природньо і могла б закінчитися. Але розтягла її авторка ще на дві дії. Героїня в Криму; здоров’я її поліпшало, хоч і до всього вона байдужа й безнадійна. Лікар-психіатр вимагає безперечного спокою для неї, але через інших дійових осіб, що також з’їхалися до Криму, дізнається вона, що її Орест теж перебуває в тому ж таки місті; згодом приходить його мати і вимагає, щоб Л. Ол. пішла до її безнадійно хворого сина. У п’ятій дії Любов застає його в кріслі; він не може ворушити ногами; вона «поводиться нерівно, то з повною притомністю, то з приступами отуманеного настрою»; Орест пробує її запевняти, що він одужає, що обидва вони будуть щасливі, але Люба переконує його, що вони вже згоріли і, остаточно пересвідчившись у цьому, після короткої та гарячої сцени, отруюється.
Так розвиваються події в п’єсі. Не можна відмовити їм в певній ступневості; кожна дія дає безперечне наростання. А втім вся п’єса виразно розбиваються на дві половини; кінець зрозумілий вже в 3-ій дії, проте, мов би ідучи за шаблоновою традицією, кінчає авторка тільки в 5-ій дії смертю героїні. Для того ж, щоб наповнити чимось останні дві дії, уводить авторка мотив, що зовсім не випливає з попереднього матеріалу п’єси – ця безнадійна нервова хвороба Ореста.
Але й поза цим всім має п’єса чимало технічних дефектів. Тема драми мало розвивається через діяльність самих героїв. Ми не бачимо, як еволюціонують їхні почуття од давньої приязні до кохання, чистого, як блакитна квітка; не бачимо, що саме сталося поміж 2 та 3 дією такого, що примусило б героїню втратити рівновагу, а героя зробитися якимсь пасивнішим; не бачимо ми наочно й моменту, про який глухо згадуються в п’єсі – тих мотивів, що через них не поїхав Орест із хворою Любою. Взагалі, якщо й змальовано більш-менш добре те, що торкається почуттів героїні, то значно слабше окреслено героя і його кволіше навіть за блакитну троянду кохання. Через це й не утворюється справжнього драматичного конфлікту; надто слабкий до того ж партнер у героїні; вона ж, енергійна, активна натура, цього ніби-то й не відчуває; змагається-бо вона не з людьми, а з тою прикрою долею своєю, що її зове вона фатумом, мойрою.
Хибує ця п’єса і на змалювання божевілля героїні. Драматичне розроблення цього мотиву не належить до числа легких моментів драматичної техніки. Божевілля в драмі має також умовне значення, як і смерть, тому й знаходить воно собі характерне театральне оформлення. А втім оскільки змальовує драма звичайно не крайні форми психічної хворості, а так звані суміжні стани, вимагає вона відповідної логіки і в цьому [Див. про це в цікавій кн. професора-психіатра W. Weingandt’а. Abnormale Charaktere in der dramatischen Literatur. Hamburg und Leipzig, 1910, SS. 77-79, 80-81; пор. Dr. Fr. Schnass. Henrik Ibsen, Sein Wesen und Werk, Denken und Dichten. Langesaltza, 1925, 46-47]. На жаль, не зуміла й тут авторка ступнево змалювати розвиток хвороби своєї героїні, тому й вражає вибух її божевілля цілковитою несподіванкою: попередніх станів, що до нього призвели, в п’єсі не показано; одних же балачок для цього не досить.
Не гаразд стоїть діло і з діалогом. Може й трохи несправедливим був той рецензент, що закидав надто сухі та довгі розмови; але правильно буде сказати, що точаться в цій п’єсі досить такі порожні з драматургічного погляду балачки. Авторка буцімто хоче показати, що її герої дійсно таки au courant життя moderne. І можливо, що робила вона це як більш-менш свідому демонстрацію, яка мала довести, що можна на такі теми в українській п’єсі говорити. Може, для цього якраз і позбавлено п’єсу зовсім українського колориту?
І знов-таки занадто поблажливим був Гнат Хоткевич, назвавши діалоги «тонкими та вдумливими». Вони дійсно дуже такі відмінні від звичайних розмов побутової драми, але ж властива всім цим розмовам якась умисність; Любов Олександрівна б’є на ефектні, дотепні думки; решта розмовляє мовби для того тільки, щоб себе виявити. І так безмірно далека тут поетка від того витонченого, стислого і енергійного діалогу, який утворився в неї дійсно-таки може під впливом античної трагедії!