Леся Українка і театр
Петро Рулін
Прикрим нерозумінням було байдуже ставлення широкого українського читача до поетки, що так далеко випередила своє покоління. Особливо гостро відчувалося це в останні роки її творчої роботи, коли дійшла вона найкращих своїх мистецьких верховин, коли не знаходила вона спільної мови з старшою генерацією українського суспільства: окремі лише одиниці з її покоління розуміли її. Тому й міцніли у неї ті ноти самотності, віддалення від загалу, що природньо забриніли ще в дитячих та юнацьких її віршах; вони міцніли та глибшали з роками, стаючи разом із тим за імпульси для нових художніх творів, що в них шукала авторка розв’язання таких болісних для неї проблем про інертність маси, про взаємовідносини її з міцною, відданою своїм ідеалам героїчною індивідуальністю.
І такої ж віддаленості зазнала Леся Українка від тої галузі мистецтва, що завжди якнайвпливовіше діяла на суспільство – від театру. Найкращі її твори вийшли в формі «діалогів», «драматичних поем» чи «драм», тобто більшою чи меншою мірою були розраховані на сприймання не тільки шляхом читання, але й бачення. І, як це добре відомо, тільки випадково з’являлися на сцені її утвори, як за життя поетки, так і пізніше; з’являлися начебто для того тільки, щоб довести, що не можуть вони знайти собі сценічного втілення.
Через що – це питання й досі не з’ясоване. Театральні діячі визнавали їх за несценічні, критики мали нахил обвинувачувати сучасний український театр в тому, що через свою «неінтелігентність» не доріс він до того, щоб такі високі утвори української драматургії на сцені подавати. Проблему театральності Лесиних творів й досі не розв’язано; та й не така вона проста: потрібно-бо проаналізувати їх з специфічного погляду, зважити всі театральні можливості їх, дізнатися, чому ні драматичні поеми та драми, які всі, здається, збудовано на гострих контрастах [Див. А.В.Ніковський. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі Українки. Л.-Н. В., 1913. Х-XII, 61-70], які мають такий чудовий діалог, що дає можливість наближувати його до античних зразків [М.К.Зеров. Леся Українка. Твори. Книгоспілка, 1924; І, стор. XLIII-XLVIII], не знайшли собі місця на сцені.
І не можна збуватися цього питання увагами про те, що писала вона свої твори, не сподіваючись їх на сцені побачити, що не боліла її думка про невикористаність всіх можливостей поширити їх серед публіки. Хоч і далеко стояла поетка від театру, а проте мріяла вона іноді про сценічне втілення своїх п’єс. За кілька місяців до своєї смерті пише вона до матері, подаючи уваги, потрібні до виставлення «Вавилонського полону» [Леся Українка. Недруковані листи. «Червоний шлях». 1923. 8, 240-6]. Цікавилась вона сценічною долею і своєї першої драми «Блакитна троянда». Навіть більше, – повстала ця п’єса саме через бажання прислужитися українському театрові.
Час, коли написала Леся Українка цю свою п’єсу, був досить знаменним для українського театру моментом. Р. 1892, після довголітньої заборони українських вистав у київському генерал-губернаторстві, пощастило М. К. Заньковецькій разом із М. К. Садовським дати свої перші вистави у Києві. Далі приїздили вони щороку, і кияни, що майже ціле десятиріччя українського театру в себе не бачили [Випадково лише давалися поодинокі українські вистави в «Литературно-артистическом обществе». Н. И. Николаев. Драматический театр в Киеве. Исторический очерк (1803 – 1893). К. 1898, 186-188, 193-4, 200-201, 202], могли ознайомитися з усіма його художніми досягненнями.
Але не можна сказати, щоб позначилося це довгождане побачення великими радощами. Виросло за цей час свідоме українство Києва, театр же український лишався мало не в тих же сутінках, на яких розлучилися з ним кияни на початку 1880-х рр. Особливо болюче відчувала розчарування в українському театрі вихована на драгоманівських ідеях українська молодь, що прагнула глибокого й серйозного розуміння національної думки. Надто примітивною здавалася їй стара драматургія, непотрібними були, на її думку (рівнялась-бо вона на сучасний їй світовий репертуар), неодмінні співи, танці та горілка; воліла вона, щоб далеко за межі етнографічних відбитків українського, бодай і поневоленого, селянства вийшла українська драматургія.
Найкращий вираз знайшли ці нові вимоги в статті Максима Горголі (псевдонім, що приховував собою колективну думку тодішньої семінарської української громади) [Свідчення С. О. Єфремова]. Простора й солідно аргументована стаття ця докладно розповідала про той сум, який раз-у-раз міцніше обгортав свідоме українство, коли воно до рідного театрального мистецтва придивлялося; з кожним роком все дужчала байдужість публіки до гостинних виступів українських корифеїв – Заньковецької та Садовського; року 1895 з 26 вистав жодна не дала повних зборів [Макс. Горголя. Український театр у Києві. Зоря. 1895. № 10, 197]. Отже і приходить автор до невідрадного висновку:
«Киянам ще позаторік не можна було не спостерегти, що як главарі трупи, так і вся вона далеко стоїть від української ідеї, що зовсім не ідея і не ідейність спонукують трупу їздить по Україні з спектаклями; не ідея і не ідейність керують репертуаром… трупа… тільки тим і українська, що на сцені (і тільки на сцені) вживає української мови…» [Там же, 199].
Молода генерація свідомих українців, що бачила на російській сцені Зудермана, Гауптмана, Чехова і поки що тільки читала Ібсена, пристрасно хотіла дальшого та невідмінно швидкого поступу й українському театрові, не зважаючи в молодечому запалі на всі причини, що до такого стану його призвели. С. О. Єфремов згадує, як цілий гурт студентської громади ходив до одного з проводирів українського театру, вимагаючи поширення українського репертуару; але неспроможна була ця молодь щось відповісти, коли запрохано їх було порадити, що ж саме ставити на сцені, окрім звичайних давно вже виконуваних п’єс.
До цієї ж молодої генерації належала й Леся Українка; близькі ж до неї люди зробили перші кроки для того, щоб театрові українському щось нове дати. Її мати, Олена Пчілка, ще 1886 переробила «Бедную невесту» Островського, близький їй з дитинства М. П. Старицький дав року 1894 «Талан», ставлячи в цій п’єсі виразно, хоч може й не зовсім удало, психологічну проблему [Дати взято з «Української драматургії» М. Комарова. Од. 1906, стор. 47, 95. №№ 284, 622]; чимало зробили для перекладання світового або утворення нового українського репертуару і молоді її товариші – В. Самійленко, Л. М. Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, О. Г. Черняхівський та інші.
Цілком природньо, що захотіла й свою частку в це діло внести і Леся Українка, що так турбувалася завжди за всі потреби українського культурного життя, шукаючи засобів, щоб і своїми силами хворої людини дечим спільному ділові допомогти. До того ж, завжди близькою була їй думка Драгоманова: «нема других задач у нас, окрім тих, які єсть в Європі; нема других способів…» [Листи М. Драгоманова до Лесі Українки, Червоний шлях. 1923. IV-V, 195].
Мало в нас даних, які свідчили б про особливе захоплення Лесі Українки театром. О. П. Косач та К. В. Квітка пам’ятають, що не було воно надто великим; навіть приятелювання з насиченою театральними інтересами родиною Старицьких не піднесло в поетки театральні інтереси над загальний для тодішнього українського громадянства рівень.
Певне значення мала тут і хронічна хвороба поетки, що на довгі часи тримала її в ліжку. Бачила вона, як це пам’ятає, Л. М. Старицька-Черняхівська, бучні успіхи українських акторів у Києві на початку 1880-х років. Деякі вистави могла вона одвідувати й 1890-ми роками, коли іноді на довші часи осідала в Києві: приїжджала тоді щороку трупа Садовського; але часто випадали ці гастролі на літні місяці, коли мусила поетка кидати місто. А проте, незважаючи на таку віддаленість від театру, не була вона зовсім уже далекою од театральних інтересів: О. П. Косач добре пам’ятає, що разом із всією свідомою українською публікою непокоїла Лесю Українку обмеженість українського репертуару та відсталість його од світових зразків і що саме через це й написала вона свою «Блакитну троянду».
[А. Музичка висловив необгрунтовану думку про те, що вже на початку 1890-х рр. мала Л. У. спробувати свої сили в драмі (Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість, ДВУ, Одеса, 1926, стор. 26): «дуже можливо, що вже тоді носила Леся план якоїсь драми з часів християнства, бо саме на початку 1890 рр. звертається до дядька за підручником до історії християнства в часи візантійські». Хіба, маючи таке невсипуще прагнення до знання, не могла Леся Українка цікавитися християнством незалежно від будь-яких художніх планів? Або, якщо й проектувався в неї вже тоді якийсь поетичний твір, то хіба він доконче мусів бути драмою?].