[Джон Мільтон]

Леся Українка

Багато людей читає велику поему «Утрачений і повернений рай», де говориться про створення світу, про те, як перші люди утеряли рай, як потім віра в Христа вернула їм той рай. У нас на Україні від певного часу почали читати «Утрачений рай» не тільки люди дуже письменні, але й такі, що не мають часу багато читати і займатись великою освітою, хоч і раді б її мати. Найбільше люблять сю поему ті «брати-християни», що то їх інші люди взивають «штундами», читають вони її, запевне, через те, що там гарною і величною мовою розказується про те, що кожний з них читав у Біблії з вірою і повагою. Може, дехто з таких читателів запам’ятав і ймення того, хто написав сю поему, отже, знає, що звався той письмовець Джон (по-нашому Іван) Мільтон і що писав він «Утрачений рай» по-англійськи, а потім вже була та поема перекладена на різні інші мови, між іншими і на російську (ми чули, що хтось переклав її і на українську, та не знаємо, чи вже той переклад де надрукований).

Але не кожний навіть і з більш письменних читателів знає про життя Джона Мільтона, не кожний знає, що Мільтон був не тільки великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова у своїй країні, що він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду і що й тепер чесні та освічені люди правдою називають. Служив він сій правді, не жалуючи ні часу, ні здоров’я, за те ж його й досі шанують і пам’ятають в його рідній стороні Англії, дарма що вже більш ніж 200 літ минуло з того часу, як він умер. Ми думаємо, що кожному з його читателів цікаво знати про його життя, та не кожний знає, де про нього довідатись, а хоч би й знав, то не кожний вміє читати на чужих мовах, а на них багато є написано про Мільтона. По-українськи досі ще нічого не було про нього написано, та й по-російськи дуже мало. Отож ми надумали списати коротко по-нашому те, що вичитали про нього у його власних книжках і в книгах інших людей, писаних на різних чужих мовах. Може, ті наші земляки, що читають «Утрачений рай», схотять прочитати і нашу книжечку, може, хто схоче довідатися більше про ті часи і справи, про які ми могтимем тут згадати тільки дуже коротко, то ми будемо цьому дуже раді і, якщо матимем силу і змогу, розкажемо колись довше про все те.

Тепер же ми розкажемо про життя і писання Джона Мільтона, а разом з тим мусим розказати хоч коротко і про те, що діялось в його країні в той час, як він жив, бо інакше трудно розказати про його думки і роботу і трудно зрозуміти їх. Мільтон щирим серцем обзивався на все, що діялось навколо нього, він жив не монахом-пустельником, а щирим робітником серед своїх людей і коли часом у чому помилявся укупі з ними – бо як і коли люди не помиляються, – то зате вкупі з ними шукав правди і боронив її, а це значить, що життя його народу було його життям. Зате було у нього багато друзів, а ще більше ворогів.

Вже хутко 300 літ мине з того часу, як вродився Мільтон, було це 1608 р. в місті Лондоні, столиці англійського королівства. «В Лондоні я вродився, і роду я чесного, – писав він потім сам про себе, – батько мій чоловік порядний, мати відома всім як жінка доброчинна і милосердна».

Батько його був нотаріус, чоловік не дуже багатий, але й не вбогий, протестант [протестанти – християни, що не тримаються ні греко-, ні римсько-католицької віри, наприклад лютерани, кальвіни, англікани і інші], дід був католик, і кажуть, що ніби він одібрав спадок од свого сина, Мільтонового батька, і вигнав його з дому за протестантство, так що той ще зовсім замолоду мусив сам на себе заробляти, однак не зрікся нової віри протестантства, а виховав у ній свою родину. І було те виховання не тільки протестантське, а навіть пуританське. Пуританами (себто «чистими») звались протестанти, що дуже міцно трималися своєї віри і поводилися в житті дуже поважно, уминаючи всякої розпусти, а часом навіть таких речей, що скрізь уважаються дозволеними, як, наприклад, танці, музики, театри і т. п. Правда, батько Мільтона не був таким уже суворим пуританином, він сам був добрий музика, чудово грав на органі і складав пісні для органа, навчив грати і співати і свого сина Джона, що мав гарний голос, коли той був малим хлопцем, і не раз потім дякував син своєму батькові за його милу науку, що потішала його сумні дні при старощах і сліпоті.

Хоч батько Мільтона і не був дуже заможним, але дуже дбав про виховання свого сина. «Ще за дитячих літ, – писав потім Мільтон, – навчили мене окремі учителі і дома, і в школі чужих мов і деяких наук, за се я дякую своєму батькові, боже, заплати йому за його дбайність і горливість до мене». Дома вчив його дуже вчений і знакомитий чоловік Томас Юнг, суворий пуританин, за своє пуританство він згодом був навіть вигнаний з Англії і скілька літ прожив за морем. Мільтон дуже його любив і писав йому щирі листи і гарні вірші на чужину. Мільтон був у добрій згоді і з учителями, і з наукою. Ось як він писав про своє тодішнє вчення:

«Батько мій призначив мене ще змалку до науки, і я взявся до неї так щиро, що, маючи ще тільки 12 літ, часто просиджував за книжкою до півночі, це, мабуть, найперше й пошкодило моїм очам, бо вже й тоді мені часто голова боліла. Але се не зменшало у мене завзяття до науки, і батько мій, окрім школи, ще дома учив мене, беручи окремих вчителів, а потім, як я вже багатьох мов навчився і набрався ще більше смаку до солодощів науки, послав мене батько в Кембрідж, в нашу крайову вищу школу».

Життя у вищих школах в Англії було в ті часи подібне до монастирського. Устави їх були таки й зовсім монастирські, та тільки не скрізь і не завжди їх твердо трималися, багато залежало від начальника школи та від учителів. В тій школі, де був Мільтон, життя учнів було досить вільне, часом аж занадто вільне, як сам Мільтон пізніше писав, ганячи англійські школи. Учили в них по-старосвітськи, не давали ученикам нових книжок, а все більше вчили по старих латинських та грецьких, дуже старались про те, щоб учні добре говорили і писали по-латині та виучували багато всього напам’ять. І тут запевне багато залежало від учителя, як учитель був добрий і тямущий, то й ученики більше знали такого, що справді варто знати. А в тій школі, де був Мільтон, було скілька добрих учителів, ніж ними один надто розумний, Міде. Він писав різні роз’яснення на св. письмо і в одній своїй книжці про Апокаліпсис пророкував, що в Англії хутко настануть великі зміни в церкві і в державі; якщо він помилявся у тому, що власне так треба розуміти Апокаліпсис, то все-таки в пророкуванні своєму не помилився. Міде був великим ворогом католиків і намовляв усіх протестантів-різновірців з’єднатись і боротись проти католицтва. Учив він дуже зручно, так що в нього ученики не заучували напам’ять нічого, а до всього розумом доходили. Він задавав завдання ученикам, давав їм ради, але не втручався в те, як вони вчили задане. Удень, вони вчились, як собі хотіли, а тільки увечері приносили вчителеві свою роботу. Завжди він починав розмову з учениками словами: «Чого ти не знаєш? (у чім ти не певний? quid dubitas?)» – і роз’ясняв їм те, чого вони самі не розуміли, а потім з молитвою і благословенством відпускав їх. Той учитель, що найближчий був до Мільтона, був завзятим кальвіністом і мав собі велику шану у пуритан. Та й між учениками, товаришами Мільтона, було більше пуритан, ніж звичайних протестантів, про них говорили, що вони, наприклад, не стають при молитві на коліна і моляться не по молитовнику і не заученими молитвами, а так, як кому на думку та на серце спаде. Деякі з учителів були неприхильні до короля, одного такого учителя, на ймення Джіль, тяжко покарав суд за те, що він, бувши напідпитку, сказав: «Нашому королеві за прилавком торгувати б, а не королювати!»

В той же час, як Мільтон був у вищій школі, туди приїздив учений голландець Доріслав і прочитав скілька лекцій про давній Рим, а при тому говорив, що тільки тоді цар мав право царювати, коли його вибере увесь народ і згодиться по волі слухатись його. За такі речі Доріславові заборонили читати лекції, і він мусив вибратись з Англії. Таких учителів, як Міде і Доріслав, було у вищій школі небагато, і Мільтон пізніше не дуже-то добрими словами згадував вищу школу, та раз і в школі прилюдно говорив проти того способу учити хлопців, якого всі учителі тримались, але все-таки він там багато навчився, бо хто сам до науки здатний та охочий, той, певне, скрізь чогось доброго навчиться. Мільтон у школі, як і дома, просиджував над книжками цілі ночі і надто любив читати про життя і державний лад у давніх і новітніх народів. З його тодішніх писань видно, скільки він учених книжок перечитав і скільки мусив знати напам’ять усякої всячини з латинських, грецьких та англійських книжок.

Окрім учіння, молодий Мільтон знаходив час і охоту читати пісні та оповідання давні і новітні, завчасу почав їх любити і навіть сам почав складати пісні дуже рано – дитиною 10 літ, а підлітком 15 літ перекладав Давидові псалми на англійську мову. Найбільше любив він поважні книжки, наприклад, пісні та оповідання про події з святого письма, але не цурався він і «світських» пісень, аби тільки були вони гарні. Як усі освічені люди того часу, читав він найбільше латинські та грецькі книжки і сам спочатку писав більше по-латині, бо тоді всі учені люди вміли писати і говорити сею мовою. У вищій школі часто приходилось писати латинські промови, вірші, бо тоді був звичай, що коли приїздив у школу який вельможа або король, то школярі вітали їх віршами, латинськими промовами і складали та представляли для них комедії.

Мільтон написав багато таких віршів, та вони не дуже гарні, бо навряд чи можна з примусу написати щось гарного. Найкраще, що він написав за той час, се лисіти в віршах до свого батька, до учителя Юнга та до свого друга, бо там він писав з меншими хитрощами та з більшою щирістю. Щирість була і в тих його промовах, що він писав, коли прихопилося з кимсь сперечатись про яку-небудь наукову річ (такі сперечки не тільки не заборонялись у вищій школі, a навіть навмисно уряджались). З гострих завзятих слів знати було, що той, хто говорить так замолоду, буде колись не останнім бійцем за правду і не дасться легко на наругу, якщо до чого прийдеться.

Не цурався Мільтон і тих забав, якими тоді займались молоді паничі, умів зброєю володіти, співав у хорі, грав у церкві на органі, тільки не приставав ні до яких розпусних вигадок своїх товаришів, а ще навіть ганив їх за те. Тим же, певно, й вони прозвали його «кембріджською панянкою», а може, так прозвали його ще й через те, що був він тоді гарний на вроду, мав ніжне безвусе обличчя і довге, ясне, кучеряве волосся, вдачі був тихої, не любив битись і сваритись, а тільки говорив те, що йому правдою здавалось. Уже тоді писав він якось: «Робити по правді, не ждучи слави, се краще, ніж усяка слава».

У вищій школі пробув Мільтон 7 літ і скінчив добре, так що йому дали звання «магістра» (то значить «старший в науці»). Після того він поїхав додому, до батька. Там родичі та знайомі стали йому казати, що пора йому вибрати якусь таку роботу, щоб уже самому заробляти на хліб, але він щось не міг одразу ні на що зважитись. Мати його хотіла, щоб він став за попа, але він не мав до того жодної охоти, бо вже й тоді дуже невисоко цінив попівський стан. Неволя церковна і присяга були йому противні. Батько хотів, щоб ішов служити в суд, але й се було йому не до мислі. Так він прожив собі у батька скілька літ, провадячи ще далі науку, читаючи книжки та пишучи вірші, за той час він чимало гарних пісень написав. Тоді ж написав він і комедію, що потім представлялась при дворі однієї графині; комедія та була дуже поважна, в ній не було нічого лихого та пустого, але все-таки пісні його кращі від неї. Згодом Мільтон надумався поїхати за море, подивитись на чужі сторони та звичаї. В ті часи, та й тепер воно так, в Англії кожний вчений та хоч трохи заможний панич коли кінчав школи, то мусив потім поїздити по чужих країнах, щоб побачити, як там люди живуть, а при тому й собі перейняти, що доброго побачить; і тепер в Англії виховання панича або панни вважається неповним, нескінченим, поки вони не побувають за границею.

Коли Мільтон виїздив на чужину, то один великий пан, даючи листи до своїх знайомих, казав йому на прощанні: «Нехай у тебе будуть думки закриті, а очі відкриті», себто будь собі на умі, до людей придивляйся, а себе не виявляй. Не радив йому пан той говорити про віру, як де до того прийдеться, бо, мовляв, їде він у католицькі сторони, де протестантизм і так не конечне велика честь. Але Мільтон був уже такої натури, що правди ховати не вмів. Скрізь його чужі люди добре приймали і щиро вітали, бо всякий бачив, що це людина вчена і дотепна, але він хоч і був дуже вдячний добрим людям і поводився з ними ґречно, а все-таки як де заходила мова про віру, то він не ховав своїх думок, і за те йому часом, і в очі і поза очі, давали догану чужі люди.

Їздячи по чужих краях, Мільтон бачив багато такого, що стало йому на весь вік згадувати, і потім писав він, що то були його найкращі часи, коли він їздив по Італії та дивився гарні картини, статуї, перечитував нові хороші пісні та слухав чужих розумних людей. Бачив він чудові картини італьянських найкращих малярів Рафаеля та Мікеланджело, де було намальовано і рай, і пекло, і потоп, і перші люди, і свята сім’я.

Все то картини чудово гарні, славні не тільки по Італії, але й по всьому світі, ще й тепер багато людей з чужих сторін з’їздяться до Рима дивитись на них. Все те, либонь, стояло Мільтонові в думці тоді, як він, уже сивим дідом, писав свій «Утрачений рай». Там же, в «Утраченому раю», видно, що часто спогадував він і великого вченого Галілея, що був засуджений ченцями за свою науку про те, що не сонце ходить навколо землі, а земля навколо сонця; тепер се всі знають і по школах учаться сього, а тоді вважали за великий гріх, коли хто так казав. Цікаво було б розказати довше про сього Галілея, та тут уже не маємо на се ні часу, ні місця. Бачив Мільтон багато академій, таких товариств з учених людей, скрізь там його добре приймали, і він написав немало італьянських та латинських віршів на спомин тим товариствам.

Загостювався Мільтон на чужині, більше ніж проїздив він там, хотів було й більше пробути, хотів проїхати в грецьку країну і в німецьку, та почув, що вдома, в Англії, щось не гаразд діється, тоді залишив він думку їздити далі, а вернувся додому, у своє рідне місто Лондон, бо гадав він, що не годиться доброму громадянинові вештатись по чужих краях, коли він може дома щось помогти чи порадити при лихій годині. А година була справді лиха. Тут ми мусимо на який час залишити розказувати про самого Мільтона, а розказати, хоч коротко, про те, що діялось в Англії за той час, поки Мільтон вчився і їздив по чужині.

Ще тоді як Мільтон вступав у вищу школу, часи в Англії були тривожні, старий король умер, умер і наслідник, що любив пуритан, а замість нього на троні сів брат його Карл І, чоловік химерний, протестант, але до пуритан неприхильний, не дуже розумний, та завзятий. Молодий король усе хотів по своїй волі робити, та англічани вже й в ті часи не звикли були слухатись короля, як бога, а звикли свої ради скликати і радитись про нові закони та різні крайові потреби, а часом і про те, чи слід робити так, як наказує король, чи ні. Після тих рад часто виходило таке, що пани й міщани, було, не хотіли помагати королю на війні ні людьми, ні грошима, не давали йому грошей на його потреби, вменшували податки в казну і на церкву. Коли ж молодий король Карл задумав потроху скасувати ті ради, то англічани почали бунтуватись, спочатку де-не-де робили проти короля змови, а потім зняли велике повстання, про яке ми ще розкажемо далі, як до того дійдеться. В той же час, як Мільтон вчивсь у вищій школі, багато людей було покарано, деяких навіть на смерть, за те, що вони замишляли проти короля або не слухали його. Незабаром молодий король оженився з французькою королівною, і то було прикро протестантам та пуританам, бо молода королева була католичка, отже, пуритани боялись, що вона заставить короля дати різні права та милості католикам, що уже в ті часи не мали такого права в Англії, як протестанти, і дуже ворогували з ними. Звичайним протестантам гірше не стало, але пуританам прийшлося погано і деякі мусили втікати за море, от як учитель Мільтона Юнг. З того всього повстав неспокій в краю і, невважаючи на суди та кари, все ріс і розширювався.

Мільтон був уже тоді поетом і вченим, вдача у нього була палка, і через те не дивно, що пізніше він зробився борцем за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі. Чого воно так мусило вийти, ми зараз допровадимо.

Люди, що складають пісні до послухання або до читання, звуться поетами, ті, що пишуть оповідання, звуться письмовцями. Справжніми поетами і письмовцями варто називати не тих людей, що можуть складати пісні та оповідання тільки для заробітку, або для слави, або з примусу, а тих, що не можуть не складати, хоч би й не хтіли. Єсть такі люди, що коли їх вразить що або дуже втішить чи засмутить (а діймає їх і своє і чуже горе та радість), то зараз у них немов огонь загориться в серці, а в голові думки рояться так швидко, що здається, якби не спинити їх та не вимовити їх гарними голосними словами або не списати щиро та доладно, то можна збожеволіти або так засумувати, що серце розірветься. Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні, в словах, бо поетові чи письмовцеві і втіха, і горе однаково милі, коли вони вже виспівані в голосній пісні, вимовлені чи списані щирими словами. І нема поетові-письмовцеві гіршої кари, як коли хто заборонить йому свої пісні пускати між люди або хоч для себе списувати (складати у думці ніхто не може заборонити, та незаписане забувається, а гірко, коли заставляють забувати те, що миле). Отже, бувають такі лихі часи, коли лихі люди можуть забороняти поетам і письмовцям списувати свої думки по волі. Такі лихі люди для своєї користі (вони-то часом кажуть, що то робиться для добра всіх людей!) не пускають на світ не тільки пісень та оповідань, а й жодних таких звісток в газетах, що немилі або небезпечні для них, не дають друкувати нічого такого, що їм не до мислі. Для того вони настановляють осібних урядників, щоб гляділи, перечитували все, що тільки де люди хотять друкувати, і щоб забороняли все, що, на їх думку, здасться не до ладу, а потім би пильнували, щоб хто не надрукував забороненого. Коли ж хто надрукує, то такі книжки спалити чи як-небудь знищити, а того, хто їх написав чи надрукував, карати. Де панують такі звичаї, то там, звичайно, не тільки писати, але й говорити прилюдно про недозволені речі забороняють. Коли в якій країні робиться так, то кажуть, що в такій країні панує неволя слова. Так робилося в Англії за часів Мільтона, так робиться тепер у нас, в Росії.

Як гірко поетам і письмовцям без вільного слова, так само гірко і вченим людям. Справжній учений чоловік тяжко працює, доходячи розумом до правди, скільки книжок мусить він перечитати, скільки розумних речей переслухати, скільки чужих мов навчитися, щоб розуміти усі книжки, які потрібні для його науки. Часто губить він своє здоров’я, ночей не досипляючи за наукою, трудячи очі над писанням та читанням або над розгляданням дрібнесеньких звірят, ростин та порохів (бо й вони для науки потрібні!). От врешті довідається він чогось такого, чого люди ще досі не знали, і радіє він з своєї нової правди, і хотів би він, її всім розказати, щоб усі просвітилися і скористали з неї. Добре, коли має він вільную волю, але ж часом буває так, що не дають йому ні писати, ні говорити про його правду, ні йому самому, ні ученикам його, бо не подобається вона тим людям, що взяли собі право дозволяти і забороняти, і гине тоді марне тяжка праця, і мовчить нова правда.

Коли де діється таке, – там – неволя науки. Так діялось в Англії за Мільтона, так тепер у нас. Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас людей не палять, та зате часто «печуть без вогню».

Єсть люди, що звуться християнами, та мало думають, що воно таке, теє християнство, ходять собі до церкви, до якої там хто звик, і не дуже дбають про те, щоб розуміти, що там у тій церкві читається, «вже ж, – думають собі, – святе воно, коли його в церкві читають, а чи до ладу читають, то вже попове діло, він до того вчився, то й знає». Але є такі люди, що не можуть вірити наосліп, от вони й читають святе письмо сами, не впевняючись на попа, і читають, і думають, і додумуються часом до такого, що і попам, і парафіянам здається нечистю, гріхом, безумством. Та вже гріх чи не гріх, а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою, так як не може поет мовчати про те, що палить його серце, так як не може учений уважати свою нову правду брехнею. Тяжко бити поклони перед іконами тому, хто вважає їх просто за мальовані дошки, тяжко сповідати гріхи попові, уважаючи його за гіршого грішника, ніж сам, тяжко молитися тому, у що не віриш. Не можна вірити, коли не віриться, хоч би й хотів. Тяжко ховати свою віру чи своє безвір’я. Отож попи, хоч тепер вони вже й знають, що вірити вони не заставлять, то все-таки заставляють хоч про людське око триматися їхньої віри, щоб, мовляв, не було соблазну поміж християнами. Не трудно зрозуміти, чого їм такий страшний той «соблазн». Врешті, в давні часи були такі попи, та, може, й тепер де знайдеться такий, що думали, ніби вони рятують грішну душу єретика тим, що мучать і палять його тіло, і тепер інші думають, що вмовленням, «собеседованием», ляканням пеклом та обіцянками раю можна когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим. Та таких щирих людей мало, а більше таких, що дбають тільки про людське око та про свою кишеню, або таких, що сами і не дуже-то вірять, та думають, що коли мужик не боятиметься пекла та не бажатиме заслужити раю, то зробиться харцизякою і злодюгою і «зовсім пуститься берега»; таких людей було і є багато і поміж попами, і поміж панами, і скрізь вони намагаються силувати старовірів, нововірів, чужовірців і «безбожників» ходити до тої церкви, яка найбагатша та найсильніша в цілій країні, де православна, то до православної, де католицька, то до католицької, де яка інша, то до тієї. Отож в якій країні силують людей триматись якої одної віри і забороняють їм відправляти одправи, які хто хоче, говорити і писати про віру по волі, то там, значить, неволя віри. В Англії вона була за часів Мільтона, а в нас і тепер є, се всякий знає.

Кожна людина хотіла б, щоб у тій стороні, де вона живе, та були б такі закони і порядки, щоб при них їй було ліпше жити. Коли тяжкі податки, то хотілось би, щоб вони були менші, коли військова служба довга і тяжка, то щоб була коротшою і легшою, коли суди погані і дорогі, то щоб були ліпші і дешевші, і багато може знайтись такого, що не кожному здається добре впорядкованим. Та тільки один чоловік не може переробити цілої країни так, як йому до вподоби, треба, щоб так, як він, думало багато людей, щоб вони схотіли поправити усе те, що в країні не гаразд, або й зовсім що-небудь нове придумати. Коли хто спокійної вдачі, то терпить, хоч і погано йому жити, а коли хто рухливий та завзятий, то метушиться, ходить, говорить між людьми, та громаду збирає, та переконує ту громаду, щоб вона поправляла закони й порядки сама або просила б у старших чи там у царя якої полегкості. Та часто і таким завзятим людям приходиться мовчати, бо старші і царі часто дуже не люблять, коли хто в державі втручається до тих законів та порядків, що встановили вони самі та прадіди їх. Отож вони й наказують хапати всякого, хто буде «мутити народ», хто заводитиме усякі спілки, недозволені від уряду, хто ходитиме сам і скликатиме других на всякі ради (віча). Хто мовчить, «аби лихо тихо», той хоч ні до чого доброго не домовчиться, та зате сам буде цілий, а хто такий вдався, що не вміє мовчати або вже дуже його кривда дошкуляє, то завдадуть покуту, посадять у тюрму, вишлють геть з рідної сторони. Таке робиться в тих сторонах, де нема волі зібрань і волі спілок. Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, а в Росії її і досі немає.

Нема нічого гірше, як коли людина не має спокою і вільної волі у себе дома і в своїх власних справах. Коли тебе завжди хтось підслухає та висліджує, а потім ще й набреше на тебе, то вже хоч який ти спокійний та смирний, a ce тебе до серця дійме. Отож у тих сторонах, де нема волі слова, волі віри, волі зібрань та спілок, ніхто не може бути певним, що за ним не наглядають, надто коли він освічений, учений чоловік, напевне підслухають, а чи не говорить він чого «небезпечного», а чи не пише він чого забороненого, а чи не ходить він куди не слід. Для сього в таких невільних країнах старші і царі тримають окремих людей – шпигів, шпіонів (часом сю роботу роблять і жандарми та поліцейські) – і платять їм за се чималі гроші. Вони підслухають, наглядають, слідкують, читають на поштах листи «небезпечних» людей. А потім по доносу таких шпигів або й просто по першій-ліпшій брехні приходять жандарми з поліцією, трусять небезпечного чоловіка, і коли витрусять щось небезпечного, то забирають до поліції, саджають у тюрму або й висилають куди-небудь без жодного суду, так що людині нема перед ким навіть оправдатися, і нема кари жандармам і поліції, хоч би вони кого арештували або заслали, «помилившись». Коли де такі добрі порядки, що до людей можуть щохвилини по першій-ліпшій брехні убратися в хату, все перетрусити, а потім господаря трусити, хапати і запроторювати без суду і розправи, хоч би й нічого не знайшли, або «помилившись» запроторили, то не буде їм кари. Там ніхто сам собі не пан, бо він не має особистої волі. В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас, хоч по закону вважалось, що її не повинно бути.

Усе оте вкупі – неволю слова, науки, віри, зібрань, спілок і особисту неволю – освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею). Вона була в Англії за часів Мільтона, чи єсть вона в Росії, не будемо казати – розумному досить, та й тепер наша річ не про се – так, до слова прийшлося – уже й так ми дуже довго розговорилися про сеє. Вернімось же до Мільтона. Чи міг же він терпіти її мовчки? Запевне ні, перш усього через те, що у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок.

Примітки

Джерело: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 203 – 214.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. І. К., Вид-во АН УРСР, 1954, стор. 9 – 21.

Зберігся незавершений автограф статті з численними авторськими правками, закресленнями, без заголовка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 858).

Леся Українка працювала над статтею з лютого до листопада 1895 року. Підстави…

Подається за автографом.

Студії над англійською революцією 17 ст. не минули даремно – згодом Леся Українка створила на цьому матеріалі свою драму «У пущі».

Лютерани – ті, що дотримуються лютеранства, християнського протестантського віросповідання, яке виникло у першій половині XVI ст. у Німеччині внаслідок Реформації. Його засновником був Мартін Лютер (1483 – 1546). Лютеранство не визнає верховної влади папи, відкидає складну церковну ієрархію, найвищим релігійним авторитетом вважає Євангеліє. В основі лютеранства лежить положення про «спасіння» людини за допомогою віри.

Кальвіни – ті, що дотримуються кальвінізму, протестантського віровчення, що виникло у XVI ст. внаслідок Реформації. Засновником його був діяч Реформації із Женеви Жан Кальвін (1509 – 1564). Основні положення кальвінізму зводяться до ідеї про абсолютне передвизначення богом ще до «створення» світу долі людини, обстоювання «мирського аскетизму», «дешевої церкви».

Англікани – ті, що дотримуються англіканства, одного з напрямів християнського протестантського віровчення, яке виникло у XVI ст. як наслідок Реформації. Англіканство є державною церквою в Англії.