30.05.1890 р. До брата Михайла

Любий Миша!

Resurrexi! От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важенький здіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,

Розганятиму розпач тяжкий, –

Може, сам на ту гору крутую

Підійметься мій камінь важкий.

(Таких віршів маю близько десятка. Гай-гай, тем багато, а часу так мало!).

Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож-то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!

Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи – жаднісінької! Перекладу – нікоторого. «Lucie» так на 15 стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої незчисленні «теми» – гай-гай, що з ними, бідними сиротами, буде? Тож-то здумай: поки переписала для «Буковини» (я тепер сотрудник «Бук[овини]», «Бібліотеки для молодіжі») два вірша, то тричі лягала – чи хто таке чув? Ти вже про сеє хоч нікому з «Плеяди» не кажи, або хіба для «отрицательного примера».

Однак що ти думав, коли питавсь, чи скінчені «Les nuits» і «Lucie», – аже ж се страшенне діло, аже ж се я тобі скажу так: за два місяці людина сказитись то може, але перекласти «Les nuits» і «Lucie» Alfred de Musset – ніколи в світі! Еге ж, надто ви швидкі, панове браття-молодці, бо се робота хоч би й не на мене, що вже зледащіла так, як от чуєш. А вже що я радісінька, що переписала Гейне перед тією капосною пов’язкою! Бо тепер я вже не знаю, як би то я його переписувала. Моя бідна «la grande Oulita» тепер, може, і на миші переведеться непереписана, коли не найдеться спасенної душі, щоб переписала, бо не хутко дочекається вона честі мого власноручного переписування…

Тут іще біда – від якоїсь не відомої мені причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!! Сказано, одна біда не йде, а копу за собою веде. Одна тільки й потіха серед копи лих, що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (се вже, бачиш, мені так здається), але зате довго не можна грати, бо не всиджу. От зовсім я тепер «немов птах над моря водами»! Чистісінько, бо до того я таки й ошукана з трьох сторон: ошукала мене моя Гретхен – не шле мені жадних перекладів, ошукав мене Зюня – не шле мені жадних перекладів, ошукав мене пан Максим – не шле мені жадних перекладів! Якби почать списувати увесь мій жаль на їх, то була б се тема до нескінчення…

Однак без жартів скажу я тобі, чого найбільш мені жаль: я думаю, що того всі так не дбають про обіцянки, дані мені, бо думають собі, що в мене така плоха вдача (знаєш славутне слово «безхарактерность»?), що мені не тільки можна слова не дотримати, а навіть можна й не згадувати про те слово, бо однак я не тямлю постояти за себе. Отака думка мене дуже мучить, і надто б я хотіла, щоб се було неправда, та вже при тому хотіла б знати причину, для чого справді ніхто мені віри не дотримав? Чи то я так-таки зовсім не варта того? Маргарита ще торік обіцяла мені – слово ж її тепле, на Зюню, правда, ще маю надію, а пан ще Максим обіцяв переписати 18 марта, а тепер 18 мая, але він сим не стільки мене одурить, скільки самого себе, бо сього року навряд чи вийде наша книжка – принаймні я не маю жадної на се надії. Не знаю, через що п. Максим не дотримав свого слова, отже й не берусь його за те судити, але маю до його уразу, що він немов сміється з мене, переказуючи через тебе аксіому, що «переписувати дуже нудно!» – та вже, либонь, я й сама се не згірше знаю, бо лучалось і мені переписувать того ж таки Гейне.

Се все я пишу для самого тебе, а не на страх – сказала б, врагам, так ні – товаришам! То ти можеш сього й не казати п. Максимові, бо, певне, він і не цікавий слухати. Попроси тільки п. Максима, як побачиш його, щоб він переписав для мене переклад віршів «Und wüssten’s die Blumen, die kleinen, wie tief verwundet mein Herz» і прислав би його мені, бо сей вірш мені доконче потрібний, – єсть музика Мендельсона на сі слова, так мені потрібний український переклад – може, пан-спільник волить мені сю ласку вчинити, зловивши вільну хвилину.

Та вже й ти вчини мені ласку, обізвися до мене яким словом, бо ще ж я сього року від тебе листа не бачила. Чого так рідко пишеш до нас? Мені так прикро, як мама тебе лає, а я мушу мовчки слухати, – краще вже б мене хто лаяв! Як там твої екзамени? Мама вже починає боятись за їх, але я ще ні, тільки все ж рада б знати, скільки їх ти видержав, а скільки ще треба. Не пиши довгих листів, коли вже так не маєш часу, але скребни хоч коротенький. Чи то ми з тобою побачимось до осені? Бо в Київ мені вже годі. Невже ти так-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю – заспіваю!

Соловейковий спів навесні

Ллється в гаю, в зеленім розмаю,

Та пісень тих я чуть не здолаю,

І весняні квітки запашні

Не для мене розквітли у гаю.

Я не бачу весняного раю,

Тільки співи та квіти ясні,

Наче казку дивну, пригадаю

У сні!..

Я ще ні разу не була у гаю. Гай-гай!.. Бувай здоровий та щасливий, не забувай мене. Прощай, коли б до побачення! Вибачай за непевний «поскреб» – годі ся здобути на ліпший. З моєї сторони жертва – писати «многотомное послание», чи ти се зможеш оцінити?

Твоя Леся

P. S. Чом не пишеш до Шури? Вона мені жалується на тебе, се не гаразд!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 58 – 61.

Вперше надруковано в журналі «Червоний шлях», 1923, № 8, с. 241.

Автограф не відомий.

Подається за першодруком.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 115 – 118. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Серед лепехи – Лепехою називають у Колодяжному і околицях ту пахучу рослину, що в інших місцях зовуть аіром, татарником, татарським зіллям. Нею посипають долівку на Зелені Свята. Прим.О.Косач-Кривинюк.

Цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша – Леся Українка цитує варіант свого вірша «Contra spem spero», дещо відмінний від того, що був надрукований у збірці «На крилах пісень» (1893).

«Буковина» – українська газета. В 1891 р. Леся Українка вмістила в ній свій вірш «В магазині квіток».

«Бібліотека для молодіжі» – щомісячне видання чернівецького товариства «Руська бесіда». Леся Українка опублікувала там ряд творів.

Чи скінчені «Les nuits» і «Lucie» – Йдеться про переклади творів «Ночі» і «Люсі» французького поета-романтика Альфреда де Мюссе (1810 – 1857), які хотіла зробити Леся Українка. Ці твори вона проектувала для «Бібліотеки світової літератури». Переклади, очевидно, залишилися нездійсненими.

Переписала Гейне – переклади поезій Гейне для майбутньої збірки. (Вийшла друком під назвою «Книга пісень» Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького. Передмова Олени Пчілки, Львів, 1892).

Зюня – член «Плеяди» студент Василь Дмитрович Завілейський, пізніше інженер-хімік. Листувався з Лесею Українкою, описував їй умови життя і праці заводських робітників.

Соловейковий спів навесні – цитата з вірша «Sol» з циклу «Сім струн», з незначними відмінностями від друкованого варіанту. Лист дає конкретну дату цього вірша.

Чом не пишеш до Шури – Олександри Судовщикової, в майбутньому – дружини Михайла Косача.