Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

13.09.1896 р. До матері

13 вересня 1896 р. Колодяжне 1/ІХ 1896

[Люба] мамочко!

Не знаю, що написав [тобі пап]а про мене, може, що-небудь [таке], що засмутило тебе, а я не [пос]піла тоді написати сама, та, правду кажучи, і неприятно було писать, бо положення моє було справді непевне. Тепер воно зовсім-таки поправилось, і я можу ізложить тобі все… sine ira et studio.

Ти знаєш, уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вона стала боліти гірше, на третій ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-небудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу] і найшов, що біль її не від ут[оми] мускулів, а таки від самого суста[ва йд]е, від пораженого місця. Спочат[ку він] радив накласти яку нерухому пов’язку, але я не згодилась на таке спішне рішення, і тоді він згодився на компроміс: накласти, як він каже, «нравственную повязку», с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою, а потім уже, коли з сього не вийде ніякого поліпшення, наложити «матеріальну пов’язку», тут чи в Києві, де вже там ліпше буде. Три дні я вже лежу, встаючи тільки рано для того, щоб умитись, одітись і перейти з ліжка на диван (у Лілиній хаті), а увечері з дивана на ліжко.

[Нога зовсім] заспокоїлась, уночі [не болить], сливе не заважає, тільки [все-та]ки лежати треба більше на спині, а то на боку починає [бо]літи. Властиве, я могла б і встати, і ходити, та все хочу витримати іскус до кінця, бо трохи боюсь рецидиву, а про пов’язку противно і думать. Ет, обійдеться і без неї! Тим більше, що вона ні до чого. Левицький каже, що треба б осягти «сращения», але я думаю, що його перш усього дуже трудно, а може, й неможливо осягти, а друге – що воно ні од яких рецидивів не гарантірує, як се я знаю з прикладу інших людей. Найкраще було б, якби можна було зробити яку радикальну хірургічну операцію і покінчити раз назавжди, так чи інакше, з сею історією.

Хірурги кажуть, що сього н[е можна], значить, зостається status quo, отже, [нічого] більше про се говорити! Я тіль[ки] недовольна, що нога на сей раз по[казує] свої штуки ще з літа, ergo зимою б[уде] труднувато, бо не на свіжі сили прийдеться стрівати усякі пасажі, ну, та якось-то буде, може, буде ліпше, ніж думається, – speriamo!

Розписалась я про сю глупость не в міру, та знаю, що воно тебе інтересує. Не бійся, мамочко, властиве, не було нічого надзвичайного, те ж, що й при тобі, трошечки сильніше, от і все. З дітьми в Київ я не думаю їхать, тим більше, що не знаю, як бути з Дорою, – папа поїде в роз’їзди, і вона, значить, була б зовсім сама. Драму свою я кончила, тепер виправляю. Другу роботу ще ні. Діти будуть в Києві в суботу. Як Лілині екзамени? Пишіть, на бога! Сподіваюсь, гаразд? Твої хазяйські розпорядки справляє Оксаночка, звичайно так-сяк; як встану, то вже ліпше попорядкую, а тепер прости! Бувай здорова! Цілую тебе і Лілю.

Твоя Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 346 – 347.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т, 5, с. 179 – 180.

Подається за автографом (ф. 2, № 162).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 358 – 359. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Драму свою я кончила«Блакитну троянду».

Другу роботу ще нінатяк не легкий до зрозуміння. Мені здається, що це може бути або стаття «Джон Мільтон», або драматична сцена «Прощання».

Діти будуть в Києві в суботу – цей лист писано в неділю.