17.09.1896 р. До сестри Ольги
Колодяжне | 5/ІХ 1896 |
Люба моя Лілечко!
Ніяк я не візьму в толк з маминих листів, чи витривала ти зак[он] б[ожий], а про історію теж іще нічого не знаю, і дуже се мені прикро. Отже, не пишу «поздравлений», основуючись на приказці: «Не кажи «гоц», поки не перескочиш». Чи хутко ж буде вже теє «гоц»? Як твоя вакансія в гімназію etc., etc.? У вівторок ти мусиш мені написати листа, інакше «мы с вами незнакомы», а тепер попроси написати виразно маму або кого з дітей.
Мама передає мені поклон від Гамб[арова] – ergo, він приїхав? Напиши, який він має вид після літа, я досі не можу собі представити його інакшим, як він був в остатні дні перед виїздом. Він би не зле зробив, якби написав мені пару слів. Як діла твого хом’ячка? Кланяйся їй, як побачиш. Що Наталка? Чи найшла Оксана собі уроки чи роботу? Ледача дівчина – не пише мені – бог їй суддя! Як там їх «житейские осложнения»?
Чи не бачила ти часом Френкеля – от іще хто нехай би «объяснил свое поведение»!.. Ну, як же тобі показався Київ тепер – ce n’est pas gai, hein? – невже і тут можна сказати: «бывает хуже!»? Ах, що се за проклята яма сей город, і чого нас туди тягне? Се просто якийсь психоз і більш нічого. Летіти на огонь – я розумію, але летіти самохіть в «пашенну яму» – се щось непевне. А все-таки, а все-таки… «ничего, ничего, молчание!».
Ну, скажи мені, чи бракує тобі мене в Києві хоч трошки? Ми сей рік все одна другу щупальцями торкали, з сього занятія вийшло, здається, більше користі мені, ніж тобі, бо ти, здасться, не знайшла нічого ні нового, ні цікавого. Мені чогось часами чулося, що я тебе чимсь глухо роздражнюю, не то, щоб ти виражала мені се чимсь прикрим, а так я «всередині чувствовала». Чи правда се? Коли можеш і коли хочеш, скажи, а притім скажи і причину, може, се матиме які корисні для нас обох наслідки.
Се правда, що ми з Мишею винні перед тобою і, може, перед всіма вами, надто я. Мій егоїзм бессознательный, але великий, je m’en aperçois, поможи мені скинути се ярмо, не бійся, що, може, при сій операції як-небудь не дуже-то ніжно повернеш шию, – чей же, не зломиться! Тільки цінуючи мою моральну подобу, май на увазі: «Mens sana in corpore sano!» Я знаю ce краще ніж хто. Май сеє на увазі, але не забувай, що ти ж критик, і через те не дуже вдавайся в філантропію. Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто «щадила» тебе, і тут я, може, добре робила, – il n’est jamais trop tard de connaître la souffrance.
Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-«кровописцем» – нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського? Для вас, мої дорогі сестри і брати, я хотіла б бути енергічною, міцною, з ясним, хоч і поважним, поглядом, з сильними руками, здатними до постоянної путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею – тоді мені нічого було б ховати од вас і вам було б на що подивитись, а тепер… суди сама! Бувай здорова, бажаю тобі всякого поспіху і цілую міцно.
Твоя сестра Леся
Хутко буде у вас пані Йорон, передай через неї мого кошичка, що Миша привіз, може, він мені буде потрібний.
Чи приходять італьянчики? Як шкода, що їх мати весною так довго роздумувала. Але я сподіваюсь, що і тепер не пізно, і, приїхавши, я приложу всі старання, щоб наладити діло, інакше се буде гріх на моїй совісті вічно. Коли можна, передай се їх матері і об’ясни, що в село я не могла їх взяти.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 347 – 349.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т, 5, с. 180 – 181.
Подається за автографом (ф. 2, № 272).
У вівторок ти мусиш мені написати – Цей лист писано в четвер.
Гамбаров (Гамбарашвілі) Нестор Георгійович (1871 – 1966) – тоді студент Київського університету, який жив дві зими на квартирі у Косачів (Назар’ївська, 21).
Як діла твого хом’ячка? – Жартівливе прізвисько подруги О. П. Косач – А. П. Хом’якової. У радянський час стала відомим професором медицини.
Френкель Сергій – студент Київського університету, знайомий Лесі Українки, учасник літературного гуртка «Плеяда».
Ну, як же тобі показався Київ – У Києві в зв’язку з піднесенням визвольного руху відбулися численні арешти революційних діячів.
«ничего, ничего, молчание!» – слова Поприщина з повісті М. Гоголя «» (1834 р.), тому в лапках.
Чи приходять італьянчики? – Брати-італійці Еміліо (11 років) і Чечіліо (9 років), що співали під вікнами під акомпанемент гітари. Леся Українка запрошувала їх до себе і говорила до ними по-італійськи (див.: Гамбарашвілі Н. Мої спогади про Лесю Українку. – У кн.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 490-491).