Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Єфремов Сергій Олександрович

С.О.Єфремов

С.О.Єфремов в молодості ()

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939) – український літературний критик, журналіст, історик літератури, політичний і державний діяч. Народився 6 (18).10.1876 р. в с. Пальчик (тепер Катеринопільський р-н Черкаської обл.) у родині священика. В 1891-96 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Він надрукував близько 3 тисяч статей та рецензій, цілу серію монографій про українських письменників, синтетичну працю «» (1911 р., останнє (4-е) прижиттєве видання – 1929 р.).

Політикою Єфремов зайнявся з 1904 року, беручи участь в декількох українських політичних партіях, найвизначнішою з яких було Товариство українських поступовців. В березні 1917 Єфремов став членом Української Центральної ради; з червня 1917 до квітня 1918 р. він був генеральним секретарем (тобто міністром) міжнаціональних справ.

З приходом на Україну більшовиків Єфремову довелось перейти на нелегальне становище. В 1919 р. він був обраний академіком Української академії наук, на клопотання якої більшовики «амністували» Єфремова (тобто відклали розправу над ним до слушного часу).

В Академії наук Єфремов займав посади віце-президента та голови управи, очолював ряд комісій. Найбільшим досягненням цього періоду було зразкове як на той час повне зібрання творів Т.Г.Шевченка (Єфремов устиг видати томи 3 (1929 р., листування) і 4 (1927 р., щоденник)).

Большевицький «слушний час» для Єфремова настав 21 липня 1929 року, коли він був заарештований у вигаданій чекістами справі «Спілки визволення України». Чекісти призначили його «головою» цієї організації і тому він отримав найбільш суворий вирок – 10 років суворого ув’язнення (квітень 1930 р.). В 1930 – 1937 рр. він перебував у Ярославському політізоляторі (Росія), потім його перевели до тюрми у Владимирі (на Клязьмі, Росія).

Питання про міру справедливості/несправедливості й законності/незаконності цього вироку (як і взагалі всієї справи СВУ) залишається дискусійним і є скоріше предметом політичних оцінок, ніж юридичного аналізу. На нашу думку:

  • чи Єфремов справді ненавидів більшовиків і Совітську владу? – безперечно, так;
  • чи Єфремов думав про відновлення української державності? – безперечно, так;
  • чи Єфремов міг зайняти високу державну посаду в разі відновлення незалежної України? – безперечно, так;
  • чи наукова робота Єфремова виховувала нове покоління українців в самостійницькому дусі? – безперечно, так;
  • чи Єфремов насправді організовував «п’ятірки», які мали підпалювати колгоспні комори (хоча фактично жодної не підпалили), пускати під укіс ешелони (хоча фактично жодного не пустили) і вбивати радянських керівників (хоча фактично жодного не вбили)? – безперечно, ні.

Єфремов був яскравим представником української інтелігенції – соціальної групи, котра була носієм ідеї української державності. В цьому була його дійсна провина перед злочинною большевицькою владою, котра, однак, не наважилась відверто визнати Єфремова своїм політичним ворогом (носієм небезпечних для більшовиків ідей) і почала вигадувати проти нього фіктивні звинувачення у неіснуючих кримінальних злочинах.

С.О.Єфремов помер в ув’язненні 10 березня 1939 року. Точне місце, де саме його закатовано, досі невідоме, тому невідомо, де він похований. Він загинув від рук російських окупантів – як і належить справжньому герою України.

В 1989 році та сама злочинна комуністична влада, котра свого часу знищила Єфремова – реабілітувала його. Але Єфремов був реабілітований не як герой боротьби за незалежність України, а як мізерний обиватель, котрий своїм існуванням не заважав советському окупаційному режиму в Україні. Оббріхування Єфремова як форма ідеологічної боротьби проти українства тривало до самого падіння СРСР.

Леся Українка і Сергій Єфремов

Леся Українка була особисто знайома з Єфремовим. В листі до М.І.Павлика з 17.03.1903 р. вона писала: «Єфремова я знаю, хоч не близько»; отже, це знайомство сталось раніше, можливо, в останні роки 19 ст. В листуванні Лесі Українки є згадки, що вона писала листи до Єфремова, принаймні три листи зберігаються в її фонді, що за умови наявності в Україні двох інститутів, які займаються Лесею Українкою, становить півтора листи на інститут. Попри це, листи досі не опубліковані.

Їх відносини складались з 4 епізодів. Перший пов’язаний з публікацією статті Єфремова «В поисках новой красоты» (1902 р.). Ця стаття дуже обурила Лесю Українку, і в січні – березні 1903 р. вона була заклопотана написанням і публікацією своєї відповіді на неї. Докладніше про це – у статті «Світла й тіні нової краси».

Другий епізод – участь Лесі Українки в альманасі «На вічну пам’ять Котляревському» (К.: Вік, 1904 р.). Леся Українка подала туди вірші «На Земмерінгу», «Бранець» і «Дим». Остання поезія була заборонена цензурою. До участі в альманасі її запрошував Єфремов, і це відбувалось паралельно з першим епізодом. В листі до О.Ю.Кобилянської з 27.03.1903 р. Леся Українка писала: «Як хтось дав вірші до збірника Єфремову (так уже, з лицарства!), то треба дати і тим добродіям, інакше вони побачать в тім «тенденцію», якої хтось не має».

Єфремов надіслав примірник збірника Лесі Українці, і вона подякувала йому листівкою, датованою 14 серпня 1904 р. (ІЛ. – Ф. 2. – № 55, не опублікована).

22 березня (4 квітня) 1905 р. Леся Українка з Тбілісі написала листа С. О. Єфремову до Києва. (ІЛ. – Ф. 2. – № 56, не опублікований). М.О.Мороз [Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: 1992 р., епізод 2062] виклав його зміст:

Леся Українка захопилася творами В. Винниченка, надто останнім оповіданням «Голота» [Твір надруковано у 1-й і 2-й книгах «Киевской старини» за 1905 р.], задумала написати про нього критичну розвідку, але не має для цього потрібних матеріалів. Могла б вдатися безпосередньо до автора, але не має його адреси.

Довідалась, що за кордоном видано збірку творів В. Винниченка, бажала б отримати її, але це важко. Чи не міг би він знайти в Києві твори В. Винниченка. як вже не купити, то позичити – хотіла б зробити по змозі повний огляд літературної діяльності В. Винниченка. Неминучі пропуски в її праці будуть. Свою працю призначає до котрогось із «товстих» російських журналів, а не для українських. Хотіла б знати хронологію його творів та деякі біографічні дані, які сам автор хотів би або не заборонив би подати до громадської відомості.

Це прохання щодо біографії просила б передати безпосередньо В. Винниченкові, може, він був би ласкавий подати хоч коротко ті пункти з своєї біографії, які вважає важливими для історії його творчості. «Без його помочі я зібрати сих даних не можу, а без виразного дозволу від нього не буду й чіпати біографічних тем».

Отже, третій епізод складає допомога С. Єфремова у написанні статті Лесі Українки «Винниченко».

Наступний лист Лесі Українки до С. Єфремова датований 1 (14) грудня 1905 р. (ІЛ. – Ф. 2. – № 57, не опублікований). У викладі М.О.Мороза [Літопис життя та творчості Лесі Українки. – К.: 1992 р., епізод 2115]:

Леся Українка запитує, коли зможе він і товариші зібратися для обговорення проекта статуту культурно-освітнього товариства. Потрібно б мати ще до зібрання план проекту. Сама не може опрацювати, бо неясно їй, які бажання має громада і які вимоги ставить такому товариству.

Далі подає ряд пропозицій щодо того, ким і як потрібно б опрацювати такий проект. Висловлює жаль, що провалилась ідея спілки літераторів.

Четвертий епізод пов’язаний з публікацією першого видання «Історії української літератури» Єфремова (1911 р.). Вже 9 (22) жовтня 1911 р. в листі до матері Леся Українка цікавилась: «А що твоя рецензія на Єфремова – ще не написана?»

В листі до М.В.Кривинюка з 3 (16) травня 1912 р. Леся Українка просила придбати для неї примірник цієї книги. В листі до сестри Ольги з 26 липня (8 серпня) 1912 р. вона знову нагадувала, що хотіла б мати цю книгу. Кривинюк придбав його і подарував Лесі (його дарчий напис датовано 11.08.1912 р.). В подальшому її листуванні нема ніяких згадок про книгу Єфремова, і нам не відомо, як вона поставилась до цієї книги в цілому і до оцінки її творчості зокрема.

Леся Українка в оцінці Сергія Єфремова

Творчість Лесі Українки Єфремов розглядає в розділі «1880-ті роки» (слід зважати, що письменників Єфремов групує за поколіннями, а покоління значить десятиліттями початку їхньої літературної праці).

Найвизначнішим представником цього десятиліття Єфремов вважав Бориса Грінченка, для якого не шкодував найвищих оцінок: «Грінченко, що сам один може стати прапором і найкращою ознакою часу», «найхарактерніша й найвизначніша постать серед літературного покоління [18]80-х», «зразок непохитності, громадської самодіяльності, боротьби з тяжкими обставинами» і так далі.

Натомість оцінка Лесі Українки звучить значно стриманіше:

Леся Українка стоїть ніби в центрі нашої новішої поезії, з одного боку торкаючись попереднього гурту письменників, у яких голосніше бринить громадянська струна; з другого — сама дає почин тій індивідуалістичній, на неоромантичній основі, поезії, що останніми часами все дужче починає у нас озиватись.

Розвиток її літературної творчості Єфремов характеризує так:

Потроху й у неї самої, в її творчості, одбувається виразний перелом: дедалі все тихше бринить отой міцний і дужий голос поета-громадянина, і Леся Українка все частіше тікає вглиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захисток од гіркої дійсності й ослабити почуття власної самотності. І раніш охоча до екскурсів у давню старовину, в світ романтичних подій та настроїв, в останні роки свого життя поетеса майже не виходила з нього.

На яких творах оперті ці думки? Єфремов наводить цитати з поезій «Contra spem spero!» (1890), «Горить моє серце…» (1894), «До товаришів» (1895), «Поет під час облоги» (1896), «Товаришці на спомин» (1896), «Хвилина розпачу» (1896), «Fiat nox!» (1896); він відзначає як важливі (не цитуючи) поезії «Слово, чому ти не твердая криця…» (1896), «Порвалася нескінчена розмова…» (1898), «Де поділися ви, голоснії слова…»» (1900), «Lied ohne Klang» (1900).

Маємо один твір зі збірки «На крилах пісень», 8 – зі збірки «Думі і мрії», 2 – зі збірки «Відгуки». З цих 11 творів половина (5) написані в 1896 році. Отже, для Єфремова внесок Лесі Українки в літератури обмежується збіркою «Думі і мрії», і то головним чином творами 1896 року – які становлять важливий момент, але все ж таки момент у її творчості.

Всю драматургічну творчість Лесі Українки Єфремов збуває простим переліком: «Одержима», «Кассандра», «Іоганна, жінка Хусова», «У пущі», «Руфин і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Оргія», «Камінний господар», «Лісова пісня» (ясно, що цей перелік був доповнений в подальших перевиданнях праці Єфремова). Повна відсутність оцінки драматичних творів Лесі Українки становить найбільшу ваду розглядуваного параграфа праці Єфремова.

Не можна також погодитись з твердженням, що романтична форма і фабула з давнини перешкоджають громадянському духу поезії. Не можна вважати, що «Руфин і Прісцілла» та «Оргія» мають менше громадянського пафосу, ніж цитовані Єфремовим «Невільничі пісні». Мабуть, вирішальним було те, що Єфремов не сприймав романтизм ні в якому вигляді – тому навіть у збірці «Думі і мрії» він обминув увагою поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка» – романтичні твори на стародавні сюжети, в котрих громадянська струна бринить не просто гучно, а рішучо домінує над усіма іншими струнами.

Отже, свою оцінку творчості Лесі Українки Єфремов виробив десь в 1900 році, невдовзі після публікації збірки «Думі і мрії», і пізніше не переглядав її, а тільки робив зовнішні доповнення. Ця оцінка виглядає нині надто спрощеною і однобічною.

М.Ж., 2011 р.

Додаткові статті

Сергій Єфремов В пошуках нової краси ()