Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Про деякі аспекти творчого процесу Лесі Українки й Ґете

Про деякі аспекти творчого процесу
Лесі Українки й Ґете

Альберт Кіпа

Хоча географічний центр Європи і розміщений в українському Закарпатті, однак сама Європа ставилася до України здебільшого як до марґінальної провінції європейської культури. Тому не дивує те, що українська література сприймалася в Європі та в цілому на Заході у кращому випадку як периферійний феномен. Очевидно, однак, що така ситуація виникла головним чином через відсутність української політичної незалежності й від культурної ізоляції, а не від несприйняття європейцями української інтелектуальної та літературної спадщини.

Свідомі своєї ізоляції, українські інтелектуали часто відчували ностальгію за західноєвропейською культурою й висловлювали бажання адаптувати її або бути адаптованими нею. Їхня пристрасть до німецької філософії й літератури, хоч і не унікальна, загалом відіграла визначальну роль у розвитку української інтелектуальної думки й у розвитку індивідуальних літературних талантів зокрема. Леся Українка є прикладом саме такого типу інтелектуалів.

Вона з’явилася на світ у родині, яка глибоко цікавилася літературою та мистецтвом. Отримала широку й класичну освіту вдома від приватних учителів і через самостійне навчання добре оволоділа основними західноєвропейськими мовами, деякими слов’янськими (російською, польською, болгарською), a також грецькою, латиною. “От я б хотіла знати всі головні європейські мови”, – писала вона, – “хоч би для самих літератур” [2]. Лесина мати, знана на ті часи письменниця, опікувалася її освітою й навіть допомогла обрати псевдонім, що прив’язав дочку невід’ємно та водночас дещо незграбно до Батьківщини.

На інтелектуальний розвиток Лесі особливий вплив мав дядько по матері, відомий науковець, громадський діяч та політичний мислитель Михайло Драгоманов. Він дав племінниці широкі, ґрунтовні знання зі світової історії, котрими вона послуговувалась у виборі поетичних і драматургічних тем та мотивів, що їх діапазон ширився від Біблії до Давньої Греції й Риму, раннього християнства, минулого мусульман, середньовіччя, Французької революції, іспанської історії, далекого Єгипту та навіть до Америки сімнадцятого століття. Інколи Леся Українка зверталася до національного milieux (кола), однак екзотичні теми давали їй певніший камуфляж проти царських цензорів. Численні подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, Кавказу й Карпат збагатили її враженнями, надали інтелектуального натхнення, хоч і вирушала письменниця в мандри у пошуках полегшення від сухот, які виснажували її з дитинства. Незважаючи на хворобу та відносно коротке життя (померла в 1913 р., маючи всього 42 роки), Леся Українка залишила по собі вражаючий літературний спадок – три збірки поезій, двадцять драм, численні літературні есеї й рецензії, а також багато перекладів із різних мов. Цим спадком вона заслужила визнання як поетеса i драматург та як одна з найвизначніших українських літературних постатей.

Ще у 1894 році в листі до Михайла Старицького Леся Українка висловила тверде переконання, що українська література одного дня займе “почесне місце поруч із літературами інших народів[3]. Її праці також чітко відображають орієнтацію на Європу й світ. Причину того, чому поетеса надавала перевагу універсальним літературним горизонтам над національною або реґіональною перспективою, найвиразніше демонструє її захист письменниці Ольги Кобилянської, творчість якої, на думку українських критиків, зазнала надмірного впливу німецької/австро-угорської літератури. Німеччина, – писала Леся Українка, – “не згубила” талант О. Кобилянської, a навпаки – “вирятувала” її тим, що “показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю […] а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю” [4].

Серед слов’янських прихильників і критиків німецького письменства Леся Українка була однією з найбільш лінгвістично та літературно обізнаних. Вона вповні оволоділа німецькою мовою й виплекала любов до німецької літератури ще з молодих років: натхненно читала твори Ґете й Шіллера, багато перекладала поезію Гайнріха Гайне та уважно стежила за творчістю Ґергарта Гауптмана. Її критичні есеї й листи щедро пересипані німецькими словами, фразами та висловами літературного походження. Так, наприклад, сімсот сімдесят три листи, що увійшли до дванадцятитомного видання її творів, містять понад триста німецьких слів або фраз із прямими цитатами з Гартмана фон Ауе, Бюрґера, Ґете, Шіллера, Раймунда, Гайне, Ніцше, Гауптмана, а також із Шуманового “Matrosenlied” [5]. Однак найбільший вплив на її літературний розвиток мала поезія Гайнріха Гайне, до якої вона звернулася ще в пору свого становлення як поетеси, i драматичні твори Ґергарта Гауптмана, у яких вона шукала натхнення й майстерності в пору творення власного способу драматичного виразу, відповідного її поетичному темпераменту.

Критики відразу помітили увагу Лесі Українки до Гайне й Гауптмана та писали зазвичай про різні аспекти цього зв’язку. Вони погоджувалися, що письменниця виявляла великий інтерес до поезій Гайне й ранніх драм Гауптмана, та ці спостереження різнилися в оцінці важливості такого зв’язку та впливу на естетичний, літературний і критичний розвиток Лесі Українки. Ця контроверсія зосереджувалася головним чином на питанні впливу. Критики намагалися провести межу між величиною й ефективністю впливу Гайне й Гауптмана на oeuvre [6] Лесі Українки [7]. Наступні цитати яскраво ілюструють дві важливі позиції, які займали науковці. В есеї про Лесю Українку, Юрій Бойко-Блохин стверджує:

“Der sehr intensive Umgang mit Heine schlug sich in nur geringem Masse in der poetischen Physiognomie L. Kosac’ nieder… Indem L. Kosac Heines poetische Schule durchlief, kam sie aus ihr als eine vollig selbststandige Schopferin hervor, die mit voller Erkenntnis jene krisenbeladene poetische Weltanschauung uberwunden hatte” [8].

Інша дослідниця – Магдалена Ласло-Куцюк – у дослідженні про Лесю Українку й Ґергарта Гауптмана стверджує, що цілком правомірною є спроба “сконцентрувати увагу саме на генетичних зв’язках” між українською поетесою та світовою літературою загалом і між Лесею Українкою й Ґергардом Гауптманом зокрема, тому що Леся Українка черпала “своє натхнення насамперед з книжок…”, хоча відповідь її на дану проблематику була часто “цілком відмінна” [9].

Не можна точно сказати, коли Леся Українка вперше захопилася творами Ґете. Ми знаємо, що вона читала його твори в юності, але ми не маємо конкретнішої інформації щодо назв тих творів, висловлених вражень від них, впливи, тобто її критичних і емоційних відгуків. Ми знаємо однак, що в 1889 році ще зовсім юна поетеса назвала Ґете, Ауербаха, Гайне та Шіллера німецькими авторами, твори яких в українському перекладі повинні бути включені в серію “Європейська бібліотека”, яку планувала підготувати та видати “Плеяда” – літературний гурток української молоді. Вона, зокрема, згадує Ґетевого “Фауста”, “Вертера” й “кілька дрібних віршів” [10]. Тут слід звернути увагу на той факт, що Леся Українка вирізняла видання перекладів для інтелектуалів, освічених людей, і видання для простих людей, де працям Ґете та Шіллера немає місця. Вона, очевидно, ставилася до Ґете й Шіллера як до піднесених і витончених “класичних поетів”.

Ми також знаємо, що Леся Українка була знайома з Ґетевою поемою “Прометей”. Вона з нетерпінням чекала перекладу твору українською мовою, який готував Максим Славінський [11]. Цей могутній образ добродійника людства інспірував творчі уми багатьох людей, багатьох епох. Ми знаходимо відображення цього мотиву в постаті Іфігенії в однойменному драматичному фрагменті Лесі Українки, а також у її драматичній поемі “Кассандра”. Однак Прометеєві риси Іфігенії, яку Леся Українка зображує як “духову дочку” титана, слід відносити до Евріпіда, а не до Ґете. Та все ж таки за постаттю грецької жінки, яка жертвує собою заради батьківщини, можливо, хоч би й підсвідомо, можна вбачати прихований образ самої Лесі Українки, подібно як Прометей Ґете символізує свого творця. З іншого боку, “Кассандра” Лесі Українки показує виразну “рису Ґете” [12]. Її Кассандра – ясновидиця, носій одвертої “правди”, щастя, яке стає нещастям, бо вона безсила “керувати” нею [13]. Ця суперечність відображає концепцію полярності Ґете, яка сформульована таким чином:

“Da wir das, was in uns vorgeht, nicht geradezu ausdrucken konnen, sucht der Geist durch Gegensatze zu operieren, die Frage von zwei Seiten zu beantworten und so gleichsam die Sache in der Mitte zu fassen” [14].

Ґете посмів охопити одночасно обидва полюси матерії або концепції для того, щоб передати точність, загальність об’єкта. Леся Українка також змальовує історичний розвиток як вічний повтор протилежностей, повтор, у якому відчутний циклічний елемент. Цей процес привів до визнання того, що суперечності разом зі здатністю синтезувати складають внутрішню основу того, що повинно бути живим і творчим. Цей погляд українська письменниця розділяє з “поетом-принцом” Веймару.

Леся Українка була також знайома з баладою Ґете “Der Erlkonig”. Вона іронічно перефразувала вірш “Und bist du nicht willig, so brauch ich Gewalt” в одному з листів 1896 року [15]. Ми також маємо свідчення того, що Сергій Мержинський у липні 1899 року подарував українській поетесі німецькомовне видання творів Ґете.

Статистичний погляд на можливу роль творів Ґете в житті Лесі Українки порівняно з іншими німецькими письменниками можна зробити, прочитавши “Літопис життя і творчості Лесі Українки” Мирослава Мороза, виданий у 1992 році. Мороз цитує Ґете та Шіллера тричі, Гауптмана – сімнадцять разів і Гайне – понад сто. Такий погляд, здавалося б, свідчить про те, що у випадку Лесі Українки ми маємо справу з дистанціонуванням/віддаленням від Ґете, а не наближенням до нього. Видається, що Гайне, а не Ґете, був ментором Лесі Українки. Вона оцінювала свої поетичні здібності, зіставляючи себе з Гайне. Ім’я Ґете письменниця також згадує кілька разів, але тільки принагідно. Вона нічого не говорить про Ґете, що могло б принаймні непрямо бути порівняно зі свідченнями, що підтверджують ту надзвичайну важливість, яку Гайне відігравав у її житті. І все ж таки існує неабияка творча близькість між Лесею Українкою та Ґете, близькість, закорінена у їхній творчій і художній орієнтації. Ґете вважав, що людина повинна бути кимось, для того щоб досягнути чогось [16], і Леся Українка прагнула із самих початків творчого життя вдосконалювати себе і давати у своїх творах голос європейським й іншим культурним і літературним традиціям та зв’язкам.

Саме цю здатність отримувати, набувати, вбирати й асимілювати вона ділить із Ґете. Він угамовував свою спрагу натхнення з кожного “духовного джерела” і спонтанно виріс до представника “цілості буття”. Про Ґете говорять, що він більший, ніж цілість його творів. Подібні слова можемо сказати й про Лесю Українку. Обидва поети підходили до незнаного творчо, уникаючи рабського наслідування. У дзеркалі незнайомих образів вони бачили свій образ. У творчості обох ми простежуємо переплетення особистого із загальнолюдським. І обоє вони розуміли, що людина може знайти себе тільки через світові та мистецькі подорожі й що мистецькі твори, як і самі люди, досягають значущості тільки тоді, коли вони наповнені, живі світом та собою. Мистецтво, отже, стало для обох закликом до самовдосконалення, тим, що німці називають Selbsterziehung [17].

Між обома письменниками існують зв’язки й на інших рівнях. Посилаючись на Шіллерів есей “Uber naive und sentimentalische Dichtung” [18], учені ставлять Ґете в число “наївних” поетів, тобто тих, які за своїм духом є однією цілістю з природою. Леся Українка розділяє цю приналежність. Як і Ґете, вона відчувала поклик природи творити й відчувати поетичну творчість як “моменти імпровізації”, як “форму припадків одержимості”. Вона не могла писати поезій на замовлення, за заздалегідь виплеканим наміром, і ніколи “не силувала” вірші – вони поставали самі. Варто лише згадати Ґетеву “Дедикацію” до Фауста, де “одержимість” і “постаті туманні” наповнюють поета. “Nun gut, so mogt ihr walten” [“Гаразд, пануйте ж…”] є тут квінтесенцією. В обох випадках спрацьовує “інтуїтивне схоплення”, яке розмиває межі поміж реальністю та ілюзією й відбиває містичне з’єднання природи й духа.

Способи віршування й тематика також пов’язують цих двох поетів. У їхній поезії ми стикаємося чи не з усіма віршованими формами, із кожним мислимим ліричним розміром і багатьма видами рими. Обидва поети прагнуть оволодіти всім технічним розмаїттям віршування. У тематичній царині я би тільки нагадав про те велике зачарування обох, яке вони висловлюють до магії природи, особливо до весни в пору їх юності, а також про той неспокій, викликаний проблемами, які несла технічна модернізація їхніх епох. Ані Ґете, ані Леся Українка не висловлювали у творах помітної схильності до відчуження від повсякденного життя.

Отже, слід відзначити, що Леся Українка, як i Ґете, стала знавцем світової літератури, добре обізнаним із її ідейно-художнім розмаїттям. Вона розуміла, що володіє належним поетичним талантом для того, щоб дати нове життя багатьом виявам культурного спадку людства. Однак багата уява поетеси та її плідна творчість є лише одними зі складників її мистецького зростання. Іншими, і не менш важливими, складниками творчого процесу були її бажання пізнати глибини людської цивілізації, проникнути в життя, збагнути його, творчо переосмислити, й таким чином донести до читача. У цьому сенсі Леся Українка перевершила своєю драмою-феєрією “Лісова пісня” формотворчі принципи символічної романтичної драми, як і драматичні традиції натуралізму, і вказала шляхи до нового, ще не баченого духу тих часів, тим самим завоювавши собі чільне місце не тільки в українській, але й у європейській літературі. Її “Лісова пісня” – це не лише туга й прагнення досконалості, але й неперевершене новаторство, подібне до того, що його сягнув Ґете у “Torquato Tasso”. Європейська драма XX століття могла б починатися з Лесі Українки. Однак її здобутки в драматичній царині залишаються здебільшого невідомими й тому належно не оціненими в європейському культурному середовищі.

Стаття ґрунтується на німецько- та англійськомовній її версіях, зорієнтованих переважно на іноземних читачів. Друкується в авторській редакції.

2. Українка Леся. Зібр. творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1975–1979. – Т. 10. – С. 139.

3. Українка Леся. Зібр. творів. У 12 т… – Т. 10. – С. 232.

4. Українка Леся. Зібр. творів. У 12 т… – Т. 11. – С. 125–126.

5. Erwin Wedel, “Lesja Ukrainkas Lyrik im Kontext Europaischer Literatur und Kultur” // Lesja Ukrainka und die europaische Literatur / J. Bojko-Blochyn, Hans Rothe, und Friedrich Scholz. – Koln; Weimar; Wien: Bohlau Verlag, 1994. – S. 69 [прим. 17].

6. Oeuvre – літературна творчість. Слово французьке, але його прийнято вживати в англійській мові, особливо як ідеться про літературні теми.

7. Див. також далі: Kipa A., Sprengel P., Mellen P. Lesja Ukrainka and Gerhart Hauptmann: Anatomy of an Admiration // Hauptmann Forschung. Neue Beitrage. Hauptmann Research. New Directions. – Frankfurt a. M.; Bern; New York: 1986. – S. 127–148;

Kipa A. Das Hauptmannbild Lesja Ukrainkas und seine Rolle in ihrem Schaffen // Lesja Ukrainka und die europaische Literatur. – S. 149–165;

Kipa А., Rudnytzky L. Heinrich Heine und die Ukraine; Versuch eines Uberblicks // Studien zu Deutsch-Ukrainischen Beziehungen, Nr. 3/1999. – Munchen: Ukrainische Freie Universitat. – S. 13–25.

8. Див.: Gegen den Strom, Heidelberg: Carl Winter Universitatsverlag, 1979. – S. 256: Інтенсивне заняття [з поезією] Гайне відбилося тільки ледве помітно на поетичній іпостасі Л. Косач […] Пройшовши поетичну школу Гайне, Л. Косач стала цілком незалежною творчою силою, бо їй удалося свідомо подолати його охоплений кризою поетичний світогляд. [Переклад наш. – А. К.].

9. Ласло-Куцюк М. Велика традиція. – Бухарест: Критеріон, 1979. – С. 236–258.

10. Українка Леся. Зібр. творів. У 12 т… – Т. 10. – С. 41.

11. Українка Леся. Зібр.творів. У 12 т… – Т. 10. – С. 220.

12. Див.: Rothe H. Lesja Ukrainkas dramatisches Gedicht Kassandra // Lesja Ukrainka und die europaische Literatur. – S. 124.

13. Див.: Ласло-Куцюк М. “Кассандра” Лесі Українки і “Едіп-Цар” Софокла // Велика традиція. – Бухарест: Критеріон, 1979. – С. 110–133;

Жила В. Пророчий дар безсилої жінки (Драматична поема Лесі Українки “Кассандра”) // Леся Українка 1871–1971: збірник праць на 100-річчя поетки. – Філядельфія, 1971–1980. – С. 145–162.

14. Werke G. Stuttgart u. Berlin: J. G. Cotta’sche Jubilaums-Ausgabe, т. 33. – S. 85: Тому що ми не спроможні передати безпосередньо те, що ми внутрішньо переживаємо, розум намагається діяти посередництвом суперечностей, відповідаючи на запит із двох точок зору, і тим самим підійти до справи із середини. [Переклад наш. – А. К.].

15. Українка Леся. Зібр. творів. У 12 т… – Т. 10. – С. 353.

16. “Man muss etwas sein, um etwas zu machen…” / Див. Thomas Mann. Neue Rundschau. – 1930. – Черв. – C. 741. – (Нім. мовою).

17. Selbsterziehung (нім.) – самоосвіта.

18. “Про наївну і сентиментальну поезію”.

Надруковано у збірнику «Леся Українка: доля, культура, епоха», Луцьк, 2010, вип. 1, с. 56 – 62.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5505

Модифіковано : 7.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.