Леся Українка і українська народна творчість

Петро Одарченко

«Я все покидаю: садочки рясна,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідyі пісні.»

Леся Українка

«Її життьова праця, почавшися з народної пісні і відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піснею.»

Климент Квітка

Вступ

Українська народна поезія з найдавніших часів була одним з найважливіших чинників у розвитку української національної культури. Неоціненні скарби українського фольклору стали основою українського національного відродження. Нова українська література, починаючи з І. П. Котляревського, найтісніше зв’язана з українською усною народною творчістю. Нове українське письменство, як справедливо зазначає С. О. Єфремів,

«з’явилося на світ, як результат цікавості до народного життя, що захоплювала його всіма сторонами і найперше звертала увагу якраз на усну народну поезію, бо нею народ найкраще і найповніше виявляв себе» [С. Єфремов. Історія українського письменства. Вид. 4. Ч. І. Київ – Ляйпціг. 1924, стор. 283.]

Всі українські письменники в своїй літературній творчості зазнали могутнього впливу народної поезії. Дуже часто ті самі люди працювали і на літературному і на етнографічному та фольклорному полі. Геніальний поет українського народу Т. Г. Шевченко найповніше розкрив світові невичерпні багатства народної мови, народної пісні, народної поетики. Шевченко, як каже П. О. Куліш,

«узяв голос і склад своєї речі високої од тих пісень і дум… душа поезії нашої народної… стала душею його музи» [П. Куліш. Чого стоїть Шевченко яко поет народній. П. Куліш. Твори. Т. VI. Льоів. 1910, стер. 489.]

Шевченко в своїй творчості продовжував традиції талановитих народних співців – кобзарів, розвивав ці традиції, збагачував. На базі народної поезії Шевченко творив нові пісні, «в єстві своєму народні… Мова народної поезії ніби його природна мова», – зазначає Д. Чижев ський [Дмитро Чижевський. Історія української літератури. Нью-Йорк. Вид. УВАН у США. 1956, стор. 425.]

Такою ж природною мовою великої української поетки Лесі Українки була мова Шевченкова, мова української народної поезії. Рідної мови Леся Українка навчилася з уст народу. Народна поезія справила на поетку могутнє враження і визначила її творчий шлях. Леся з дитинства виховувалася на найкращих зразках української поезії. Леся Українка була невтомним збирачем творів української народної поезії, була також і талановитим виконавцем народних пісень. Натхнена величною красою українського фольклору, Леся Українка найкращий свій твір «Лісову пісню» написала на матеріалі усної народної творчостї

1. Український фольклор в житті Лесі Українки

В розвитку Лесі Українки велике значення мали такі фактори: безпосередня близькість до народу, безпосереднє знайомство з багатою українською народною творчістю, великий вплив матері Олени Пчілки та дядька-етнографа М. П. Драгоманова і, звичайно, та багата і різноманітна лектура, яка великою мірою сприяла поширенню світогляду Лесі Українки і збагатила її здобутками національної і світової культури.

Особливо велику роль в вихованні Лесі відіграла її мати Ольга Петрівна Косач, видатна українська діячка, етнограф, письменниця і педагог. Палка патріотка, віддана працівниця на ниві української національної культури, людина з сильною вольовою вдачею – О. П. Косач, відома в літературі під псевдонімом Олени Пчілки, зробила все можливе, щоб виховати своїх дітей в українському національному дусі і щоб підготувати їх до активної діяльности на ниві літератури і культури. Олена Пчілка в листі до Ом. Огоновського так писала про це:

«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, – і з певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся і Михайло українськими літераторами, коли б не я? Може б стали, але хутчій, що ні… Від батька вони не могли б навіть навчитися української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я «наважила» й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, – щоб вони змалку пізнавали її, як найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому» [Ом. Огоновський. Історія літератури руської. Ч. III, вад. 2. Львів. 1893, стор. 1127.]).

Мати Лесі Українки зросла в українському оточенні, і тому вона так любила український народ і його творчість.

«Можна сказати, – пише Олена Пчілка, – що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут… Усі народні обрядовості не минали нашого двору» [Олена Пчілка. Спогади про Михайла Драігоманова. («Україна», 2-3, 1923. стор. 49).]

У своїй автобіографії Олена Пчілка так само відзначає могутній вплив народної поезії на її ранні дитячі роки:

«Українська пісня – а мама мала гарний голос, було шиє і все співає, – казка, приказка… – то все з перших часів нашої свідомості дитячої було нашим поживком» [Олена Пчілка. Автобіографія. (В кн. О. Пчілка. Оповідання. До друку виготовив Т. Черкаський. Харків. «Рух». 1930)]).

Багато цих полтавських пісень перейняла Леся Українка від своєї матері Олени Пчілки та від своєї гадяцької бабусі Єлисавети. А живучи на Волині, Леся перейняла від місцевої людності пісні, звичаї та повір’я волинські.

«І співала мама дітям своїх гадяцьких пісень, і співано навколо дітей пісень місцевих, волинських», – пише один із біографів Лесі Українки [Гліб Лазаревський. Молодість Лесі Українки. Біографічне оповідання. Вінніпег 1943, стор. 16. (Перше видання з’явилося у Львові 1937 р.)] Двоюрідна сестра Лесі Українки Шишманова-Драгоманова, згадуючи про дитячі роки Лесі, розповідала, як одного разу вся Косачівська родина виїхала на полювання; всі розбрелися по лісу, а

«Леся тим часом сиділа і плела віночки з квіток та жита та співала вже трошки зі мною та з мамою своєю українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні інші, як ті, що співала на Полтавщині: «Виступцем тихо йду», «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги», а дальше «звягельськії люди»… От так то сидить маленька Леся, держить віночок з волошок і співає з нами тихесеньким голосом. А навкруги чарівний літній український вечір, на краю ліса тихо догорає огнище, на котрім варили кашу, і мисливці збираються вже з усіх сторін» [Л. Шишмаиова-Драгоманова. «Рада», 5. XI. 1913. (Цит. за працями: М. Драй-Хмара. Леся Українка. К. ДВУ. 1926, стор. 11 та В. Курашова. Матеріали до наукової біографії Лесі Українки. В кн. Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. І. К. 1954, стор. 200)]

Багато пісень Леся перейняла й безпосередньо від волинського люду. Українські народні пісні, які мала Леся чула в дитинстві, вона запам’ятала на все життя. Сама вона добре співала і незадовго до смерти вона проспівала багато пісень своєму чоловікові К. В. Квітці для запису на музику.

«Сі пісні, – пише К. Квітка, – переймала Леся Українка найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості… Деякі тексти записала Леся і її брат Михайло коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян, але більшу часть Леся держала в пам’яті ввесь свій вік і продиктувала мені в кінці мая і початку червня 1913 року в Кутаїсі» [Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядив Кли- м"нт Квітка. Ч. І. К. 1917, стор. 1-2. (Цит. за кн. Олег Бабишкін, Варвари Курашова, Леся Українка. К. ДВХЛ. 1955, стор. 19)]

К. Квітка свідчить також, що «Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які знаходила в народі» [Там же, стор. 1. (Цит. за М. Драй-Хмара. Леся Українка. К. ДВУ. 1926, стор. 11.)]

За свідченням К. Квітки, Леся п’ятилітньою дитиною запам’ятала весняні танкові [танцювальні] пісні.

Любов до української народної поезії виховувалася також і відповідною лектурою. Як свідчить сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк, «найулюбленішими книжками у Лесі і її брата Михайла були томи «Трудів» Чубинського з українськими народними піснями та казками» [Ольга Косач-Кривинюк. З дитячих років Лесі Українки. (В кн. Леся Українка. В дитячому крузі. Авгсбург. 1946, стор. 3)] та казки Рудченка [Ольга Косач-Кривинюк. Звягель. З життя Лесі Українки. («Наше Життя». Додаток до часопису «Наше Життя», ч. 13 (45). Авгсбург. 1946, стор. 11)]. Крім того однією з найулюбленіших книжок була книжка під назвою «» в українському перекладі М. Старицького. В родині Косачів навіть ігри дитячі були так би мовити «фольклорного характеру».

«Гралися вони (тобто Леся і її брат Михайло) в різні вичитані події: в різні українські народні казки, в «юнака та білу вілу» з сербських дум. Міша був юнак, а Леся віла біла (її навіть малою прозвали «віла біла») та в різні пригоди з грецьких мітів» [Ольга Косач-Кривинюк. З дит. років Лесі Україніки. 1946, стор. 4.]).

Українські казки Леся любила так само, як і пісні. Знала вона їх безліч. Особливе враження на малу Лесю справили різні народні повір’я, зокрема повір’я про мавок. Як свідчить О. П. Косач-Кривинюк [Ольга Косач-Кривинюк. Звягель. 1946, стор. 11.], Олена Пчілка часто возила малу Лесю і Михайла на весну й літо до села Жабориці, щоб вони тут жили в селянсько-українському оточенні. Народні пісні, казки, обряди, звичаї, повір’я народні і чудова волинська природа справили таке велике враження на Лесю, що воно залишилося на ціле життя і стало джерелом творчого надхнення, в наслідок якого Леся Українка в останні роки свого життя написала один з найкращих своїх творів «Лісову пісню».

Деякі образи цього твору зародилися в уяві Лесі Українки під час перебування її у гостині в знайомої родини в с. Скулині, за 15 верстов від с. Колодяжного. Ось як розповідає про це сестра Лесі Українки:

«Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечімне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером. З одного боку озера був смарагдово-зелений, дерновий, облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступитися до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листвяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов.

У дядька Лева в Нечімному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. В тій шопі на сіні ми ночували, тоді були саме місячні ночі, і Леся навіть і вночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдокладнішою декорацією до неї, коли б я була малярем та намалювала його, як пам’ятаю й досі. Видно, що й Леся його пам’ятала й все те, що їй мріялося, коли вона на нього дивилася, бо… в листі до матері каже: «І над Нечімним вона (мавка) мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – У дядька Лева Скулинського… Зачарував мене сей образ на ввесь вік».

У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи на дворі біля огню та раз-у-раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою та з людьми» [Варвара Курашова. Матеріали до наукової біографії Лесі Українки. (Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Т. І. Київ. В-во Академії Наук Української РСР. 1954, стор. 201.)]).

Тут почула Леся і оповідання про мавок, і цей образ вона носила в своїй уяві цілий вік, поки не відтворила його в своєму безсмертному творі «Лісова пісня». Сама Леся Українка в листі до матері, писаному року 1911, відкидає будь-який літературний імпульс до написання свого твору і пише:

«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік» [Ів. Ткаченко. Недруковані листи Лесі Українки. «Червоний Шлях». 1923. VIII. стор. 241. (Цит. за: Віктор Петров. «Лісова пісня». В кн.: Леся Українка. Твори. Том VIII. За заг. ред. Б. Якубського. К. «Книгоспілка». 1928, стор. 157)].

Це свідчення Лесі Українки, що вона в дитинстві, наслухавшись оповідань про мавку, «бігала самотою в ліс», нагадує оповідання І. Франка «». В ньому розповідається, як п’ятилітня селянська дівчинка Гандзя, наслухавшись розповідей про мавок, тікає від нужденної домашньої обстановки на лоно розкішної природи в ліс, бажаючи побачити мавку [Іван Франко. Твори. Том 2. Нью-Йорк. «Книгоспілка», 1956, стор. 74 – 81.]

Всі ці враження дитячих літ відіграли велику роль в розвитку поетичної творчости Лесі Українки не тільки раннього її періоду, а й останніх років її життєвого і творчого шляху.

2. Леся Українка як фольклористка

В 1870-х роках розпочалася особливо активна фольклористична діяльність в Україні. Сім величезних томів етнографічних матеріалів, опублікованих в «Трудах» П. Чубинського, капітальні праці В. Антоновича і М. Драгоманова про історичні пісні українського народу, праці І. Рудченка про українські народні казки та про чумацькі пісні, збірники пісень М. Лисенка, праці М. Драгоманова про політичні пісні українського народу, дослідження українського фольклору в наукових працях М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, М. Сумцова та інших вчених – все це було здійснене в 1870-90 рр.

І Леся Українка була також захоплена цим загальним потужним рухом, цією широкою течією збирання і дослідження творів української усної поетичної творчосту. Її безпосередніми вчителями і порадниками були її мати Олена Пчілка та її дядько вчений-фольклорист світової слави М. П. Драгоманов.

Ще року 1890 дев’ятнадцятилітня Леся в одному з листів до М. Драгоманова просила дати їй потрібні вказівки в справі методів записування фольклорних матеріалів:

«Чи не вкажете мені творів про методи етнографічні, а власне про способи записування пісень? Чи не знаєте часом добрих нових французьких та німецьких збірників народніх пісень?» [Гліб Лазаревський. Цит. праця, стар. 36.]

У відповідь на цього листа М. Драгоманів дає потрібні бібліографічні довідки, рекомендуючи зокрема журнал «Melusine» [Рукописна збірка копій листування Лесі Українки з М. Драгомановим, що зберігається в архіві проф. С. М. Драгоманова. Лист М. П. Драгоманова з 24. XII. 1890].

Ознайомившися з науковими методами записування народних пісень, Леся Українка з великим ентузіазмом взялася до праці. Цієї праці не спинила навіть тяжка хвороба, що надовго позбавила її змоги виходити з хати. Тоді Леся звернулася до знайомої сільської дівчини, що мала дуже добрий слух. Ця дівчина дістала завдання від Лесі розпитувати, старих людей про пісні і переймати їх, засвоюючи тексти і мелодії. І дівчина сумлінно виконувала ці доручення: попереду вона сама навчалася пісень, а потім приходила до Лесі і співала їй. Таким способом Леся Українка записала дуже багато пісень в селі Колодяжному.

В листі до М. Драгоманова (18. XII. 1891) Леся Українка так хвалилася своїми успіхами:

«Я взагалі маю щастя до етнографії, – не тільки не стрічаю недовір’я собі, а, навпаки, – сама іншим разом мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю 150 обрядових пісень зібраних» [Там же. Лист Лесі Українки до М. П. Драгоманова з 18. XII. 1891.]).

Особливо захоплювалася Леся оригінальними мотивами цих пісень. В тому ж самому листі до М. Драгоманова (18. XII. 1891) двадцятилітня Леся висловлює свої погляди на вагу записування не тільки текстів, а й мотивів пісень:

«Мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же – я знаю добре – ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструменту. А вже збірників пісень без голосів я тепер не признаю, отже через те і сі три пісні посилаю Вам з голосами.

Перша пісня (Ой, у полі корчомка) має типічний волинський (чи взагалі правобережний) мотив: без фіоритур, мелодія проста, починається і кінчається тією самою низькою нотою. Мотив другої пісні зовсім подібний до московських, власне до солдатських пісень, які пішли в моду скрізь по селах після турецької війни. Та й про саму пісню мені моя дівчина каже, що то «московська» пісня; чи то вона зроду «московською» була, про те вже я не беруся розважати. Третя коротенька пісня співається до танцю, таких пісень в нашій стороні дуже багато, певно не менше, ніж в Галичині коломийок.

Я не можу вибачити галичанам, що вони не записують мотивів своїх коломийок, або роблять з них якісь неможливі airs brilliants і надають їм такі ультра глупі назви, як, напр., «Вітрогон». Ну, та вже і українським пісням часом не краще приходиться, се вже я мала нагоду побачити, програваючи Лідині ноти, – пожаль ти ся, Боже, на наші вуха! Що мене надто мучить, то се варіації «sur des airs favorits de l’Ukraine», і взагалі хотіла б я знати, яка то шельма впровадила моду на варіації?!» [Там же.]

В одному з листів до І. Франка (11. X. 1893) Леся Українка писала, що вона збирається пробути у Києві цілу зиму і в цей час візьметься до праці над упорядкуванням тих фольклорних матеріалів, які бажає одержати від Лесі Українки І. Франко. Як видно з листа, це були купальські пісні та інші обрядові пісні, що їх записала Леся Українка. Перш ніж посилати ці пісні, Леся хоче дати їх М. Лисенкові, щоб він проредагував мотиви пісень. Надаючи велике значення мотивам, Леся так визначає їх вартість: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива» [Листи Лесі Українки до І. Франка. (Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Т. І. К. 1954, стор. 41)]).

Такої ж самої думки додержувався один із найвидатніших дослідників українського фольклору О. Потебня. Він, як зазначає О. Дей, «обстоював необхідність дослідження пісень в єдності їх мелодичної та словесної сторін, вважаючи, що пісня, особливо лірична, без мелодії втрачає половину життя й ціни» [О. Дей. Фольклористика 70-90 років. (Українська народна поетична творчість. Том І. Київ. «Радянська школа». 1958, стор. 137. )]. Цієї думки додержувався також і М. Лисенко та І. Франко. Захоплюючися художньою майстерністю народної пісенности і вважаючи, що ця висока майстерність української народної пісні досягається органічним поєднанням слова і мелодії, Іван Франко, як зазначає Олексій Дей, «протестував проти запису самих текстів пісень без мелодій, знаючи, що пісня без мелодії лише наполовину жива, що слова становлять лише половину чаруючої сили народніх пісень» [Олексій Дей. Іван Франко і народна тзорчасть. К. ДВХЛ. 1955, стор. 75.]

Свою збірку купальських пісень Леся Українка послала Іванові Франкові, і вони були надруковані в журналі «Житє і слово» 1894 року. На жаль, ці пісні були надруковані без мелодій, хоч редакція двічі в примітці обіцяла видати ці мелодії окремим аркушем. Ця праця Лесі Українки видана під заголовком «Купала на Волині» [Леся Українка. Купала на Волині. (Леся Українка. Твори. Том XII. Нью-Йорк, 1954, стор. 3-18)]). Спочатку подано опис купальського обряду в Ковельському повіті, а також і в Звягельському повіті. Потім подано 49 текстів купальських пісень. До кожного тексту додано примітку, в якій зазначено, в яких збірниках народних пісень є варіянти до даного тексту. Свою цінну фольклористичну розвідку Леся Українка закінчує такими словами:

«Записані мною і подані тут волинські купальські пісні – це матеріал настільки цікавий, що варто було б їх науково обробити. Не маючи тепер на це часу і спромоги, подаю їх і так, щоб не лежали даремне, а послужили б для розширення поля при спеціальних студіях над нашими обрядовими піснями.

При піснях я записала мотиви, до них належні, бо уважаю, що записати пісню без мотива, значить зробити половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є стародавня яка пісня» [Там же, стор. 18.]

Далі Леся Українка зазначає, що, записуючи пісні та їх мелодії, вона

«хотіла наближатися, як можна більше, до фонографічної достотності, щоб удати як найвірніше всі найдрібніші одміни вимови і всі модуляції мотиву, бо уважаю це ідеалом усякого збирача усних народних матеріалів» [Там же.]).

Отже бачимо, що Леся Українка в своїй праці «Купала на Волині» виявила себе справжньою серйозною дослідницею українського фольклору, озброєною науковою методою фольклористики.

Леся Українка особливо любила українські народні ліричні пісні, вважаючи, що вони мають найбільшу вагу для вивчення вдачі народу. Ліричні пісні з їх безпосередністю, щирістю і високою поетичною майстерністю та правдивістю відображення думок, почувань, настроїв і вдачі народної найбільше приваблювали Лесю Українку – ліричну поетку з найміцнішим голосом. «Я таки не можу дивитись на народну поезію «літературним поглядом», і може через те я люблю наші ліричні пісні», – писала Леся Українка, зазначаючи далі: «… мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та «коломийках»…, ніж в баладах та піснях історичних» [Петро Одарченко. Леся Українка і М. П. Драгоманів. (Леся Українка. Твори. Том 3. Нью-Йорк. 1954, стор. 28)].

Проте в своїй фольклорній діяльності Леся Українка не обминала і балад. Про це свідчить один із листів, в якому юна фольклористка писала до свого дядька:

«Чи не прийняли б Ви од мене етнографічних матеріалів… На пробу Міша оце мусить Вам послати скілька волинських «баллад», що я йому диктувала, як він був тут у мене; прийміть їх, коли вони будуть куди-небудь судні» [Там же.]

Леся Українка часто допомагала своєму дядькові М. П. Драгоманову, виконуючи окремі доручення і завдання в діляняці збирання фольклорних матеріалів. 1893 року Леся Українка одержала від М. Драгоманова листа, в якому він просив Лесю зібрати і прислати йому потрібні для його наукової праці з народної демонології потрібні матеріали. У відповідь на цього листа Леся виконала дядькове прохання і написала йому такого листа: «… просили, щоб Вам прислали різні повір’я, що стосуються до чортів. Осе я знайшла деякі дрібнички між своїми матеріалами, то посилаю Вам, може на що придадуться» [Там же.]

Разом із цим листом Леся прислала М. П. Драгоманову три повір’я з Колодяжного (1. «Кажуть, що комарі – чортові слуги, і ту кров, що випивають, несуть чортові»; 2. «Земля, що в чоловіка за нігтями, то чортова земля». 3. Народне оповідання про розплату з чортом душами родичів). Всі ці три повір’я розповідала Лесі Мотря Дяченкова з м. Миропілля Звягельського повіту. Леся була у великій приязні з нею. Мотря Дяченкова була мамкою Олесі Косач. Від неї Леся Українка навчилася багато місцевих волинських пісень.

У своїй праці над збиранням і записуванням творів українського фольклору та його дослідженням Леся Українка співпрацювала також з Іваном Франком. Року 1904 Леся звернулася до І. Франка з таким проханням:

«Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народніх (бачте, як розвеселилась?) для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п. Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиво, окремі куплети). Але якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то може будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2-3) куплетів на кожну мелодію. Я була б Вам дуже вдячна за те, хоч і сором мені, що завдаю Вам роботу. Ваші пісні починаються так: 1) Ой, на горі лен поламався, а до мене дяк женихався, 2) Ой, чи не ти то гребелькою йшла, ой, чи не ти то хусточку знайшла?, 3) На воді човен вихитує ся, 4) Ой, на горі біла глина, ой ой, ой, 5) Саба- дашка» [Листи Лесі Українки до І. Франка. Лист з датою: Тифлис. 15-28. IX. 1904. (Леся Українка. Публікації… Т. І. 1954, стор. 72)]).

Цей збірничок танцюристих пісень зберігся в архіві Лесі Українки і тільки в 1946 році він був опублікований у Львові під назвою «Народні пісні до танцю» [Там же, стор. 73.]

І. Франко знав дуже багато мелодій українських народних пісень і вмів їх так добре співати, що з його голосу К. В. Квітка у 1901 р. записав народні мелодії згаданих в листі Лесі Українки пісень до танцю. Мелодії пісень з голосу І. Франка записували також і М. Лисенко (1886) і Ф. Колесса (1912) [О. Дей. І. Франко і наїродніа творчість. К. 1955, стор. 49.]).

Особливо плідне було співробітництво Лесі Українки з К. В. Квіткою, видатним діячем в ділянці музичної етнографії. Леся Українка познайомилася з К. В. Квіткою восени 1898 року, а 1907 року одружилася з ним.

Довідавшися, що К. Квітка вивчає народну музику і записує народні мелодії, Леся Українка запропонувала К. Квітці записати всі пісні, які вона зберігла в своїй пам’яті і які вона засвоїла не за друкованими виданнями, а безпосередньо з співу з уст народу.

К. Квітка записав багато пісень з голосу Лесі Українки. Перший збірник українських народних пісень, записаних з голосу Лесі Українки, вийшов у світ 1902 р. [Климент Квітка. Музично-фольклористична спадщина Лесі Українки. (Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Том 2, Київ. В-во Академії Наук Української РСР. 1956, стор. 429.] Він містив всього 10 пісень. Черговість пісень у збірнику визначила сама Леся Українка. Найулюбленішою піснею Лесі Українки, за свідченням К. Квітки, була пісня «Ой, на горі пшениченька» [Там же.]).

Наслідком співпраці Лесі Українки і К. Квітки був також збірник дитячих ігор, пісень і казок з Ковельщини [Там же, стор. 430].

В передмові до цього видання Леся Українка розповідає про спосіб збирання цих пісень:

«Матеріали сі… не було записано від якоїсь однієї людини з народу, вони збиралися довго в пам’яті моїй; мало не всі їх я знаю, як то кажуть, «зроду», перейнявши їх ще дитиною від сільських дітей, а матеріали з Ковельщини мені трапилось не раз перевіряти на місці пізніше» [Там же, стор. 432.]

Найбільшу кількість мелодій, що їх записав з голосу Лесі Українки К. Квітка, видано в двох частинах в 1917 і 1918 рр. У першій частині вміщено 122 мелодій, а в другій частині – 103 мелодії. Отже це видання найповніше подає мелодії пісень, записані з голосу Лесі Українки [Там же, стор. 444.] Докладний огляд музично-фольклористичної діяльності Лесі Українки, зроблений К. Квіткою, опубліковано в 1959 р. [Там же, стор. 429-446.]

Цінним вкладом Лесі Українки у вивчення української народної музичної творчости була написана нею характеристика видатного українського кобзаря Гната Гончаренка, що її надруковано в праці Ф. Колесси «Українські народні думи» [Там же, стор. 446.]

Леся Українка разом із К. Квіткою записала багатий репертуар Гната Гончаренка, представника харківської групи кобзарів. Великою заслугою Лесі Українки була організована нею фольклорна експедиція для записування дум. Це було в 1908 – 1910 рр. Хоч Леся Українка в той час переживала матеріальну скруту, хоч вона тоді була хвора і потребувала грошей для лікування, проте вона на власні кошти організувала цю експедицію, обмежуючи себе в щоденних витратах та відмовляючи собі в конче потрібному для неї курортному лікуванні. Для участи в експедиції Леся Українка запросила Філарета Колеесу. О. К. Бабишкін у своїй праці про Лесю Українку цілком слушно зазначає, що це був «вияв справжнього патріотизму Лесі Українки, її безмежної любови до творчих надбань українського народу» [Олег Бабишкин, Варвара Курашова. Леся Українка. Життя і творчість. К. ДВХЛ. 1955, стор. 306].

В цій експедиції брав участь також відомий ілюстратор Шевченкового «Кобзаря» Опанас Сластьон, і, звичайно, сама Леся Українка з своїм чоловіком К. В. Квіткою. Експедиція провела надзвичайну цінну роботу, записавши на фонографі мелодії українських дум.

Леся Українка, лишившись для Ф. Колесси як субсидіатор невідомою, поставила перед ним певні вимоги:

«Особа, що дає субсидію на екскурсію, строго обмежує мету сеї субсидії записуванням історичних кобзарських дум і пісень і щоб записування всяких інших мелодій не одбирало часу і коштів від екскурсії з згаданою стисло метою» [Там же.]

Наводячи уривки з цього листа, Ф. Колесса відзначає:

«Нашу письменницю дуже турбувала думка, що мелодії дум могли б залишитись незаписаними своєчасно та могли б назавжди пропасти для наукового досліду: тому вона так настоювала на негайне їх списання і видання, хоч би дешевою літографією, і журилася, як би то навіть власним коштом видати фонографічні записи мелодій дум» [Там же, стор. 307.]

Українські народні думи, що їх виконував Гнат Гончаренко, Леся Українка записала особисто. Про це вона так писала в листі до Ф. Колесси:

«Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу: одно, що я дедалі більше впевняюся в нагальності справи рятування дум, а друге, що кобзар Гончаренко незвичайно інтересна людина і з етнографічного і навіть з белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком нагородженою за клопіт тими скількома днями, пробутими в його товаристві» [Там же.]

Ф. Колесса, не одержавши дозволу їздити по селах, зупинився в Миргороді. За допомогою Сластьона до Миргорода приїхали співці дум, серед яких найвидтнішим був кобзар Михайло Кравченко, від якого Ф. Колесса записав найбільше мелодій дум [Ф. Лавров. Кобзар Михайло Кравченко. «Народна творчість та етнографія», ч. 2. 1958, стор. 28)]

Увесь зібраний матеріал був опрацьований Ф. Колессою і виданий у Львові в двох томах [Мелодії українських народніх дум. Списав по фонографу і зредагував Філарет Колесса. Серії І і II. «Матеріали до української етнології». Тт. XIII, XIV. Львів. 1910, 1913.]).

«Видання Колесси, – зазначає П. Д. Павлій, становить виключне явище не тільки в українській, але і в світовій фольклористиці як багатством записів текстів і мелодій, так і грунтовними дослідженнями їх музики» [П. Д. Павлій. Думи. Українська народна поетична творчість. Том І. К. 1958, стор. 442.]).

Організатором і учасником цієї важливої фольклорної експедиції, що дала такі багаті й цінні наслідки, була Леся Українка. Все своє життя геніальна поетка українського народу не кидала праці над збиранням, записуванням, збереженням і увічненням перлин української народної творчости та майстерним використанням в своїй оригінальній поезії її образів, мистецьких засобів, її мудрости і краси, її музичности і ритмічного багатства, її життєрадісности і світлого оптимізму.

Як Леся Українка використала український фольклор у своїй творчості, на який високий філософський і поетичний рівень піднесла вона фольклорні образи та мистецькі засоби в своїх оригінальних творах і зокрема в безсмертній «Лісовій пісні» – це окрема велика тема, яку спробуємо висвітлити в окремій статті.

Велика українська поетка розпочала свій життєвий шлях піснею і закінчила його також піснею. П’ятилітньою дитиною вона запам’ятала деякі весняні танкові пісні, і це вже, як вірно зазначає К. Квітка, «був несвідомий початок її чинности».В останні дні свого життя, покинувши від знесилення свою останню повість, Леся Українка диктувала тексти пісень своєму чоловікові. Ото ж, каже К. В. Квітка, «її життєва праця, почавшися з народної пісні і відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піснею» [Народні мелодії з голоса Лесі Українки. Записав і упорядив Климент Квітка. Ч. І. Київ. 1917, стор. 1. (Цит. за кн.: М. Драй-Хмара. Леся Українка. Життя й творчість. Київ, Державне видавництво України. 1926, стор. 11)]).

Свій життєвий шлях поетка сама визначила ще тоді, коли їй було дев’ятнадцять років:

«На шлях я вийшла ранньою весною

і тихий спів несмілий заспівала…»

Такими словами починається її поезія «Мій шлях». А закінчується вона таким побажанням:

«Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!»

Бажання поетки здійснилося…

Примітки

Подається за виданням: . – Париж: 1962 р., с. 122 – 134.