Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.03.1909 р. До матері та сестри Ольги

Телаві 27.II 1909. Телав

Любії мої мамочко і Лілеєнько!

Як я рада, що сьогодні отримала твою одкритку, мамочко! А то такий був настрій, що я вже не знала, що й робити. Саме хотіла сьогодні телеграму посилати, щоб довідатись про папине здоров’я, як отримала картку. Писати мене вже й охота не брала, бо пока на листи звідси отримаєш відповідь, то се ж щонайменше два тижні ждати! Якось аж руки опускаються…

Про те, що папі було погіршало, я довідалась не зараз, як прийшов твій, Ліліє, лист, бо Кльоня не одважився мені зараз про нього сказати – я таки, правда, була на той час в такому стані здоров’я, коли всякі турботи, як завважено, дуже погано на мені одбиваються, – але мусив таки сказати раніше, ніж хотів, бо тим часом прийшов лист од т[ьоті] Єлі мені, де вона писала, що папі дуже погано, навіть, що він «безнадежен». Звичайне, се мене дуже прибило, я плакала по ночах, не спала, голова боліла до нестерпимості, я хотіла збиратись їхати і мучилась, що не можу.

Тоді Кл[ьоня] зважив, що ліпше вже мені сказати про листа твого, бо хоч і там доброго нічого не було, та хоч сказано було, що саме з папою, та й не було хоч такого категоричного вироку, як в листі т[ьоті] Єлі. Сказав і те, що він телеграфував на відповідь (не відповідав листом тому, що не міг тоді писати так, щоб я не бачила, та й взагалі йому трудно писати, крім того, телегр[афував] і для скорості), – при тому сказав, що вираз «здоровье удовлетворительно» ужив тому, що не зумів коротко сформулювати, яке саме тепер те моє здоров’я.

В ньому, звісно, нема нічого гостро небезпечного, але щоб воно справді було «удовлетворительно», того, по щирості, не можна сказати. Я вже краще просто напишу об’єктивні дані, то ти, Лілеєнько, сама зважиш, як саме зветься такий стан здоров’я.

Цілий январь у мене, за дуже малими перервами, виділялась кров у м[очі] (то шматочками «червоної нитки», то так «окраскою»), потім се стало рідше, але роздражнення у всіх «путях» стало гірше, і тепер воно чимале, я, власне, за кождим кроком чую прикрість, а то й просто біль, хоча і не такий сильний, щоб не могти ходити. Ще новий і прикрий симптом, що мене дуже часто нудить, часто по цілих днях (але без рвоти), і се дуже одбиває апетит. Спина і боки теж часто болять одної ночі дійшло вже й до плачу. Увесь февраль у мене t° вечорами (а часто і вдень) вище 37 (хоч не дуже висока, а так: 37,2 – 37,6, не вище). М[оча] виділяється 11 – 12 раз на добу (торік було 8 – 9 раз), і через те я хоч не рано встаю, але не завжди добре висипляюсь, бо вночі що 2 – 2½ години прокидаюсь та й не завжди хутко засипляю, і се мені робить всю ніч якоюсь шматованою.

Енергія і здатність до роботи у мене дуже упали і, як я вже писала, часто не можу нічим побороти апатії, хоч вона мене часом до розпачу доводить. Аналізу я не робила, бо тут нема до кого з тим вдатись, теж і не важилась, бо й сього нема де зробити. З медициною тут взагалі слабо: у місті всього одна аптека, дуже дорога і не конечне добра, лікар один, і той не має ніякого довір’я в обивателів, бо його спеціальність – судові «вскрытия», поза якими йому не лишається ні на що часу. Єсть добрий лікар тут в одному «удельному» маєтку, але він в Телаві буває раз на тиждень, а дома його застати дуже трудно, та й живе він за 8 верстов. Ми раз його запрошували, то він Кл[ьоні] дещо про горло порадив, а про мене признався, що нічого не може порадить, бо таких слабих він за всю свою практику бачив тільки двоє і не знає, як їх трактувати.

Я думаю, що в стані мого здоров’я нічого безпосередньо небезпечного нема, тому сподіваюсь, що і вас такі звістки не повинні дуже турбувати. Для мене все це тільки служить ознакою, що вже на ту зиму, хоч би й як я поправилась за літо (певне, поправлюсь, бо й тепер як коли ліпша погода, то й мені ліпше), то нічого піддаватись оптимізму, а таки треба вибратись у Єгипет, тоді, може, й гаразд поправлюсь.

На ту зиму вже і Кл[ьоня] могтиме зо мною поїхати, бо як просидить тут рік, то йому вже можуть дати одпуск. Се не то щоб «для компанії» мені, а таки й йому треба щось радикальнішого для горла – може єгипетська сухість поможе. Той лікар, що тут його оглядав, казав, як і тифліський горловий спеціаліст, що найкорисніше було б йому змінити професію на якусь таку, де б не треба було говорити (яка ж може бути така професія, надто для того, хто не може багато писати?), а коли вже се не можливо, то слід змінити клімат на сухіший, а поки що старатись поза службою якнайменше говорити, а то й зовсім не говорити. Казав, що се не туберкульоз горла (бо нема ні ранок, ні інших ознак), а тільки катар, чи навіть хронічне перетомлення голосових зв’язок, що ніби часто буває у людей, нахильних до великого кровохаркання, після таких криз, як-от Кл[ьоня] перебув у сентябрі; що се річ уперта і вимагає уваги та обережності, хоча і вигойна.

Радив він Кл[ьоні] вприскувати туберкулін і навіть предлагав, що спровадить того туберкуліну сюди з Петербурга, як тільки стане тепло (туберкулін сей не можна перевозити по холоду, бо псується); він каже, що і горло скоріш поправилось би, коли б радикально вилічити легкі. Та ми все-таки трохи опасаємось, бо чували, що ніби се спосіб небезпечний власне для людей з нахилом до «кровоизлияний», – чи ти, Лілеєнько, не знаєш, як саме з тим справа стоїть? Сей лікар думає, що при нормальній t°, як у К[льоні], можна безпечно вприскувати туберк[улін], але він признається, що сам його ще не вприскував нікому, а тільки з літератури знає, як се робиться. Ялтинські лікарі чомусь не пробували того на Кл[ьоні], хоч взагалі там туберкулін широко вживається і тими самими лікарями. Мені ж і сей лікар, видимо, не одважується сього вприскувати, бо взагалі воліє мене не зачіпати, а Ізраель казав, що мені можна б се спробувати тільки в клінічних умовах.

Ся тема для нас сьогодні особливо гостра, бо сьогодні Кл[ьоня] чогось нездужає і навіть лежить – щось у грудях недобре (болить), хоча поки що нічого особливо лихого нема. Сьогодні я виразно побачила, що якби я справді поїхала, то Кл[ьоня] був би зовсім безпомічний в разі чого (а тепер же грізний март насувається!), і се мене найбільше мучило б. Правда, і сама я могла б вам привезти в своїй особі тільки клопіт (як тоді, коли чучвіріла два тижні, приїхавши з Берліна). Адже по приїзді з Ялти в Тифліс мені було так, що один лікар уже казав, що се «верхушечный процесс» відновився, та ще й в обох легких. Положим, се було вже фальшивою тривогою, як потім вияснилось, але тоді можна було тому повірити. Що правда, то правда, а тільки як се прикро почувати себе прикутою до місця!..

Та от я тепер боюся, що після такого листа ви вже не будете мені писати по правді, як дома що негаразд буде. Тільки я вас прошу, любії мої, не вважати ні на що і таки писати правду. Бо раз, що її все одно, як бачите, сховати не можна – завжди може хтось ненароком «видати», – друге, що більше потіхи з добрих звісток, коли взагалі є певність, що все пишеться по правді, а третє, що до всякого лиха треба відноситись як до фатуму, що його ніякими «умолчаниями» не поправиш – я вже починаю звикати так відноситись, – і, нарешті, мені найприкрішою була б власне моральна розлука з вами, себто, коли б я не могла вже й на просторах сих ділити з вами добро і лихо. От тому я сама подаю приклад писання по щирості і на сей раз пишу все, як єсть, хоча, певне, вас воно може засмутити. Зате, як тільки мені поліпшає виразно, я вам теж напишу, і можете тоді впевнятися на таку звістку.

Груш[евському] я вдруге не писала – все через ту мою хоробливу інертність та ще й через те, що лист знов міг би заблукатись, ловлячи сього дуже рухливого адресата. Я в пропавшому листі писала до його прохання дати роботу у «Вісн[ику]» Козловській-Кибальчич в виді якого довгого перекладу з італьянського (може робити і по вибору редакції, може й сама вибрати щось цікаве з іт[алійської] белетристики) – се, звісно, коли «Вісн[ик]» потребує такої роботи. Оце і був зміст мого листа, що мав значення більше перед початком року, а не тоді, як уже назбирано матеріалів. Але, може, й тепер з моєї просьби можлива якась користь, то прошу її переказати або Груш[евському], або тому, хто тепер редагує «Вісника», се, звісно, якщо вам є змога піти до «Вісника».

Я мушу просити вас (та перекажіть і іншим, хто схоче писати до мене), щоб не писали мені «одкриток», а хоч би й які маленькі картки вкладали таки в конверт, бо тут на пошті дуже паскудні звичаї: і Кльоня і наша служниця бачили, як поштові чиновники прилюдно читали «открытую корреспонденцию», розглядали на їй картинки і вголос подавали всякі коментарії, не раз навіть безсоромні. З уваги на се мені було б прикро, щоб вони могли хоч що-небудь прочитати з моєї кореспонденції. От через се наважилася посилати всі листи заказними, хоч се і дорожче і невигідно (тут рекоменд[ована] пошта ходить тільки двічі на тиждень), – інакше листи рискують пропасти: у Кльоні вже два пропало (вияснено напевне), посланих звідси. Журнали приходять сюди розрізаними, і взагалі безладдя страшенне! Видно, тут пошті мало роботи, і через те розвивається «праздное любопытство». «Рідн[ий] край» я отримала № 1.

Клімат телавський було зіпсувався і півфевраля було з туманом і з усякою капостю – того, певне, і я розкисла сугубо, – а се остатній тиждень знов порядно і на весну похоже, тільки все ж вогко, бо по ночах дощ. Сніг уже давно щез, і се добре, бо з нього тільки болото. Тут уже починають городи копати. З наших мрій про свій город і т. д., очевидно, нічого не буде, бо не маємо сили того всього врядити, – обійдеться якось і так! Перший тиждень посту тут не було ні м’яса, ні риби (риба тут вважається скоромною!), тільки й виручали кури. Шкода, що ми вина не п’ємо…

Поцілуйте за мене папу і частіше пишіть за його здоров’я, а то я дуже журюся. Чом не пишете, який там нащадок у Микося? Обох Михалів і вас обох цілую. Кльоня кланяється всім. Як Дорині діла? Міцно цілую всіх.

Ваша Леся


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 272 – 276.

Друкується вперше за автографом (ф. 2, № 389). Фрагмент «Цілий январь у мене… завжди добре висипляюсь, бо» відновлено за виданням: ЯЛеся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 151.

приїхавши з Берлінав 1908 р.